VolodymyrMonomah
Володимир Мономах
(Володимир-Василій Всеволодович Мономах)
(1053 – 19 травня 1125) – великий київський князь,
полководець, збирач земель руських, законодавець Русі
(Володимир-Василій Всеволодович Мономах)
(1053 – 19 травня 1125) – великий київський князь,
Народився від династичного шлюбу дочки грецького імператора Константина IX Мономаха – Анастасії (у деяких джерелах її називають Марією) і сина Ярослава Мудрого, онука Володимира Великого з роду Рюриковичів – Всеволода. У «Повісті временних літ» під роком 1053 зроблено єдиний запис: «У Всеволода родился сын от дочери царской, гречанки, и нарек имя ему Владимир» (Повесть временних лет // Памятники литературы Древней Руси : Начало русской литературы XI – начало XII в. / сост. Л. А. Дмитриев, Д. С. Лихачев. – М. : Худож. лит., 1978 – С. 175). Шлюб Всеволода з візантійською принцесою скріпив русько-візантійську угоду початку 1050-х рр., що поклала край війні 1043 р. між двома державами. Саме по лінії матері князь Володимир отримав своє прізвище – Мономах. Дитинство Володимир Мономах провів у місті Переяслав-Руський (нині Переяслав-Хмельницький), де з 1054 р., згідно із заповітом Ярослава Мудрого, княжив його батько. Вже з 12-13 років княжич виконував відповідальні доручення батька, найчастіше – воєнного характеру (зокрема, ходив до Ростова у Суздальську землю і до Смоленська). Протягом життя Володимир Мономах здійснив понад 80 походів. Перший раз був одружений близько 1070 р. з Гідою – дочкою останнього англосаксонського короля Гарольда II, друга дружина (померла 7 травня 1107 р.) – незнана з імені, третя (після 1107 р.) – дочка половецького хана Аєпи.
Після смерті старших братів Ізяслава Ярославовича і Святослава Ярославовича Всеволод у жовтні 1078 р. став київським князем, а на своє місце чернігівського князя посадив сина Володимира, зневаживши права на це місто синів свого старшого брата Святослава. Було утворено родинний дуумвірат батька й сина: Всеволод – Володимир, що правив на Русі протягом 15 років. Володимир Мономах переміщував князів з одного міста до іншого, приборкував непокірних, провадив загальноруську зовнішню політику. Протягом тих 15 років він близько ста разів їздив з Чернігова до Києва, щоб радитись із батьком у політичних справах (Див.: Енциклопедія історії України. – К. : Наук. думка, 2005. – Т. 1. – С. 616).
Після смерті у 1093 р. Всеволода Володимир поступився великокнязівським місцем своєму старшому братові Святополку та добровільно віддав 1094-го року Чернігів Олегові, сину Святослава, а сам поїхав до батьківської вотчини – Переяслава, де княжив до 1113 р. Літописець Нестор пояснив вчинки Мономаха небажанням починати нові усобиці. Сучасні вчені вважають, що Мономах виявився людиною, яка поважала закони суспільства й принципи заміщення княжих столів на Русі. За все своє довге життя князь уникав збройних конфліктів з іншими князями. Саме він був ініціатором князівських з’їздів (1097 р. – Любецького, 1100 р. – Витичівського, 1101 р. – Золочівського, 1103 р. – Долобського), де затверджувалася непорушність вотчинних володінь – «кожен хай держить отчину свою…» (Літопис руський : За Іпатським списком / пер. з давньорус. Л. Махновця. – К. : Дніпро, 1989. – С. 147), приймалися рішення про об’єднання сил проти половецької загрози. Переяславський князь Володимир турбувався про захист столиці й рубежів від половців. Тому, тільки-но оселившись у Переяславі, з 1094 р. Мономах спрямовує свої зусилля на відсіч майже безперервних набігів половецьких ханів.
Київський князь Святополк у 1094 р. запропонував Володимиру об’єднати сили у війні з кочовиками, а також разом правити на Русі. Так виник дуумвірат Святополк – Володимир Мономах, що управляв Давньоруською державою близько 20 років (Див.: Енциклопедія історії України. – К. : Наук. думка, 2005. – Т. 1. – С. 617). Володимир Мономах був єдиним серед князів XI – першої половини XII ст., хто, завдяки великому талантові полководця, постійно перемагав половецьких ханів, що майже завжди мали чисельну перевагу над ним, і з кожним роком все далі заганяв ворога у глиб південно-руських степів. Переяславський князь був проводирем усіх переможних походів об’єднаних військ руських князів проти половців, які відбувалися майже щорічно (у тому числі, особливо великих переможних походів 1103, 1107, 1109 і 1111 рр.). Безперечною заслугою Володимира Всеволодовича перед своїм народом було те, що він позбавив Русь на чверть століття від постійної половецької загрози (Див.: Державні, політичні та громадські діячі України : політичні портрети. Кн. 1 / за заг. ред. М. І. Панова. – К. : Ін Юре, 2002. – С. 37). Слава про перемоги руських дружин над половцями, за літописом, дійшла «…до всіх країв далеких – себто до Греків, і Угрів, і Ляхів, і Чехів, допоки і до Риму [не] прийшла…» (Літопис руський : За Іпатським списком / пер. з давньорус. Л. Махновця. – К., 1989. – С. 170).
«Между древними князьями дотатарского периода после Ярослава никто не оставил по себе такой громкой и доброй памяти, как Владимир Мономах, князь деятельный, сильный волей, выдававшийся здравым умом посреди своей братии князей русских. Около его имени вращаются почти все важные события русской истории во второй половине XI и в первой четверти XII века. Этот человек может по справедливости назваться представителем своего времени» (Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей / Н. И. Костомаров. – М. : ОЛМА-ПРЕСС Образование, 2004. – С. 77).
16 квітня 1113 року у Києві помер Святополк Ізяславович. Невдоволені економічною політикою Святополка (потурання лихварям, спекуляції сіллю його урядовцями), городяни піднялися на повстання. Міське віче, що зібралося у Софійському соборі, закликало Володимира Мономаха на київський престол. Але спочатку він відмовився, як вважають, тому, що були живі старші від нього в роду Ярославовичів – Олег Святославович і Давид Святославович. Повстання городян продовжувалося, загрожуючи київський владі, тому Володимир прийняв друге запрошення стати київським князем. Йому виповнилося тоді 60 років. Володимир Мономах був мудрим і далекоглядним правителем. За роки його князювання (1113–1125 рр.) вщухли між-князівські чвари. Він прибрав до рук найвіддаленіші руські землі, рішучими заходами об’єднав ¾ території Русі. Мономах відновив одноосібне правління Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого. Він правив величезною державою за допомогою синів, які діяли з його волі. Припинення усобиць, централізація держави, розгром половецьких ханів сприяли суспільно-економічному та культурному поступові Київської Русі. У системі заходів, що сприяли суспільно-економічному розвитку Русі, важливе місце посідало законодавство Мономаха. За князювання Володимира Мономаха було укладено «Статут Володимира Всеволодовича», який завершив формування широкої редакції «Правди Руської», започаткованої ще Ярославом Мудрим.
Володимир Мономах був високоосвіченою для свого часу людиною, вільно володів п’ятьма мовами. Епоха Володимира Мономаха була часом розквіту художньо-мистецької та літературної діяльності у Київській Русі. За його князювання в Києві та інших містах споруджувалися кам’яні храми, оздоблені живописом (Михайлівський і Кирилівський монастирі у Києві, церква на Альті біля Переяслава, на місці, де було вбито князя Бориса). Для цього періоду характерна різнобічна літературна діяльність, зокрема укладання літопису ігуменом Сильвестром, переклади з візантійського письма, життєписи святих Антонія, Феодосія – засновників Києво-Печерського монастиря, святих Ольги й Володимира, написані монахом Іаковом, початки Печерського патерика, укладені Нестором, повісті про смерть Бориса і Гліба. Володимир Мономах не лише здійснював, за висловом П. П. Толочка, «редакторський нагляд над київським літописанням другого десятиліття XII ст.» (Толочко П. П. Давньоруські літописи і літописці X – XIII ст. / П. П. Толочко ; Ін-т археології НАН України. – К. : Наук. думка, 2005. – С. 113); після Володимира Мономаха залишилася рукописна збірка власних творів – відоме «Повчання», адресоване нащадкам, а також «инъ кто прочтет».
Володимир Мономах помер 19 травня 1125 р. на 72 році життя, біля церкви на Альті поблизу Переяслава. Тіло його було перевезено до Києва. Поховано Володимира Мономаха у Софіївському соборі. «Мономах оставил по себе память лучшего из князей, – зазначав М. Костомаров. – “Все злые умыслы врагов, – говорит летописец, – Бог дал под руки его; украшенный добрым нравом, славный победами, он не возносился, не величался, по заповеди Божией добро творил врагам своим и паче меры был милостив к нищим и убогим, не щадя имения своего, но все раздавая нуждающимся”. Монахи прославляли его за благочестие и за щедрость монастырям. Это-то благодушие, соединенное в нем с энергическою деятельностью и умом, вознесло его так высоко и в глазах современников, и в памяти потомства» (Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей / Н. И. Костомаров. – М. : ОЛМА-ПРЕСС Образование, 2004. – С. 90).
«Шапкою Мономаха», що дісталася Володимиру Мономаху начебто у спадок від візантійських родичів, коронували на царство руських царів від Івана IV Грозного до Миколи II (насправді, як вважають дослідники, та шапка є витвором самаркандських золотарів кінця XIII чи початку XIV століть).
«Повчання Мономаха своїм дітям» складається з двох частин: власне повчання і автобіографічного матеріалу – книги шляхів Мономаха, тобто літопису його перемог і подорожей по Русі. Мономаху належить також лист до Олега Святославовича – князя Чернігівського та молитовне звернення. Щодо часу написання твору думки дослідників розходяться, хронологічно твір охоплює період у півстоліття, з 1066 по 1117 р. Текст «Повчання» зберігся у Лаврентіївському списку (XIV ст.).
«Повчання» містить деякі цікаві економічні ідеї. З твору постає «образ князя-хазяїна, що в своїй маленькій державі держить лад і порядок як у своїй хаті, дорожить кождою дрібницею і кождою людиною», – зазначав І. Я. Франко (Франко І. Я. Зібрання творів : у 50 т. / Іван Франко. – К. : Наук. думка, 1983. – Т. 40. – С. 148). У «Повчанні» Мономах вперше ставить проблему відповідальності великого князя перед підданими, радить майбутнім великим князям не припускати у державі «беззаконня» і «неправди», бути милосердними до бідних смердів, вдів, сиріт: «не давайте сильним погубити людину» (Повчання [Володимира Мономаха за Лаврентіївським списком] / Володимир Мономах // Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак [та ін.]. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 358). Автор ставить себе у приклад: «… бідного смерда, і вбогу удовицю не давав сильним обідити, і церковний порядок і службу сам пильнував» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак [та ін.]. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 362). Автор закликає своїх дітей до працелюбства; необхідно самим наглядати за всім, не покладаючись на інших, навчатися тому, чого не знаєте. Дружина князя повинна добре відноситися до населення своєї країни, не завдавати населенню збитків. «Куди б ви не йшли і якими шляхами по своїх землях, не давайте отрокам чинити пакості, ні своїм, ні чужим, ні в селах, ні в житлах, щоб не почали вас проклинать» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак [та ін.]. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 359). Особливу увагу, навчав Володимир Мономах, слід приділяти «гостям». «Куди не підете і де не станете, напійте і нагодуйте страждущого. А найбільше шануйте гостя, звідки б він до вас не прийшов, чи простий чоловік, чи знатний, чи посол. Якщо не можете [пошанувати його] дарами, то їжею і питвом: бо вони мимоходом прославлять чоловіка по всіх краях або добрим, або злим» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак [та ін.]. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 359).
Визначною пам’яткою суспільної думки періоду Київської Русі є «Руська Правда». Вона має велике значення для вивчення економічної думки. Численні списки тексту “Руської Правди” діляться на дві групи, що відрізняються обсягом і змістом. Одна з цих груп отримала у дослідників назву «Коротка Правда», інша – «Розширена Правда». «Руська Правда» склалася не одразу, вона розвивалася протягом століть. Центральне місце у «Руській Правді» займають питання економічних, майнових відносин: визначення відповідальності за різні злочини у цій галузі, а також нормування різних майнових відносин: займів, успадкування та інше. Поява першого руського писаного цивільного уставу – «Руської Правди» (короткої редакції) пов’язана з київським князем Ярославом (сином Володимира Великого) (див. ст. Ярослав Мудрий). З ім’ям Володимира Мономаха пов’язана поява відомого «Устава Володимира Мономаха» і зокрема ряду нових важливих статей «Руської Правди» – про закупів, про проценти. З 121 статті розширеної редакції «Руської Правди» 87 статей присвячені економічним питанням.
Багато статей розширеної «Правди» присвячено питанню про закупів і холопів. Закуп – це одна з різновидностей залежних людей у стародавній Русі. Це колишній смерд (селянин-общинник), що відробляв позику, грошову або натуральну, позикодавцю, який ставав його володарем. Статті «Правди», з одного боку, чітко спрямовані на захист інтересів панівних верств і при цьому визначають міру їхньої влади над закупом. Закуп має право звертатись до князя зі скаргою на свого пана, може судитись з ним. Разом з тим визначені умови, за яких закуп перетворюється на раба. Це, зокрема, втеча закупа від свого пана або у випадку, коли він вкраде щось на стороні, а пан виплатить за вкрадене та ін.
Розвиток торгівлі, лихварства зумовив законодавчу регламентацію цих процесів. Устав Володимира Мономаха починається наступними словами: «А вот (как) постановил Владимир Всеволодович после (смерти) Святополка, созвав в Берестове свою дружину: Ратибора, киевского тысяцкого, Прокопия, белгородского тысяцкого, Станислава, переяславского тысяцкого, Нажира, Мирослава, Иванка Чудиновича мужа (князя) Олега; и постановили (они), что если кто берет деньги (под проценты из расчета) на два третий, то (брать ему) до третьего платежа процентов; если кто-либо возьмет проценты дважды, то тогда он может получить и (сами) деньги (отданные под проценты); но если возьмет проценты трижды, то (этих) денег ему не получать» (Русская Правда Пространной редакции // Памятники русского права / под ред. С. В. Юшкова. – М. : Госюриздат, 1952. – Вып. 1 : Памятники права Киевского государства X–XII вв. – С. 127–128). Документ був виданий невдовзі після смерті Святополка. У період князювання Святополка сильно розвинулось лихварство, існувала практика встановлення високих відсотків на позики, що викликало обурення населення. Після смерті князя Святополка городяни почали грабувати лихварів та вимагали від Володимира Мономаха, щоб він встановив відсоток. У зв’язку з цим перший відділ Мономахова уставу присвячений узаконенням про кредит. Перший відділ можна поділити на дві частини. У 1-й йдеться про кредит взагалі, а у 2-й – про кредит, коли у якості застави для забезпечення боргу була особа позичальника, його свобода та у випадку несплати боргу він ставав рабом кредитора.
Говорячи про кредит взагалі, Мономах видає нові закони про відсотки, він встановлює максимальний розмір відсотка. Відомий російський історик ХІХ ст., професор Московського університету І. Д. Бєляєв зазначає: «Месячных процентов Мономах не признает, а третные допускает лиш под одним условием: если кто взял три раза третные проценты, то тот терял право и на получение самого капитала. Причина прекращения лихоимства состояла в установлении меры процентов 10 кун на гривну в год (что на наш счет составляло около 20%)» (Беляев И. Д. История русского законодательства / И. Д. Беляев. – СПб. : Лань, 1999. – С. 229).
Мономах звертав увагу на неспроможних боржників, поділивши їх на нещасних та винних. Перших він захищає від кредитора, приписуючи відстрочки на роки, а інших віддає на розсуд кредиторів: чекати повернення боргу або продати боржника. Друга частина кредитних установлень «Устава Мономаха» присвячена кредиту під заставу особистості та свободи. Такі боржники мають у документі назву закупів та розподіляються на два розряди: 1) на закупів в кунах або «серебряников», тобто тих, хто взяв у борг гроші і 2) на закупів «ролейных» або селян, які живуть на чужій землі. Устав регламентував відносини сторін: зобов’язання боржників, обмеження для кредиторів, покарання у разі порушення умов угоди та інше.
Передбачались «Правдою» закони про торгівлю, купців. У торгівлі заохочувалися кредитні відносини і разом з тим детально регламентувався порядок сплати боргів купцям. У першу чергу задовольнявся князь, іногородні та іноземні купці. Якщо купцю, який заборгував уже багато, дасть товар у борг іногородній або іноземний купець, а він відмовиться від сплати боргу, то «тогда отвести его (т. е. должника) на торг, продать (его имущество и его самого), затем отдать вначале деньги (иноземного или иногороднего) купца, а местные (пусть) поделятся теми деньгами, которые останутся; если же будут (за должником) княжеские деньги, то деньги князя возвратить вначале, а остальное (поступит) в раздел» (Русская Правда Пространной редакции // Памятники русского права / под ред. С. В. Юшкова. – М. : Госюриздат, 1952. – Вып. 1 : Памятники права Киевского государства X–XII вв. – С. 128). Декілька статей Мономахова уставу присвячені питанням порушення прав власності. В одній з них йдеться про крадіжку бобра у чужому угідді, в інших – про псування межей бортних, меж на ріллі та дворових меж. За всі ці злочини визначена єдина пеня у 12 гривень, саме така як і у Правді синів Ярослава у статті: «А иже межу переореть любо перетес, то за обиду 12 гривне» (Русская Правда Краткой редакции // Памятники русского права / под ред. С. В. Юшкова. – М. : Госюриздат, 1952. – Вып. 1 : Памятники права Киевского государства X–XII вв. – С. 80).
Устав Мономаха дає нам уявлення про тогочасну грошову одиницю, якою була гривня. Грошова система існувала у формі кунних грошей. Першими були хутра куниць або білок, які об’єднувались лічильною одиницею – гривнею. У ІХ–ХІ ст. одна гривня дорівнювала 25 кунам. Назва «гривня» походить від прикраси із золота або срібла, яку носили на шиї (на «загривку»). Обмінювалась вона на зливок срібла, різної, звичайно продовгуватої форми певної ваги. У різні часи вага гривні кун коливалась у залежності від зміни цінності срібла на Русі. «До нас дошло немало гривен весом в полфунта или около того: по соображению данных об истории денежного обращения на Руси такие гривны надобно отнести к ХІ и началу ХІІ в., ко временам Ярослава, Мономаха и Мстислава І» (Ключевский В. О. Сочинения : в 9 т. / В. О. Ключевский ; ред. В. Л. Янин. – М. : Мысль, 1987 – Т. 1, ч. 1. – С. 225).
У розширеній редакції «Правди» ми зустрічаємося з цілим рядом економічних термінів, які відображали тогочасні відносини. Їх можна поділити на дві групи – це, по-перше, такі економічні терміни, визначення, що стосувались економічного й політичного розподілу тогочасного суспільства: княжі мужі, прості люди, бояри, смерди, наймити, закупи, холопи та ін
Друга група економічних термінів стосувалась безпосередньо тогочасних економічних відносин. Це – «істе» (капітал), «рез», «ріст» (процент), «товар», «куна» (гроші).
В. О. Ключевський вважав, що «Правда Руська» є переважно «уложение о капитале», під яким він розумів взагалі приватну власність. «Капитал, – писав він, – служит предметом особенно напряженного внимания для законодателя; самый труд, т.е. личность человека, рассматривается как орудие капитала: можно сказать, что капитал – это самая привилегированная особа в Русской Правде» (Ключевский В. О. Сочинения : в 9 т. / В. О. Ключевский ; ред. В. Л. Янин. – М. : Мысль, 1987 – Т. 1, ч. 1. – С. 255). Думку В. Ключевського про «Правду Руську» як «уложение о капитале» поділяли і багато інших істориків. Зокрема, В. В. Святловський писав, що взагалі «Правда Руська» є «кодекс охраны раннего русского капитализма». «Основная социально-экономическая задача и, так сказать, внутренний смысл, этих памятников (торгові договори Києва та “Правда Руська” – укл.) – защита интересов нарождающегося торгового капитала, его посредников и товаров» (Святловский В. В. История экономических идей в России / В. В. Святловский // Историки экономической мысли России : В. В. Святловский, М. И. Туган-Барановский, В. Я. Железнов / ред. М. Г. Покидченко. – М. : Наука, 2003. – С. 23, 25 – (Российская экономическая мысль)).
Відомий радянський вчений А. І. Пашков зазначав: «такое толкование классовой природы “Правды Русской” является неправильным. Оно основано, во-первых, на неверном понимании характера экономики Киевской Руси – на преувеличении степени развития торговли и торгового капитала в древней Руси; во-вторых, на непонимании сущности самой категории «капитал». Ключевский понятие «капитал» просто отождествляет с частной собственностью, называет «капиталом» вообще всякую частную собственность» (История русской экономической мысли / Ин-т экономики АН СССР ; ред. А. И. Пашков. – М. : Госполитиздат, 1955. – Т. 1, ч. 1. – С. 49).
- Повчання ; Статут Володимира Всеволодовича / Володимир Мономах ; пер. із старослов’ян., упорядкув. та передм. В. Яременка. – К. : МАУП, 2006. – 312 с. – (Бібліотека українознавства ; вип. 6).
- Повчання [Володимира Мономаха за Лаврентіївським списком] / Володимир Мономах // Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол. Т. Гунчак [та ін.]. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 355–363.
Шифр зберігання книги: 1Ф Т93 - Повчання : [уривки] / Володимир Мономах // Філософія політики : хрестоматія : у 4 т. / Нац. акад. наук України, Акад. пед. наук України, Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К. : Знання України, 2003. – Т. 1. – С. 240–243.
Шифр зберігання книги: 1Ф Ф56 - Поучение Владимира Мономаха // Памятники литературы Древней Руси. Начало русской литературы. XI – начало XII века / вступ. ст. Д. С. Лихачева ; сост. и общ. ред. Л. А. Дмитриева и Д. С. Лихачева. – М. : Худож. лит., 1978. – С. 393–413.
Шифр зберігання книги: Р1 П15 - Поучение Владимира Мономаха : отрывки // Изборник : Повести Древней Руси / [вступ. ст. Д. С. Лихачева]. – М. : Худож. лит., 1986. – С. 59–70. – (Классики и современники).
Шифр зберігання книги: Р1 И32 - Поучение / Владимир Мономах // Антология мировой правовой мысли : в 5 т. / рук. науч. проекта Г. Ю. Семигин. – М. : Мысль, 1999. – Т. 4. – С. 42–47.
Шифр зберігання книги: 34(09) А72 - Повчання / Володимир Мономах ; [пер. Василя Яременка] // Українська література XI-XVIII ст. : хрестоматія / [уклад.: П. В. Білоус, Г. Д. Левченко, О. П. Білоус] ; за ред. П. В. Білоуса. – К. : Академія, 2011. – С. 189–199.
Шифр зберігання книги: 8У1 У45 - Устав Владимира Всеволодовича : [из Русской Правды Пространной редакции] // Памятники русского права. – М. : Госюриздат, 1952. – Вып. 1 : Памятники права Киевского государства X – XII вв. – С. 127–137.
Шифр зберігання книги: 34(09) П15
Шифр зберігання книги: 9(С2) В68
- Энциклопедический словарь / под ред. К. К. Арсеньева, Ф. Ф. Петрушевского. – СПб. : Брокгауз и Ефрон, 1892. – Т. 6а (полутом 12). – С. 647–650. – Режим доступу: http://ru.wikisource.org/wiki/ЭСБЕ/Владимир-Василий_Всеволодович
- Энциклопедический словарь. – Репр. воспр. изд. Ф. А. Брокгауз–И. А. Ефрон 1890 г. – [М.] : ТЕРРА, 1990. – Т. 12. – С. 647–650.
Шифр зберігання книги: 03 Э68 - Енциклопедія історії України / НАН України, Ін-т історії України ; редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. – К. : Наук. думка, 2005. – Т. 1. – С. 616–617. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?litera&id=1124
Шифр зберігання книги: 9(С2) Е68 - Большая энциклопедия : в 62 т. / гл. ред. С. А. Кондратов. – М. : ТЕРРА, 2006. – Т. 9. – С. 370–371.
Шифр зберігання книги: 03 Б79 - Беляев И. Д. История русского законодательства / И. Д. Беляев. – СПб. : Лань, 1999. – С. 229–233. – (Классики истории и философии права).
Шифр зберігання книги: 34(09) Б44 - Брайчевський М. Ю. Твори / М. Ю. Брайчевський ; упоряд. Юрій Кухарчук. – К. : Вид-во iм. Олени Телiги, 2004. – Т. 1. – С. 293–304, 306–309, 323–326, 329–337.
Шифр зберігання книги: 9(С2) Б87 - Войтович Л. В. Княжа доба на Русі: портрети еліти : [монографія] / Леонтій Войтович ; Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України ; Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. – Біла Церква : Олександр Пшонківський, 2006. – С. 455–456.
Шифр зберігання книги: 9(С2) В65 - Державні, політичні та громадські діячі України: політичні портрети. Кн. 1 / за заг. ред. М. І. Панова. – К. : Ін Юре, 2002. – С. 36–39.
Шифр зберігання книги: 9(С2) Д36 - Ідзьо В. Українська держава в ІX – XІІІ століттях / В. Ідзьо. – Львів : Сполом, 2004. – С.129–130.
Шифр зберігання книги: 9(С2)1 І-29 - Історія України в особах. IX-XVIII ст. : монографія / авт. кол.: В. Замлинський (кер.) [та ін.]. – К. : Україна, 1993. – С. 80–88. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?litera&kat=5&id=8167
Шифр зберігання книги: 9(С2)1 I-90 - Ключевский В. О. Сочинения : в 9 т. / В. О. Ключевский ; под ред. В. Л. Янина. – М. : Мысль, 1987–1990. – Т. 1, ч. 1. – 1987. – С. 232–254 ; Т. 7. – 1989. – С. 84–99.
Шифр зберігання книги: 9(С)1 К52 - Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей / Н. И. Костомаров. – Репр. воспроизведение изд. 1873-1888 гг. – М. : Книга, 1990. – Кн. 1. – С. 39–70.
Шифр зберігання книги: 9(С)1 К72 - Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей / Н. И. Костомаров. – М. : ОЛМА-ПРЕСС Образование, 2004. – С. 77–91.
Шифр зберігання книги: 9(С)1 К72 - Лащенко Р. М. Право власності в Руській Правді // Антологія української юридичної думки / за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. – К. : Юридична книга, 2002. – Т. 2. – С. 444–448.
Шифр зберігання книги: 34(09) А72 - Лихачев Д. С. Сочинения князя Владимира Мономаха / Д. С. Лихачев // Избранные работы : в 3 т. – Ленинград : Худож. лит., 1987. – Т. 2. – С. 133–154.
Шифр зберігання книги: 8Р1 Л65 - Народжені Україною : меморіальний альманах : у 2 т. – К. : Євроімідж, 2002. – Т. 1. – С. 370–371. – (Золоті імена України). – Текст укр., рос., англ. мовами.
Шифр зберігання книги: 9(С2) Н30 - Орлов А. С. Владимир Мономах / А. С. Орлов ; АН СССР. – М. ; Ленинград : Изд-во АН СССР, 1946. – 191 с.
Шифр зберігання книги: 9(С)1 О-66 - Правда Русская. Т. 2. Комментарии / под ред. Б. Д. Грекова. – М. ; Ленинград : Изд-во АН СССР, 1947. – 862 с.
Шифр зберігання книги: 34(09) П68 - Правова система України: історія, стан та перспективи : у 5 т. / Академія правових наук України ; редкол.: В. Я. Тацій (голова) [та ін.]. – Х. : Право, 2008. – Т. 1, розд. 2 : Правова система України: від Руської Правди Ярослава Мудрого до сучасності. – С. 222–232.
Шифр зберігання книги: 34 П68 - Росовецкий С. К. Очерки истории отечественного менеджмента (Х-начало ХVІІ) / С. К. Росовецкий ; Межрегион. акад. упр. персоналом. – К. : МАУП, 2002. – С. 61–68. – (Библиотека журнала "Персонал").
Шифр зберігання книги: 33С2 Р75 - Рубаник В. Е. Собственность в истории российской и украинской систем права: общее и особенное : (Отношения собственности в восточнославянской традиции правового регулирования: историко-правовое исследование) : монография / В. Е. Рубаник. – Х. : Консум, 2004. – Разд. 2, гл. 4, § 10 : Регулирование имущественных отношений в «Русской Правде». – С. 172–187.
Шифр зберігання книги: 34(09) Р82 - Сліпушко О. "Повчання дітям" Володимира Мономаха як зразок літератури раннього християнського Середньовіччя / О. Сліпушко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2006. – Вип. 17 : Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. – С. 28–31.
Шифр зберігання книги: 8У В53 - Тихомиров М. Н. Пособие для изучения Русской Правды / М. Н. Тихомиров ; под ред. Б. А. Рыбакова. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1953. – 192 с.
Шифр зберігання книги: 9(С)1 Т46 - Толочко П. П. Давньоруські літописи і літописці X – XIII ст. : [монографія] / П. П. Толочко ; НАН України, Ін-т археології. – К. : Наук. думка, 2005. – С. 113–132.
Шифр зберігання книги: 9(С2) Т52 - Українська педагогіка в персоналіях : навч. посібник / ред. О. В. Сухомлинська. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 1. – С. 28–32.
Шифр зберігання книги: 37 У45 - Українські письменники : біобібліографічний словник : у 5 т. / редкол. : О. І. Білецький (голова) [та ін.]. – Х. : Прапор, 2005. – Т. 1 / уклад. Л. Є. Махновець. – С. 28–32.
Шифр зберігання книги: 8У У45
Шифр зберігання книги: 3403 Э68
Ілюстрована енциклопедія історії України : в 3 т. – Вид., переробл. і доповн. – К. : Спалах, 2004. – Т. 1. – С. 46.</center>
Українська педагогіка в персоналіях : навч. посібник / ред. О. В. Сухомлинська. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 1. – С. 28.
