Крижанич Юрій

Крижанич (Білиш, Сербенін) Юрій

Križanič Juraj
(близько 1618 – близько 1683) –
видатний хорватський мислитель XVII ст.,
один із перших ідеологів слов’янської солідарності,
представник пізнього меркантилізму.

Життя та діяльність

У літературних джерелах існують дві основні версії стосовно року народження Юрія Крижанича: 1617 р. та кінець 1618 р. Народився він неподалік міста Біхача. За власними словами Крижанича:

(Крижанич Ю. Граматично изказанье об руском езику, попа Юрка Крижанича, презванием серблянина, между Купойю и Вунойю риками. во уездех Биуша града, окол Дубобца, Озлья и Рибника острогов : Писано в Сибири Лита 7104 (1596) / Юрий Крижанич. – Москва : Университетская тип., 1859). Його батько – Гаспар Крижанич-Неблюшський походив з давнього, але збіднілого хорватського дворянського роду. Біографи припускають, що Юрій був єдиним сином у родині і батьки готували його до духовної кар’єри у зв’язку з тим, що матеріальний стан родини не дозволяв досягнути успіхів у інших сферах діяльності.

Юрій Крижанич рано залишився без батька, і дядько, під опікунством якого він опинився, відправив його на навчання до Загребської духовної семінарії. Видатні здібності юнака привернули до себе увагу духовного начальства. Після закінчення семінарії Крижанича за кошт Загребської єпархії спочатку відправили у Відень, а потім до Болоньї, де у 1640 р. він закінчив свою духовну освіту у хорватській колегії. Крижанич вільно володів шістьма іноземними мовами. Прослухавши у м. Ґрац курс філософії, він отримав ступінь магістра філософії, а згодом і ступінь доктора теології. Після завершення освіти перед Ю. Крижаничем відкриваються чудові перспективи. Він отримує цілий ряд запрошень, які могли б ввести його у коло вищого католицького духовенства при дворах правителів Хорватії. Незважаючи на вкрай складне матеріальне становище, він відкидає пропозиції зайняти прибуткові придворні посади. Причиною такого рішення була ідея, практичній реалізації якої він вирішив присвятити своє життя, – об’єднання слов’янських народів. На думку Ю. Крижанича, це міг зробити лише російський цар. Тільки російський цар, як він вважав, був в змозі виконати цю місію. Крижанич вивчає всю наявну на той час літературу про Московію, ознайомлюється з причинами розподілу церкви на східну і західну. Він доходить висновку, що окрім політичних причин, які заважають єднанню слов’ян, існують й ідеологічні причини – релігійні перепони, оскільки російський народ сповідує православну віру, а інші слов’янський народи – католицьку. Як зазначає автор монографічного дослідження про Юрія Крижанича Б. Д. Дацюк, «… к религиозному единству славян Крижанич стремился лишь как к средству их культурного и политического сближения» (Дацюк Б. Д. Юрий Крижанич : очерк политических и исторических взглядов / Б. Д. Дацюк. – Москва : Госполитиздат, 1946. – C. 25).

Відхиливши вигідні пропозиції, він обирає місце простого приходського священика і починає служити у невеликих хорватських містах – спочатку в Недєльцях, а згодом у Вараждині – у приході св. Миколая. Молодий священик здобув велику повагу городян. Він підтримує прихожан, не залишаючи місто під час чуми. Коли 19 травня 1646 р. Крижанич залишив Вараждин, він отримав від міського управління спеціальне свідоцтво, яке засвідчувало його заслуги перед городянами. Свідоцтво закликало

(Белокуров С. А. Из духовной жизни московского общества XVII в. Приложение / С. А. Белокуров. – Москва : Имп. о-во истории и древностей рос. при Моск. ун-те, 1902. – С. 217). З Вараждина Ю. Крижанич вирушає до Рима з надією отримати направлення до Москви. «Кардиналы Конгрегации, – зазначає Б. Д. Дацюк, – весьма недвусмысленно дали понять Крижаничу, что его патриотические планы неспособны вызвать в Риме никакого энтузиазма. Провинциальный священник, явившийся из скромной хорватской епархии и настойчиво добивающийся посылки в Московию, где собирался действовать не столько в пользу римской курии, сколько во имя идеи славянского объединения, – идеи, совершенно чуждой папским кардиналам, – был в их глазах, в лучшем случае, наивным мечтателем, собирающимся вовлечь Конгрегацию в какое-то сомнительное предприятие. Некоторые из прелатов считали Крижанича гордецом и карьеристом, другие – просто ловким авантюристом» (Дацюк Б. Д. Юрий Крижанич. – С. 26). Замість місії у Москву він був приставлений у якості священика до Смоленського католицького єпископа. Проте, у 1647 р. Крижаничу все ж таки вдалося побувати у Москві. Подорож відбулася без дозволу Конгрегації і продовжувалася всього 45 днів. У звіті, який Крижанич після повернення надіслав у Рим, він знову просить направити його до Руської держави. Припускають, що ідейний зв'язок Крижанича з Римом обірвався у другій половині 50-х років, оскільки саме у цей час в його творах з’являються критичні випади проти папи і патріарха, незвичні для католицького священика.

Поступово Крижанич все більш відходить від богословських проблем і зосереджує увагу на розробці питань у галузі юридичних і політичних наук. У 1658 р. у Відні Крижанич зустрічається із московським посланцем Лихаревим і отримує від нього запрошення до Росії. Крижанич, нехтуючи рішенням папи, яке приписувало йому з’явитися до Рима, вирушає до Московщини, приєднавшись до руського посольства стольника Лихарева, яке поверталося до Москви. Це був надзвичайний випадок, коли монах-єзуїт, ігноруючи рішення глави церкви, відправився у подорож у якості світського мандрівника.

У цей час Крижанича дуже цікавлять події в Україні. І. Виговський, обраний після смерті Б. Хмельницького на Корсунській раді 1657 р. гетьманом України, продовжував політику попередника, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України. Проти політики гетьмана виступила старшинська опозиція, яку створили промосковсько настроєні полковники І. Безпалий, Т. Цецюра, В. Золотаренко. Постійна загроза з боку Московщини і підтримка нею антигетьманської опозиції змусили Виговського до союзу з Річчю Посполитою. Як вважає Б. Дацюк, Крижанича у той момент цікавила не стільки Москва, як Україна з її непростою політичною ситуацією.

Крижанич у Кракові залишає московське посольство і, проїхавши Львів, Дубну і Корець. опиняється у Ніжині. Жив на Гетьманщині 1,5 роки. Написав про свою мандрівку українськими землями «Подорожні записки від Львова до Москви» («Putno opisanie od Lewowa do Moskwi»). Він стає одним із активних учасників групи, яка виступає за залишення України у складі Руської держави, близько товаришує з полковником Василем Золотаренком. Крижанича включають до складу посольства, «бившего челом об отпадении Нежина от Выговского» (Див.: Дацюк Б. Д. Юрий Крижанич. – С. 50). У Ніжині Крижанич написав «Беседу ко черкасом» («Besida ko Czerkasom, wo osobi Czerkasa upisana») та «Усмотрение о царском величестве», що являють собою, користуючись мовою XVI–XVII ст., так звані «прелестные письма», тобто матеріали, призначені для широкого розповсюдження та пропаганди на користь перебування України у складі Руської держави. Будучи у складі ніжинських виборних, що доставили чолобитну про відділення Ніжину від Виговського до руського війська, відправленого на Лівобережну Україну, Крижанич знайомиться з А. С. Матвєєвим (якому і належала ідея відправити Крижанича у Москву разом із гінцями, які повинні були передати повідомлення про перехід Ніжина на бік московського уряду). Так Юрій Крижанич опинився у Москві, приховавши свій католицизм та сан каноніка і видавши себе за серба. 17 вересня 1659 р. у московському посольському приказі був «распрашиван» виходець «сербенин» «Юрий Иванов сын Билиш» (Белокуров С. А. Из духовной жизни московского общества XVII в. – С. 168). Під цим ім’ям Юрій Крижанич проживав у Руській державі і був відомим майже до другої половини XIX ст.

Після тривалих допитів Крижанича було зараховано на службу перекладачем до «приказа Большого дворца» з відповідним утриманням. У цей час Ю. Крижанич працює над «Грамматикой всеславянского языка». Він познайомився з впливовими російськими політиками, зокрема, з Б. І. Морозовим, Ф. М. Ртищевим, А. Л. Ордин-Нащокіним, А. С. Матвєєвим. Ці знайомства вводили Крижанича до кола, в якому були майже всі головні державні діячі Московської держави тієї епохи. Проте невдовзі, вже у 1661 р. з невідомих причин Юрія Крижанича за розпорядженням руського царя Олексія Михайловича відправлено на заслання до Тобольська – одного з важливих руських центрів у Сибіру. У Тобольську він продовжує роботу над твором «Політика і роздуми про правління» («Політичні думи»), який складався з трьох частин: про багатство, про силу і про мудрість (духовність) держави. У праці він робить спроби практичного зображення держави, в якій духовні можливості слов’ян отримають свій вільний розвиток, де вони зможуть досягти того вищого ступеня загальнолюдського прогресу, який Крижанич визначав як «Мудрість». У Тобольську він прожив 15 років і тільки після смерті царя Олексія Михайловича у 1676 р. повернувся до Москви і відразу почав клопотати про від’їзд до Рима. Заслання Крижанича у Тобольськ, як припускає М. Тихомиров, знаходить пояснення у його виступах проти московського «людодерства» в період міських заворушень, які призвели до «медного бунта» 1662 р. Тому припускають, що саме його літературна діяльність була причиною його заслання до Тобольську, інакше його рукописи не потрапили б до архівів царя і патріарха, де вони і були знайдені дослідниками багато років потому (Тихомиров М. Н. Источниковедение истории СССР : учеб. пособие / М. Н. Тихомиров. – Москва : Соцэкгиз, 1962. – Вып. 1 : С древнейшего времени до конца XVIII века. – С. 312).

Історик В. В. Святловський вважав Крижанича жертвою неосвіченості та бездушшя московського приказного устрою. Сам Юрій Крижанич пише про свою долю та заслання:

(Крижанич Ю. О промысле : соч. того же авт., как и "Русское государство в половине XVII века" / сведения об открытой рукописи [и примеч.] П. Бессонова. – Москва : изд. В.А.П., 1860. – С. 39). У 1677 р. Крижанич залишив Москву і, за деякими джерелами, попрямував до Польщі. За одними даними він помер під час осади Відня військом Собеського у 1682 р., за іншими – рік смерті Ю. Крижанича – 1683.

Рукописи численних творів, написаних у засланні, невідомим чином потрапили до Москви, де півтора століття зберігалися у Синодальній бібліотеці. Відкриті істориком П. Безсоновим праці Юрія Крижанича були опубліковані частково у 1859 р. як додаток до журналу «Русская беседа» під назвою «Русское государство в половине XVII в. Рукопись времен царя Алексея Михайловича». Публікація праць Крижанича викликала значний інтерес. Перше повне зібрання творів Крижанича було опубліковане у Москві у 1965 р. під назвою «Політика».

«Историки спорят относительно распространенности мыслей Крижанича, – зазначає автор «Истории Российской империи» М. Геллер. – Одни говорят, что его сочинения имелись у царя (первоначально покровителем славянского гостя был боярин Морозов), в Посольском приказе, в библиотеке В. В. Голицына, руководившего русской внешней политикой при Софье. Другие не находят этому доказательств. Историк А. Г. Брикнер назвал Крижанича «оратором без аудитории, проповедником без кафедры». П. Милюков замечает, что, независимо от степени распространения и выполнимости, «идеи и наблюдения Крижанича имеют для нас огромное значение как более сознательное выражение того, что многими смутно думалось и чувствовалось на тогдашней Руси». …

Широкая образованность, значительно превышавшая московский уровень, отличное знание Запада, какого не могли иметь московские люди, но также место рождения – Хорватия, славянская страна – поле битвы турок и немцев, позволили Юрию Крижаничу увидеть, понять и сформулировать то, что русские чувствовали» (Геллер М. История Российской империи : в 2 т. / Михаил Геллер. – Москва : МИК, 2001. – Т. 1.– С. 375–376).

Василь Ключевський говорить про парадокс Крижанича: хорват і католик шукав майбутній слов’янський центр не у Відні, не у Празі або Варшаві, а у православній за віросповіданням і татарській, на думку Європи, Москві. В. Плеханов вважав Крижанича самостійним визначним політичним мислителем і причисляв його до представників російської суспільної думки. Плеханов показав погляди Крижанича на фоні сучасних йому, а також пізніших політичних вчень (Боден, Монтеск’є та інші). На думку Плеханова, програма реформи Крижанича по багатьом позиціям нагадує програму Петра I.

«Сочинения Крижанича, – пише М. Тихомиров, – по своему характеру стоят одиноко среди литературы XVII в., будучи гораздо ближе к публицистике петровской эпохи и порой перекликаясь по своим идеям с произведениями Посошкова. В качестве исторического источника труд Крижанича важен прежде всего как попытка по-своему объяснить русские феодальные порядки XVII в. В нем мы встречаем множество замечаний, характеризующих московскую действительность и дающих ключ к изучению социальных проблем этого времени» (Тихомиров М. Н. Источниковедение истории СССР. – Вып. 1. – С. 311).

У праці «Політика і роздуми про правління» («Політичні думи») (1661 – 1664 рр.), відомій під більш короткою назвою «Політика», Юрій Крижанич розробив широку програму економічних та політичних реформ у Росії. На думку Крижанича, Московська держава для виконання функції об’єднання слов’ян повинна бути сильною в економічному та політичному відношенні. У праці «Політика» Крижанич пропонує систему заходів, що сприятимуть економічній могутності і процвітанню Руської держави. При цьому він орієнтується на суспільно-політичний порядок європейських держав тих часів. «Пришелец со стороны, Юрий Крижанич видел нередко, как бы в увеличительное стекло, многие важнейшие проблемы Московского государства и его жителей. … Но главным в сочинениях Крижанича были не детали, а ощущение опасности неизбежного для Москвы выбора между Востоком и Западом», – вважає М. Геллер (Геллер М. История Российской империи. – Т. 1. – С. 380).

Головну увагу Ю. Крижанич приділив розвитку торгівлі, землеробства, ремесла та гірничої справи у Росії. Багатими він вважав країни, що мають золоті, срібні та інші копальні. Він виступав проти вільної торгівлі іноземних купців, що скупають за безцінь російські товари. Крижанич пропонував передачу прибутків іноземної оптової торгівлі з рук посередників до казни, що, на його думку, дозволило б країні виконувати роль посередника у торгових відносинах між західними та східними країнами, забезпечити якісні дороги та охорону торгових шляхів. Ю. Крижанич вважає особливо важливим, щоб із-за кордону до країни ввозилася сировина, необхідна для ремісничого виробництва, та була введена заборона на експорт власної сировини. Він наголошує на необхідності контролю за тим, щоб необхідні Росії товари взагалі не вивозилися за кордон, а із-за кордону завозилися лише потрібні товари. Для сприяння розвитку торгівлі у Московській державі він запропонував видавати купцям безвідсоткові позики. Для спрощення внутрішньої торгівлі він пропонує встановити єдині міри довжини та ваги і ввести посаду урядового «мірника», заборонити стягування внутрішнього мита. У великих містах, вважає Крижанич, кожну зиму повинні організовуватися ярмарки. Для збільшення оборотного капіталу він припускає можливість створення своєрідних акціонерних компаній. Виступає він також за регламентацію ринкових цін, впровадження звірки твердих і «справедливих» цін. Крижанич вважав, що для економічного процвітання держави необхідні державні капіталовкладення, всіляке сприяння розвитку мануфактурного виробництва та ремесла, впровадження нових знарядь виробництва для переробки вітчизняної сировини. Він пропонував всі державні побори замінити єдиним прямим податком, стягування якого доручити місцевому самоврядуванню. Торгово-промисловий клас звільнювався від будь-яких монополій і привілеїв, ремісникам забезпечувався цеховий устрій, містам – самоуправління. У своїй праці Крижанич зробив спробу визначити «суспільне багатство» як суму матеріальних благ і виявити вплив продуктивності праці на його зростання. Проте ці питання залишилися не розробленими.

Як зазначається у «Всемирной истории экономической мысли», «… идеи Ю. Крижанича соответствовали принципам меркантилизма и приближались к теории «торгового баланса». Однако он не был последовательным меркантилистом. Он писал свои проекты для аграрной страны, какой была Россия XVII в., поэтому кроме рекомендаций по развитию отечественной промышленности и торговли большое значение придавал земледелию, считая последнее основанием богатства» (Всемирная история экономической мысли : в 6 т. – Москва : Мысль, 1987. – Т. 1. – С. 400). Економічна політика, на думку Крижанича, повинна враховувати інтереси не тільки держави та панів, але й всього народу. У цілому не виступаючи проти кріпацтва, Крижанич висловлює своє критичне ставлення до тяжкого економічного стану, характерному для російського селянства XVII ст. Загальні принципи, які повинні складати основу урядової політики, він зводить до двох головних положень: по-перше, уряд повинен прийняти на себе регламентацію феодальних повинностей, по-друге – всіляко підтримувати розвиток селянських господарств.

«Крижанич, – робить висновок Б. Дацюк, – понимал социальную несправедливость современного ему строя. Он видел очевидную «несправедливость» праздного существования различных «сарданапалов» и «лежаков» подле тружеников «черняков». Отсюда и вытекала его исключительно яркая мысль о всеобщем труде как об основе социальной справедливости. Формулируя эту мысль, Крижанич идет значительно дальше передовых людей своего времени… Однако, создавая, вылепливая свое государство из того материала, который могла ему дать реальная обстановка феодальной Европы XVII в., он, видимо сам того не замечая, сохранил и феодальное землевладение, и обязанность тежака кормить своего господина – словом, все то, что как раз и являлось практическим выражением этой социальной несправедливости» (Дацюк Б. Д. Юрий Крижанич. – С. 100).

Відомі вчені та авторитетні джерела про Юрія Крижанича

Твори

Література

Фотогалерея

<gallery widths=200px heights=220px perrow=2>