Твір Данила Заточеника є видатною пам’яткою давньоруської літератури. Твір існує у двох основних редакціях, одну з яких прийнято називати «Словом», а іншу – «Молінням». «Слово» адресоване князю Ярославу Володимировичу – ймовірно, сину Володимира Мстиславовича, правнуку Володимира Мономаха. Дослідники датують твір кінцем XII ст. «Моління», що є переробкою «Слова», – це звернення до Ярослава Всеволодовича, князя Переяславського і Володимирського. Дослідники припускають, що твір міг виникнути у першій чверті XIII ст. Основою даної версії є посилання дослідників на ту частину тексту, де автор, на їх думку, передбачає загрозу монголо-татарської навали: «Не дай же, господи, в плен земли нашей народам, не знающим бога, да не скажут иноплеменники: “Где есть бог их?”» (Хрестоматия по древнерусской литературе / сост. М. Е. Федорова, Т. А. Сумникова. – 2-е изд., испр. – Москва : Высш. шк., 1974. – С. 74). Взагалі стосовно «Слова» і «Моління» в науковій літературі існує багато гіпотез і припущень.
На сьогодні збереглося 19 списків XV–XVII ст. двох основних редакцій пам’яток (XII і XIII ст.). Д. С. Лихачов, розглядаючи «“Слово” и “Моление” условно как единое произведение под названием “Моления”», підкреслював: «Как бы мы ни смотрели на происхождение отдельных редакций “Моления” Даниила Заточника, ясно одно: “Моление” не только читалось и переписывалось, – оно постоянно перерабатывалось, дополнялось, из него делались выборки, оно жило, творилось в течение ряда веков. При этом удивительно следующее: всякий из его соавторов умел попадать в стиль “Моления” и не расходиться с его идеологией. Вновь дописанное или переработанное почти не отличалось по своему характеру от основной части, точно стиль, в котором было написано “Моление”, был хорошо знаком всем, кто так или иначе «вмешивался» в работу автора этого произведения. “Моление” ценилось и за свою идейную направленность, и за свой стиль. Во всех редакциях оно оставалось тем же самым, отличалось выработанностью, устойчивостью формы. При чтении “Моления” остается такое ощущение, точно оно написано в хорошо знакомой Древней Руси манере, продолжает какую-то традицию, тесно связанную с русской жизнью. Безвестные соавторы и «редакторы» “Моления” отлично ощущали тот стиль, ту манеру, ту идейную направленность, в которой оно было написано, ценили их и стремились их не нарушать» (Лихачев Д. С. Избранные работы : в 3 т. / Д. С. Лихачев. – Ленинград : Худож. лит., 1987. – Т. 2. – С. 228).
Вважається, що в основі «Слова» лежить реальна подія і його автор Данило був засланий за якусь провину на береги озера Лача Новгородської землі. Про Данила Заточеника – особу, дійсно ув’язнену на озері Лача, повідомляє і літописець XIV ст. (Симеонівський літопис) (Див.: Українська літературна енциклопедія : в 5 т. / редкол.: Дзеверін І. О. (відп. ред.) та ін. – Київ : Укр. рад. енцикл., 1988. – Т. 1. – С. 12–13).
Достеменно невідомо, до якого соціального середовища належав Д. Заточеник, інтереси яких соціальних груп він намагався захищати – дворян, дружинників, холопів. З цього приводу в літературі існує цілий ряд припущень.
«Б. А. Романов считает его княжеским дружинником, дворянином XII–XIII вв. М. Н. Тихомиров, подчеркивая отличное знание Даниилом ремесел, причислял его к ремесленному сословию. А. П. Щапов и Н. К. Гудзий предполагали, что Даниил Заточник – холоп, усматривая доказательство этому в защите им «нищих». К такому же мнению склоняются Д. С. Лихачев и Б. А. Рыбаков. На наш взгляд, достаточно сказать, что Даниил Заточник был своего рода древнерусским интеллигентом, ярким представителем секуляризирующейся раннегуманистической культуры, зарождавшейся в тот период в Киевской Руси», – зазначають з цього приводу автори дослідження «Мыслители Киевской Руси» (Замалеев А. Ф. Мыслители Киевской Руси / А. Ф. Замалеев, В. А. Зоц. – 2-е изд., перераб. и доп. – Киев : Вища шк., 1987. – С. 113–114).
З тексту твору зрозуміло, що соціальний статус Д. Заточеника був невисоким. Д. С. Лихачов відносив його до типових княжих «милостників», які «вербувалися» з різних прошарків і категорій залежних людей. На думку Д. С. Лихачова, «… к какой бы категории зависимых людей ни принадлежал Даниил, одна черта выделяет его из всех: Даниил подчеркивает свою полную зависимость только от князя. Только в князе видит он возможный источник своего благополучия, только князя восхваляет, превозносит до небес. Это обстоятельство позволяет видеть в Данииле типичного княжеского «милостника» … Это были люди часто пришлые, неустроенные в жизни, единственную свою надежду возлагавшие на князя, на его “милость”» (Лихачев Д. С. Избранные работы. – Т. 2. – С. 229–230).
Судячи з тексту «Моління», його автор знаходиться у критичному матеріальному становищі. Зважаючи на скрутні обставини, він звертається до князя Переяслава Ярослава Всеволодовича з проханням про допомогу і підтримку у важку хвилину, пропонуючи йому свої послуги радника і підкріплюючи свої доводи посиланнями на Священне Писання та історичні факти. В. Г. Бєлінський писав про нього: «Кто бы ни был Даниил Заточник, – можно заключать не без основания, что это была одна из тех личностей, которые, на беду себе, слишком умны, слишком даровиты, слишком много знают и, не умея прятать от людей своего превосходства, оскорбляют самолюбивую посредственность; которых сердце болит и снедается ревностью по делам, чуждым им, которые говорят там, где лучше было бы помолчать, и молчат там, где выгодно говорить; словом, одна из тех личностей, которых сперва люди хвалят и холят, потом сживают со свету и, наконец, уморивши, снова начинают хвалить» (Белинский В. Г. Статьи о народной поэзии / В. Г. Белинский // Полн. собр. соч. : в 13 т. – Москва : Изд-во АН СССР, 1954. – Т. 5. – С. 351).
Зважаючи на те, що «Моління» майже повністю включає текст «Слова» і не відрізняється від нього сутністю поглядів, обидва твори можуть бути розглянуті як один твір у двох редакціях. Цей твір містить надзвичайно глибокі думки про характер тогочасного суспільства, його економічний стан, княжу владу, безправ’я і злидні народу. Такі думки, характеристика різних сторін тогочасного суспільства органічно вплетені в скаргу Данила на своє нужденне, злиденне життя, що викликане якимись обставинами.
Обидві редакції твору починаються з вихваляння розуму і мудрості, що є для автора головним критерієм значущості людини. «Засурмимо, наче в труби золотокуті, в розум ума свого й почнемо грати на срібних органах, мудрість свою засвідчуючи. Встань, слава моя, встань у псалтирі й у гуслях» (Українська економічна думка : хрестоматія / М-во освіти і науки України, Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, Екон. ф-т ; упоряд. С. М. Злупко. – Київ : Знання, 2007. – С. 24). Підносячи розум і мудрість, він пише, що розумним може бути і багатий і бідний, проте багатство само по собі не дарує мудрості: «Злидар бо мудрий, мов злато в нечистій посудині, а багатий красивий та безтямний, наче з паволоки подушка соломою напхана» (Українська економічна думка : хрестоматія. – С. 27).
Керуючись цими засадами, Данило радить князю: «Не позбавляй хліба злидаря мудрого, не піднось до хмар багатого нерозумного» (Українська економічна думка : хрестоматія. – С. 27). Він розуміє безправне, зневажене життя вбогої людини та вболіває за неї. «…Багатий муж усюди знаний є, і на чужинській стороні друзів має, а вбогий – у своїй зненавиджений ходить… Багатий промовить – усі змовкнуть та піднесуть слово його до хмар, а вбогий скаже – усі на нього кричатимуть. Чиї ризи багаті, того й мова поважна» (Українська економічна думка : хрестоматія. – С. 25–26).
Бідність і багатство позначаються й на моральній, етичній поведінці людей. Данило з гіркотою пише: «Друзі ж мої та близькі мої й ті зневажають мене, бо не поставив перед ними трапези зі стравами різноманітними. Багато хто дружить зі мною, тицяючи руку зі мною в миску, а у напасті ворогами себе виявляють і навіть допомагають уразити ноги мої. Очима плачуть зі мною, серцем сміються. Тим же не вір другові, на брата не сподівайсь» (Українська економічна думка : хрестоматія. – С. 25).
Проголошуючи ідею вищості мудрої людини над нерозумною, Данило поширює її й на соціальні стани. Мудра людина має переваги над всяким чином і перш за все «ангельським». Він критикує чернецтво за «беззаконня» й дармоїдство з позицій людського розуму, людини, що любить життя. Данило – людина віруюча. Проте релігія для нього не предмет сліпої віри, вона позбавлена офіційності. Це – синонім істини, що становить ядро мудрості. З позицій величності розуму, мудрості він аналізує політичну владу. «Лучше один умный, чем десять властелинов без ума, владеющих городами» (Хрестоматия по древнерусской литературе. – С. 68). Мудрість дає право на самовладдя, яке Данило визнає необхідним, бо воно забезпечує мир і безпеку країни. «Кораблю глава – кормчий, а ты, князь, – глава людям своим… Женам глава – муж, мужам – князь, а князьям – бог» (Хрестоматия по древнерусской литературе. – С. 68). Разом з тим Данило застерігає щодо необмеженості самовладдя, яке може послужити беззаконню, особливо якщо князь буде покладатись на «лукавих» радників – думців. Проте він не допускає думку про поділ влади між князем і думцями. Він – прихильник самовладдя.
Данило Заточеник – людина високоосвічена, людина книжна – проголошує гімн людському розуму, стверджує його соціальну значущість. Він засуджує ієрархію соціального буття на засадах влади і багатства. Надзвичайно цікаві і повчальні його притчі-афоризми. Він цитує Святе Письмо: «Ищите премудрость, чтоб жива была душа ваша. Прилепляясь к премудрым, премудр будешь. Мужа лукавого избегай и наставлений его не слушай» (Хрестоматия по древнерусской литературе. – С. 71). Свої настанови він черпає як із книг, так і з усної словесності народу. В своєму творі Данило пише: «Мужа мудрого посилай і мало йому кажи, а глупого посилай та сам не лінуйсь за ним іти. Бо хоч очі мудрих жадають блага, а глупого учти в оселі. Ліпше слухати суперечку розумних, ніж настанови безглуздих. Дай премудрому настанову, ще мудріший буде» (Українська економічна думка : хрестоматія. – С. 27).
Саме ці, як і інші світоглядні позиції автора, визначили і його економічні погляди, хоч їм приділено менше уваги у творі.
Лейтмотивом твору є скарга Данила Заточеника на своє вимушено нужденне й фактично безправне життя і звернення до князя «позбавити від усіх скорбот».
З великим співчуттям пише Данило про долю бідних, яка його самого спіткала. «Княже мій, пане! Позбав мене злиднів оцих, як сарну від тенет, як пташеня від сильця, як каченя від пазурів яструба, як вівцю від пащі лев’ячої» (Українська економічна думка : хрестоматія. – С. 26). Бідних він образно порівнює з жертвами в кігтях хижаків. Бідна людина до того ж безправна. «Я ж бо, княже, – пише Данило про своє становище, – мов дерево при дорозі: багато хто стинає його та у вогонь кидає. Так і я всіма скривджений, бо не огороджений пострахом грози твоєї» (Українська економічна думка : хрестоматія. – С. 26). Бідному сама смерть видається звільненням від страждань.
З надзвичайною емоційністю і глибиною розкриває Данило прірву між багатством і бідністю. «Тож як звеселяєшся ти багатьма ласощами, мене спом’яни, що хліб їсть сухий, п’єш солодке питво, то мене спом’яни, що теплу воду п’є, од вітру незахищений, коли ж лежиш на м’якій постелі під ковдрами соболиними, мене спом’яни, що під єдиною холстиною лежить та від холоду конає і краплями дощовими мов стрілами до серця пронизаний» (Українська економічна думка : хрестоматія. – С. 26).
Його турбує проблема залежності холопів від боярської влади, яка знеособлює людину. «… Подневольный хлеб, – пише Данило, – как полынь во рту…» (Хрестоматия по древнерусской литературе. – С. 69). При цьому він вірить у добрих і злих князів і бояр. Щедрий князь – отець слугам своїм численним. «… Князь щедрий, мов річка без берегів, що плине крізь діброви, та напуває не лише людей, а й звірів, а князь скнарий, як річка в берегах, а береги кам’яні – ні пити, ані коня напоїти. Боярин щедрий, мов колодязь солодкий при дорозі – перехожих напуває, а скупий, як колодязь солоний» (Українська економічна думка : хрестоматія. – С. 27).
Разом з тим він засуджує свавілля князів і бояр, які загрожували майну і життю вільних людей. Він застерігає їх: «Не став собі двір близько двору царського, і не держи села біля села княжого, бо тіун його мов вогонь трепетою розпалений, а рядовичі його наче іскри. Якщо й від вогню встережешся, то від іскор не зможеш уберегтись і одежу спалиш» (Українська економічна думка : хрестоматія. – С. 27).
Великі надії щодо покращення становища бідних він покладає на благодійність. «Ибо кто в печали человеку поможет, тот как студеной водой напоит его в знойный день» (Хрестоматия по древнерусской литературе. – С. 70). Із закликом про благодійність він звертається до бояр і князів. «Хай не буде, княже мій, пане, рука твоя скута на подаяння вбогим, бо ані чашею море не вичерпати, ані нашими стягненнями твого дому не виснажити. Як невід не втримає води, а лише рибу, так і ти, княже, ані злата, ані срібла не держи – роздавай людям» (Українська економічна думка : хрестоматія. – С. 26).
Він хоче переконати князя, що багатство не в золоті і сріблі, а в мужніх воїнах, в мужах надійних. Дуб, пише він, кріпиться численним корінням, «…отак і ти, княже, багатьом людям своїм чесним і славним у всіх краях виявишся» (Українська економічна думка : хрестоматія. – С. 26).
Твір Данила Заточеника – видатне і багате думками явище давньоруської літератури. Пов’язуючи свої надії і сподівання з княжою милістю, Данило, по суті, відображає тогочасні суспільно-економічні відносини. Він уперше в давньоруській літературі показує нужденне життя і біль народу, відчуває і виливає письмово його надії і сподівання.
Глибокий за змістом твір Данила Заточеника свідчить про високу освіченість автора, його ерудицію. І що цікаво, сам Данило пише: «Я, княже, ні за море не ходив, ні від філософів не навчався, та був як бджола – припадав до різних квітів, збираючи мед у щільники. Тож і я по книгах багатьох збирав солодощі словесні й розум. І зібрав їх, наче у міх води морські» (Українська економічна думка : хрестоматія. – С. 29).
“В изумительно оригинальном и самобытном тексте «Моления» уникально сочетаются панегирик и скрытая ирония в отношении князя, очевидная серьезность и балагурство. Глубокий, критичный и насмешливо-мудрый взгляд на общественное устройство Древней Руси в произведениях Д. Заточника до сих пор ставит в недоумение многих исследователей. И в его осмыслении ставить точку еще рано” (Иншаков О. В. Эволюция институционализма в российской экономической мысли (IX–XXI вв.) : [монография : в 4 т.] / О. В. Иншаков, Д. П. Фролов. – Москва : Экономистъ, 2007. – Т. 1. – С. 108).
