Volodymyr Svjatoslavovych

Володимир Святославович

(після хрещення Василій, Володимир Великий,
Володимир Святий, Володимир Красне Сонечко, Володимир I)
(близько 960 – 15 липня 1015) –
один з найвизначніших державних діячів
Київської Русі другої половини X – початку XI ст., полководець,
великий князь київський (близько 978–1015).
Запровадив християнство як державну релігію Київської Русі.
Значно розширив і зміцнив володіння Київської Русі,
провів численні реформи, що сприяли піднесенню держави.

Життя та діяльність

Позашлюбний син київського князя Святослава Ігоревича та Малуші (здогадно, доньки древлянського князя Мала Любечанина) – ключниці матері Святослава княгині Ольги.

Батько Володимира князь Святослав перед тим, як вирушити у свій останній похід до Болгарії (969 р.), посадив трьох своїх синів намісниками у трьох центрах Руської держави: старшого Ярополка Святославовича – у Києві, молодшого Олега Святославовича – в Овручі, центрі недавно приєднаної Древлянської землі, Володимира Святославовича – у Новгороді Великому. Правителем при малолітньому Володимирі був його дядько по материнській лінії Добриня. Після загибелі Святослава між його синами почалася боротьба за владу. У 977 р. Ярополк вирішив підкорити Олега. У битві біля валів Овруча Олег загинув. Не чекаючи, коли Ярополк піде на нього, Володимир вирушив до Скандинавії, де набрав дружину з варягів. Потім повернувся до Новгорода, вигнав посадника, надісланого Ярополком, і розпочав війну. Перш ніж вирушити на Київ, Володимир підкорив своїй владі союзне Ярополку Полоцьке князівство, усунувши полоцького князя Рогволода і силоміць одружившись з його донькою Рогнедою. Коли Володимир вирушив на Київ, Ярополк не зважився дати йому бій, втік з Києва і зачинився у невеликій фортеці Родень поблизу м. Канів, у гирлі р. Рось (приток Дніпра). Володимир взяв фортецю в облогу. У Родні почався голод, і Ярополк прибув до Володимира на переговори, де був підступно вбитий двома варягами дружини Володимира. Після смерті Ярополка Володимир стає одноосібним володарем держави (Див.: Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. – К. : Наук. думка, 2005. – Т. 1. – С. 619).

Князь київський Володимир Святославович був багато разів одружений (мав 11 дружин). Перша дружина – донька полоцького князя Рогволода Рогнеда, наступні – грекиня, вдова його брата Ярополка Святославовича; чеська княжна Малфріда, донька чеського князя; грецька принцеса Анна – донька візантійського імператора Романа II; імена інших дружин у літописі не згадані. Згідно з “Повістю временних літ”, Володимир Святославович мав 12 синів і 9 доньок (у деяких сучасних джерелах йдеться про 12 синів і 12 доньок). Під кінець життя проти Володимира піднялися його небіж Святополк Ярополчич (князь турівський «Окаянний») та син Ярослав (див.: Ярослав Мудрий), і Володимир навіть почав готуватися до походу проти Ярослава. Але невдовзі він захворів і помер 15 липня 1015 р. Після смерті Володимира православна церква канонізувала його, оголосила Святим «рівноапостольним» (з XIII ст.) і 15 липня православною церквою проголошено днем його пам’яті. Поховано було князя Володимира у Десятинній церкві, поруч з його дружиною Анною (Десятинна церква була зруйнована під час нападу татар у 1240 р.). Володимир був дуже популярною постаттю за життя, про нього збереглося багато історичних переказів, пісень, в яких відзначались його людяність, демократизм. Так, літописець зазначає: «…повелів він усякому старцеві і вбогому приходити на двір на княжий і брати всяку потребу – питво і їжу, і з скарбниць кунами» (Літопис Руський : За Іпатським списком / пер. з давньорус. Л. Махновця. – К. : Дніпро, 1989. – С. 71).

Михайло Грушевський про це пише: «Що дня в його дворі княжім, чи при князю чи без нього, був пир і на ті пири приходили бояри і люде з дружини, урядники всякі і “нарочиті мужі” (поважні громадяне), на свята ж робили ся великі всенароднї пири, варили ся сотнї казанів меду, йшла забава на кілька день, убогим роздавали ся гроші, а для хорих і калїк по домах розвозили всяку страву» (Грушевський М. Ілюстрована історія України / Михайло Грушевський. – Репринтне відтворення вид. 1913 р. – К. : Райдуга, 1992. – С. 81–82). Михайло Грушевський переконаний, що «в сїм лежала … глубока полїтична думка, новий напрям державного житя, і найкращий доказ впливу й ваги його дає та память, яка заховала ся в народї про сї Володимирові пири, про його ласку до людей» (Грушевський М. Ілюстрована історія України / Михайло Грушевський. – Репринтне відтворення вид. 1913 р. – К. : Райдуга, 1992. – С. 82). Отже, князь не шкодував для своїх підданих нічого: годував, одягав, давав коней, зброю.

«… Володимир Святославович, прозваний пізніше Святим, був в історії Русі дуже яскравою постаттю. Позитивна характеристика, яка панує в науці, є цілком заслуженою – попри те, що як особистість цей князь був дуже й дуже далекий від ідеалу. Опинившись на престолі, він здійснив широку й дуже багатогранну програму реформ, спрямованих на оновлення Русі, і досяг чималих успіхів», – зазначив відомий український історик М. Ю. Брайчевський (Брайчевський М. Ю. Твори / М. Ю. Брайчевський ; упоряд. Ю. В. Кухарчук. – К. : Вид-во iм. Олени Телiги, 2004. – Т. 1. – С. 173).

Державну реформу Володимир Великий розпочав з реформ, спрямованих на зміцнення держави і посилення великокняжої влади. Завершив політику своїх попередників, спрямовану на об’єднання східнослов’янських земель. Походами проти хорватів і дулібів (981 р.), в’ятичів (982 р.), радимичів (984 р.) та ін. завершив інкорпорацію східнослов’янських племінних союзів до складу Київської Русі. Після походів Володимира Великого проти поляків, литовських племен, волзьких болгар землі держави простяглися від Закарпатської Русі до Волги, від Балтійського моря до Азовського та Чорного морів. Територія держави близько 1000-го року досягала 800 тис. км² і стала найбільшою у Європі, її населення складало біля 5 млн. осіб. Це була поліетнічна держава, крім слов’ян, до неї входили ще понад 20 різних народів (Див.: Державні, політичні та громадські діячі України : політичні портрети. – К. : Ін Юре, 2002. – С. 20). Для захисту кордонів від кочівників (печенігів, чорних клобуків) збудував укріплену лінію з містами-фортецями по р. Стугні, Десні, Ірпінь, Трубежу й Сулі.

Політичне об’єднання держави вимагало проведення релігійної реформи. Спочатку Володимир робить спробу реформувати язичницьку релігію. На зміну численним культам слов’янських і неслов’янських божеств за наказом Володимира було запроваджено пантеон з 6 богів на чолі з громовержцем Перуном, про що “Повість временних літ” оповідає під 980 р. Проте язичницька релігія не забезпечувала підтримки державній владі, а її служителі-жерці змагалися з князем за вплив на населення. Тому Володимир у середині 980-х рр. почав схилятися до однієї зі світових релігій – християнства, служителі якого були провідниками політики государів. Безпосереднім приводом для прийняття християнства на Русі стали події, пов’язані з відносинами Києва і Візантійської імперії. Володимир погодився виконати прохання візантійського імператора Василія II про допомогу військом проти повстання полководця Фоки Барди. Володимир пообіцяв допомогти, але зажадав за це руку сестри імператора, Анни. Імператор погодився за умови, що Володимир прийме християнство. Коли ж надіслане руське військо допомогло імператорові приборкати заколотників, той підступно порушив головну умову русько-візантійської угоди – відмовив князю Володимиру у шлюбі з сестрою. Щоб примусити Василія II виконати угоду, Володимир влітку 989 р. обложив візантійське місто Херсонес Таврійський (Корсунь) у Криму і восени здобув його. Імператорові довелося відправити сестру до Херсонеса, де Володимир узяв з нею шлюб, а завойоване місто повернув Візантії як викуп за наречену. У Херсонесі князь Володимир прийняв хрещення. Навесні 990 р. князь з дружиною прибув до Києва і почав енергійно насаджувати християнство. У Києві Володимир наказав похрестити усіх киян, а потім усіх інших підданих своєї держави. Християнство стає офіційною державною релігією. Прийняття християнства мало суттєві наслідки для подальшої історії Русі, пов’язало її з Європою. Незважаючи на певний опір населення, язичницькі ідоли викидалися, а замість них будували церкви. Князь призначив десятину своїх доходів на утримання церкви. «Осе даю церкві сій, святій Богородиці, од маєтності своєї і од моїх городів десяту частину», – передає літопис рішення князя (Літопис Руський : За Іпатським списком / пер. з давньорус. Л. Махновця. – К. : Дніпро, 1989. – С. 71). Кошти йшли на утримання Десятинної церкви, побудованої за наказом князя. «Великі ріжниці десятини», введені князем Володимиром, відрізнялися від подібних західних варіантів, тобто володимирська десятина не була в повному розумінні загальним податком. «Це скоріш за все, – вважають автори дослідження про державні фінанси України часів Володимира Великого, – була своєрідна дотація з інших “княжих доходів і то лише для єпископських катедр”» (Василик О. Д. Державні фінанси часів Володимира Великого / О. Д. Василик, Л. Д. Ларіонова // Фінанси України. – 2002. – № 1. – С. 140).

Адміністративною реформою, яку провів Володимир Великий, було ліквідовано племінні автономії, запроваджено територіальний земельно-удільний поділ і таким чином зосереджено владу в руках великокняжої династії. Щоб ліквідувати племінну автономію, Володимир усуває від влади місцеві династії і ставить замість них своїх синів або намісників (тисяцьких, посадників). Територія держави поділяється на землі-уділи, де центрами були великі міста (Новгород, Полоцьк, Муром та ін.). За Володимира зникають племінні назви (поляни, сіверяни і т.д.) і з’являються: кияни, чернігівці тощо.

З адміністративною реформою Володимира була тісно пов’язана й реформа військова. Суть її полягала у ліквідації військових з’єднань і в більш повному злитті військової системи з системою феодального землеволодіння. Володимир роздавав у порубіжних районах Русі земельні ділянки (з правом експлуатації їхнього населення) конкретним особам, єдиним зобов’язанням яких була військова служба і організація оборони у масштабах цих володінь. Особлива увага приділялася відсутності місцевих коренів цієї нової, по суті, служилої знаті. «Наслідки цієї реформи, – зазначає М. Ю. Брайчевський, – були двоякого роду. По-перше, утворилася досить міцна і досить численна дружина, цілковито залежна від волі великого князя, позбавлена корінних зв’язків із місцевим підложжям і змушена, отже, безоглядно виконувати волю сюзерена. Ця нова дружина, головна військова опора Володимира, яскраво описана і в літопису, і в билинному епосі; саме на ній князь будував свою безпеку і могутність. А по-друге, організація тої дружини була, водночас, формуванням нового прошарку феодального класу, який можна було, в разі потреби, протиставити старій київській знаті, не дуже співчутливо налаштованій до убивці Ярополка» (Брайчевський М. Ю. Твори / М. Ю. Брайчевський ; упоряд. Ю. В. Кухарчук. – К. : Вид-во iм. Олени Телiги, 2004. – Т. 1. – С. 177).

Князь Володимир розумів, що тільки за підтримки дружини він міг розраховувати на успіх у військових справах, утвердити свою владу, звеличувати могутність держави. М. Грушевський назвав часи князювання Володимира Великого «найбільшим розвоєм дружинного устрою» (Грушевський М. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. / Михайло Грушевський. – К. : Наук. думка, 1991. – Т. 1. – С. 391). «Володимир бо любив дружину і з ними радився про устрій землі [своєї], і про порядки землі, і про війни» (Літопис Руський : За Іпатським списком / пер. з давньорус. Л. Махновця. – К. : Дніпро, 1989. – С. 72). Утримання князівської дружини було однією з головних статей видатків князівського бюджету.

Князь Володимир реформував також і законодавство. У ході правової реформи Володимир Великий запровадив новий звід законів усного звичаєвого права, доповнив попередній кодекс “Закон руський”. Нову систему земельно-військових відносин було оформлено у вигляді “Закону земельного”, текст якого, на жаль, не зберігся. Володимир наказав зібрати церковні закони в одну книгу, що отримала назву «Устав Володимира». У ній регламентувалися компетенції церковного суду (єресь, зневаження віри тощо). Літописець розповідає, що Володимир «жив за порядками діда і отця» (Літопис Руський : За Іпатським списком / пер. з давньорус. Л. Махновця. – К. : Дніпро, 1989. – С. 72).

Володимир Великий першим з київських князів почав карбувати власну золоту і срібну монету (златники і срібники). Златники карбувалися за зразком візантійського соліда і мали близьку до нього вагу 4,2 – 4,3 г.

«Златники і срібники, – зазначає автор підручника з історії грошей і кредиту В. В. Прядко, – власне, не відігравали великого значення в економіці і Володимир почав карбувати ці монети, виходячи більше з політичних, аніж з економічних міркувань. Справа в тім, що після прийняття християнства на Русі, у Константинополі були схильні розглядати Київську митрополію як одну з єпархій Константинопольського патріархату, а Русь – як одну з провінцій імперії. Карбування мало підкреслити суверенітет Київської держави» (Прядко В. В. Історія грошей і кредиту : підручник / В. В. Прядко, М. М. Сайко ; М-во фінансів України, Буковин. держ. фін. акад. – К. : Кондор, 2009. – С. 165). З одного боку монети зображався князь на престолі у княжому одязі. На іншому – образ Ісуса Христа або тризуб, який був верхньою частиною скіпетра – символу влади.

Запровадження власної грошової одиниці на території Київської Русі сприяло зародженню першооснов фінансової системи держави. Джерелами поповнення князівського бюджету були данина, податки, торгове мито. Велику роль у житті князівства у цей період відігравала торгівля. Були добре розвинуті торговельні відносини між країнами Заходу та Сходу. С. М. Соловйов писав: «Пример Византии и стечение иностранных купцов в Киев дали понять выгоду торговли для казны княжеской, в которую собирались торговые пошлины, и вот киевский князь обязывает болгар не покупать товаров в сёлах у тиунов и других лиц, но покупать их в городах. Здесь ясно видим два рода торговли: первоначальную, по которой всякий сбывал всякому излишек своей собственности, и торговлю в настоящем смысле, которая вследствие правительственных распоряжений начинает вытеснять первоначальную» (Соловьев С. М. Сочинения : в 18 кн. / С. М. Соловьев. – М. : Мысль, 1988. – Кн. 1. – С. 245). Торгівля концентрується у містах, що перетворилися на організовані, підпорядковані міській владі центри. Це сприяло спрощенню контролю за укладанням відповідних угод, сплатою податків, збирання мита за право вести торгівлю. Зростання міст, збільшення кількості міського населення стимулювало товарообіг та збільшення прибутків населення. Київ набув слави великого торгового центру.

Зовнішня політика князя Володимира спрямовувалася на розвиток політичних, культурних та економічних зв’язків з Візантією, Болгарією, Польщею, західноєвропейськими країнами. Володимир намагався зміцнити міжнародні позиції Київської держави.

Багато зробив Володимир Великий і для розбудови Києва. Фінанси, що зосереджувалися у руках князя, давали йому змогу здійснювати значні витрати на суспільні потреби. Територія міста була розширена і захищена новими валами з кам’яними вежами. Були побудовані: церква святої Софії та величезна церква Богородиці, так звана Десятинна, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків, князівський кам’яний палац та інші споруди. Літописець у «Літопису руському» з повагою пише про освітянську діяльність Володимира, який після охрещення став «… у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне» (Літопис Руський : За Іпатським списком / пер. з давньорус. Л. Махновця. – К., 1989. – С. 66).

«Розгалужена серія державних заходів Володимира дуже зміцнила його становище. Русь вступила в період свого розквіту, і це не могло не відбитися на становищі київського престолу. Успіхи в зовнішній політиці (зокрема у відносинах з Візантійською імперією); зміцнення державних рубежів і ряд перемог над печенігами, що поклали край їхній експансії; стабілізація внутрішньої обстановки, що створило сприятливі умови для піднесення економіки й добробуту населення; своєчасні далекоглядні заходи в галузі культури – все це, безумовно, сприяло ствердженню авторитету Володимира в ролі великого князя і створювало флер загальнодержавного процвітання та соціальної гармонії. Але було б надто наївно думати, що те процвітання і та гармонія мали безумовний характер і визначали собою глибинну суть суспільних відносин. Аж ніяк. Під зовнішнім блиском Володимирового «проспериті» таїлися гострі протиріччя, які досить часто давали про себе знати, інколи виливаючись і у відкриті конфлікти. Обстановка залишалася напруженою і в перший-ліпший момент могла вибухнути новими соціальними потрясіннями» (Брайчевський М. Ю. Твори / М. Ю. Брайчевський ; упоряд. Ю. В. Кухарчук. – К. : Вид-во iм. Олени Телiги, 2004. – Т. 1. – С. 179).

«Монетний двір, на якому карбувалася власна грошова одиниця, зростання ролі місцевого самоврядування, волевиявлення населення через вічові збори, утримання князівської дружини та боярства, поглиблення торговельних зв’язків, розквіт ремісництва, розбудова міст, охорона кордонів держави – все це ознаки державності, за якої цілком можливе було існування розгалуженої фінансової системи з центром у Києві. Хтось виконував обов’язки збирачів данини, інші – податків і торговельного мита, хтось рахував зібране до скарбниці багатство. Отже, були при княжому дворі свої казначеї, банкіри, обліковці. Комусь доручали складати бюджет, іншим слідкувати за його видатками. Адже князівська скарбниця не була бездонною, і тільки фінансовий облік міг убезпечити її від несанкціонованих витрат. Збої у великому фінансовому механізмі Київської Русі почалися, як не дивно, із зміцненням окремих регіонів, що знаходилися на території прикордонних областей Володимирової держави. Їх намісники бажали самостійно, без вказівок управляти на місцях, що й похитнуло підвалини державності, породило сепаратистські настрої. Це негативно позначилося на князівських доходах. Окремі області, зміцнілі й упевнені у своїй силі, перестали підкорятися Києву та ділитися своїми прибутками. Столиця поступово почала втрачати позиції «матері міст руських», похитнулася фінансова та економічна могутність Києва. Це тривало, допоки до влади не прийшов Ярослав Мудрий» (Василик О. Д. Державні фінанси України за часів Володимира Великого / О. Д. Василик, Л. Д. Ларіонова // Фінанси України. – 2002. – № 1. – С. 141).

Відомі вчені та авторитетні джерела про Володимира Святославовича

Микола Іванович Костомаров (1817–1885) – видатний український і
російський історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч

     Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей / Н. И. Костомаров. – Репр. воспр. изд. 1873–1888 гг. – М. : Книга, 1990. – Кн. 1, вып. 1, 2, 3. – С. 5–6.

Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) – український історик, політичний і державний діяч

«За Володимира і ще за його сина Ярослава держава Київська була найславніша й найсильніша, ніж коли інше. Ставши київським князем, Володимир позбирав усі українські землі й усі інші, які перед тим до Києва належали, приборкав неслухняні землі, бояр та князів, що не хотіли йому коритися, і прилучив деякі нові, дальші землі. Українська держава сягала тоді від гір Карпатських до Кавказу, а на півночі – до Волги, до великих озер, що недалеко Петербурга ...

Володимирові хотілося зв’язати державу міцніше, зв’язею внутрішньою, добровільною, щоб городи й землі корилися київському князеві не тільки з страху перед київською дружиною, але щоб бачили свою вигоду, свою користь у тім, аби належати до Київської держави. Для того він старався придобрити собі громаду, добути її любов і ласку. Він не став правити самовільно з своєю дружиною, а закликав на пораду й громадських “старців” — людей старших, поважніших. При ріжних оказіях він робив великі учти, празники, скликав на них людей з ріжних городів, приймав тих, хто приходив, годував і поїв, чим мав. Скликав до себе на двір бідних людей, калік і сиріт, і наділяв їх. І з того справді пішла про нього слава скрізь як про князя “ласкавого”; прозвали його “ясним сонцем”».
     Грушевський М. Володимир і Ярослав. Християнство на Україні / Михайло Грушевський // Твори : у 50 т. – Львів : Світ, 2009. – Т. 9. – С. С. 354.

Степан Миколайович Злупко (1931–2006) – відомий український
економіст, доктор економічних наук, професор

«Зовнішня торгівля була пріоритетною в економічній політиці київських князів, які водночас збирали данину з підлеглих…
Князь Володимир навернув Київську Русь у християнську віру, що знаменувало собою важливий етап у розвитку економічної думки».
     Злупко С. М. Історія економічної теорії : підручник / С. М. Злупко ; Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. – 2-ге вид., виправл. і доповн. – К. : Знання, 2005. – С. 92.

«Пройнявшись християнським духом, Володимир Великий значно зм'якшив покарання злодіїв, запровадивши грошові штрафи… Водночас князь не забував поборювати численних ворогів, дбав про збільшення військової сили, про приріст населення, зокрема, на Київщині, заселяв міста, які заклав на берегах рік Сули, Стугни, Трубайла, Десни»
     Злупко С. М. Історія економічної теорії : підручник / С. М. Злупко ; Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. – 2-ге вид., виправл. і доповн. – К. : Знання, 2005. – С. 93.

Твори

Устав князя Владимира Святославовича [I, II, III редакции] // Памятники русского права. – М. : Госюриздат, 1952. – Вып. 1 : Памятники права Киевского государства X – XII вв. – С. 235–254.
Шифр зберігання книги: 34(09) П15

Устав Святого князя Володимира, крестившаго Руськую землю, о церковных судех // Хрестоматія з історії держави і права України : у 2 т. – 2-ге вид., переробл. і доповн. – К. : Ін Юре, 2000. – Т. 1. – С. 39–41.
Шифр зберігання книги: 34(09) Х91

Література

• Энциклопедический словарь / под ред. К. К. Арсеньева, Ф. Ф. Петрушевского. – СПб. : Брокгауз и Ефрон, 1892. – Т. 6 (полутом 12). – С. 653–655. – Режим доступа: http://ru.wikisource.org/wiki/ЭСБЕ/Владимир_Святославич,_великий_князь_киевский
  Шифр зберігання книги: 03 Э68
• Энциклопедический словарь. – Репр. воспр. изд. Ф. А. Брокгауз–И. А. Ефрон 1890 г. – [М.] : ТЕРРА, 1990. – Т. 12. – С. 653–655.
  Шифр зберігання книги: 03 Э68
• Энциклопедический словарь Русского библиографического института Гранат / ред. Ю. С. Гамбаров и др. – 12-е изд., стер. – М. : Русский библиогр. ин-т Гранат, 1937. – Т. 10. – Стб. 428–432.
  Шифр зберігання книги: 03 Э68
• Юридична енциклопедія : в 6 т. / ред. Ю. С. Шемшученко. – К. : Укр. енцикл., 1998. – Т. 1. – С. 508.
  Шифр зберігання книги: 34 Ю70
• Енциклопедія історії України / НАН України, Ін-т історії України ; редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. – К. : Наук. думка, 2005. – Т. 1. – С. 619–620. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?litera&id=1124
  Шифр зберігання книги: 9(С2) Е68
• Большая энциклопедия : в 62 т. / гл. ред. С. А. Кондратов. – М. : ТЕРРА, 2006. – Т. 9. – С. 369–370.
  Шифр зберігання книги: 03 Б79
• Православная Энциклопедия [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.pravenc.ru/text/159104.html
• Брайчевський М. Ю. Твори / М. Ю. Брайчевський ; упоряд. Ю. В. Кухарчук. – К. : Вид-во iм. Олени Телiги, 2004. – Т. 1. – С. 173–179.
  Шифр зберігання книги: 9(С2) Б87
• Василик О. Д. Державні фінанси України за часів Володимира Великого / О. Д. Василик, Л. Д. Ларіонова // Фінанси України. – 2002. – № 1. – С. 138–141.
• Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти : [монографія] / Леонтій Войтович ; Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Біла Церква : Олександр Пшонківський, 2006. – С. 232–245.
  Шифр зберігання книги: 9(С2) В65
• Державні, політичні та громадські діячі України: політичні портрети. Кн. 1 / за заг. ред. М. І. Панова. – К. : Ін Юре, 2002. – С. 19–22.
  Шифр зберігання книги: 9(С2) Д36
• Жиленко І. В. Пізні українські житія святого князя Володимира : тексти і комент. / Жиленко І. В. ; Київ. духовна акад. і семінарія, Нац. Києво-Печер. іст.-культур. заповідник. – К. : Фенікс, 2013. – 431 с.
  Шифр зберігання книги в НБУВ: ВС55256
• Злупко С. Економічна думка України (від давнини до сучасності) : [навч. посіб.] / Степан Злупко. – Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2000. – С. 55–57.
  Шифр зберігання книги: 33(09) З-68 (Колекція професора Л. Я. Корнійчук)
• Історія економічної думки Української РСР : в 3 т. / АН УРСР, Ін-т економіки. – К., 1975. – Т. 1, ч. 1. – С. 22–35.
  Шифр зберігання книги: 33(09) І-90 (Колекція професора Л. Я. Корнійчук)
• Історія України в особах. IX–XVIII ст. : монографія / авт. кол.: В. Замлинський (кер.) та ін. – К. : Україна, 1993. – С. 46–54. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?litera&kat=5&id=8167
  Шифр зберігання книги: 9(С2) I-90
• Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей / Н. И. Костомаров. – Репр. воспр. изд. 1873–1888 гг. – М. : Книга, 1990. – Кн. 1, вып. 1, 2, 3. – С. 1–7.
  Шифр зберігання книги: 9(С)1 К72
• Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей / Н. И. Костомаров. – М. : ОЛМА-ПРЕСС Образование, 2004. – С. 69–71.
  Шифр зберігання книги: 9(С)1 К72
• Літопис Руський : За Іпатським списком [Електронний ресурс] / пер. з давньорус. Л. Махновця. – К., 1989. – С. 46–75. – Режим доступу: http://izbornyk.org.ua/litop/lit06.htm
• Народжені Україною : меморіальний альманах : у 2 т. – К. : Євроімідж, 2002. – Т. 1. – С. 368–369. – (Золоті імена України).
  Шифр зберігання книги: 9(С2) Н30
• Пастернак О. Пояснення тризуба герба Великого Київського князя Володимира Святого / О. Пастернак. – Репринтне відтворення вид. 1934 р. – К., 1990. – 44 с.
  Шифр зберігання книги: 902 П19
• Росовецкий С. К. Очерки истории отечественного менеджмента (Х-начало ХVІІ) / С. К. Росовецкий ; Межрегион. акад. упр. персоналом. – К. : МАУП, 2002. – С. 37–44. – (Библиотека журнала "Персонал").
  Шифр зберігання книги: 33С2 Р75
• Рубаник В. Е. Собственность в истории российской и украинской систем права: общее и особенное : (Отношения собственности в восточнославянской традиции правового регулирования: историко-правовое исследование) : монография / В. Е. Рубаник. – Х. : Консум, 2004. – С. 172–187.
  Шифр зберігання книги: 34(09) Р82
• Сто найвідоміших українців / [М. Гнатюк та ін.]. – К. : Орфей ; М. : Вече, 2002. – С. 20–27.
  Шифр зберігання книги: 9(С2) С81
• Толочко П. П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий / П. П. Толочко. – К. : АртЕк, 1996. – С. 7–122.
  Шифр зберігання книги: 9(С2)1 Т52
• Толочко Л. І. Пам’ятник святому князю Володимиру в Києві / Л. І. Толочко, О. В. Грибовська. – К. : Техніка, 2007. – 144 с. – (Національні святині України).
  Шифр зберігання книги: 73 Т52

Іконографія

• 

  Ілюстрована енциклопедія історії України : в 3 т. – К. : Спалах, 2004. – Т. 1. – С. 45.

• 

  Горєлов М. І. Держава і цивілізація в історії України : [монографія] / М. Є. Горєлов, О. П. Моця, О. О. Рафальський ; Ін-т політ. і етнонац. дослідж. НАН України, Ін-т археології НАН України. – К. : Еко-Продакшн, 2009. – Вкл. аркуш.

• 

  Режим доступу: http://users.livejournal.com/_devol_/201596.html.

• 

  Режим доступу: ru.wikipedia.org/wiki/

• 

  Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. – К. : Наук. думка, 2005. – Т. 1. – С. 619.

• 

  Юридична енциклопедія : в 6 т. / ред. Ю. С. Шемшученко. – К. : Укр. енцикл., 1998. – Т. 1. – С. 508.

• 

  Горський В. С. Святі Київської Русі : монографія / В. С. Горський. – К. : Абрис, 1994. – C. 52.

• 

  Ілюстрована історія Києва / Київ. міськдержадмін., Нац. акад. наук України, Ін-т історії України ; [авт. кол.: Н. Абашина та ін.]. – К. : Фенікс, 2012. – С. 47.

• 

  Толочко Л. І. Пам’ятник святому князю Володимиру в Києві / Л. І. Толочко, О. В. Грибовська. – К. : Техніка, 2007. – С. 42.

• 

  Толочко Л. І. Пам’ятник святому князю Володимиру в Києві. – С. 91.