Віктор Рікеті маркіз де Мірабо був прозваний «старшим», щоб відрізнити його від сина – графа Оноре-Габріеля Рікеті де Мірабо, діяча Французької революції. Народився 5 жовтня 1715 р. Походив з давньої аристократичної та багатої родини Прованса. За звичаєм того часу, як і всі молоді дворяни «дворянства шпаги», він був у чотирнадцять років зарахований на військову службу: дворянство служило своєму королю шпагою, і у мирний час це було не надто обтяжливо. Молодого маркіза не задовольняло повільне просування щаблями військової ієрархії. У 1737 р. помер його батько, і, у двадцять два роки, Віктор Мірабо став власником величезного статку маркізів Мірабо. Він втрачає інтерес до військової служби і, наслідуючи приклад королівського двору і не рахуючи грошей, витрачає свій час на світські розваги, оргії та гульбища. Проте випадок зводить його із Шарлем-Луї де Монтеск’є. Вони швидко знайшли спільну мову. Саме Монтеск’є звернув увагу Мірабо на політичні і соціальні проблеми, питання економічної політики і філософії.
Віктор Рікеті де Мірабо перекреслює все своє попереднє життя, усамітнюється у своєму родовому маєтку на півдні Франції і цілком присвячує себе заняттям філософією, економічними науками, літературою. Він багато читає, виписує книги відомих авторів, часописи, що видавалися в Англії, Голландії, Швейцарії. Урешті-решт він зібрав протягом свого життя одну з кращих у Франції особистих бібліотек. У 1747 р. він завершує свій перший зрілий твір – трактат «Testament politique» («Політичний заповіт»), який з невідомих причин так і залишився ненадрукованим. Наступною працею Мірабо, яку він видав у 1750 р. без зазначення авторства, був твір «Mémoire concernant L’utilité des États provinciaux» («Про провінційні штати»). Відродження Франції автор публікації пов’язував з відродженням ролі і значення провінційних штатів (Біографічні відомості подано за: Манфред А. З. Три портрета эпохи Великой французской революции : [О Руссо, Мирабо, Робеспьере] / А. З. Манфред. – 2-е изд. – Москва : Мысль, 1989. – С. 93–102).
У 1756 р. він видав також анонімно твір під назвою «L’ami des hommes, ou traité de la population» («Друг людей (людства), або Трактат про народонаселення»), що, по суті, був коментарем до французького рукопису праці
Кантільона. Книга мала величезний успіх не тільки у Франції, але й за її межами. «Друг людей» одразу ж ввів Віктора Рікеті де Мірабо у коло найбільш відомих та авторитетних літераторів Франції. Ім’я маркіза Мірабо стало настільки широковідомим і популярним, що його як особистість почали ототожнювати з назвою книги. Маркіза Мірабо почали називати «Другом людей». Г. Гіггс (Henry Higgs) в лекціях з історії політичної економії так описує історію появи «L’ami des Hommes»:
(Гиггс Г. Физиократы : Французские экономисты XVIII века : шесть лекций по истории политической экономии / Г. Гиггс ; пер. с англ. О. Ю. Гофмана ; под ред. П. Б. Струве. – Санкт-Петербург : Издание О. Н. Поповой, 1899. – С. 15–16). Як зазначає Й. Шумпетер, Мірабо написав твір, який «можно было бы назвать систематическим трактатом по всем проблемам прикладной экономической науки, рассматривающим их с очень своеобразных позиций. Систематичность изложения достигается за счет того, что все эти проблемы решаются исходя из состояния народонаселения и сельского хозяйства. Аналитические достоинства этого труда незначительны, но, видимо, и это отчасти объясняет его успех» (Шумпетер Й. А. История экономического анализа : в 3 т. / Й. А. Шумпетер ; пер. с англ. под ред. В. С. Автономова. – Санкт-Петербург : Экон. школа, 2004. – Т. 1. – С. 223. – (Библиотека "Экономической школы" ; вып. 33)).
Мірабо вважав, що держава повинна усувати економічні умови, що породжують зменшення народонаселення.
(Гиггс Г. Физиократы. – С. 17). Саме тому, за Мірабо, необхідно всіляко сприяти виробництву харчових продуктів. Неробство повинно бути засуджено. Нерівність у розподілі багатства шкідливо впливає на виробництво. Великі землевласники повинні жити у своїх маєтках і сприяти розширенню своїх господарств, а не вести дозвільне життя у столиці. Державні борги необхідно погасити, відсоток знизити, потрібно створити міністерство землеробства, головним завданням якого було б впровадження наукових досягнень того часу у життя.
(Гиггс Г. Физиократы. – С. 17–18). Це порівняння стало улюбленим образом фізіократів.
Крім того, у цьому творі Мірабо вперше використав слово «Civilisation». Вважається, що саме після виходу у світ книги Мірабо поняття «цивілізація» починає самостійне життя не тільки у французькій, але і в інших європейських мовах. Мірабо використовував поняття «цивілізація» і в інших своїх працях. На думку Мірабо, цивілізація виникає тоді, коли формується соціальна система, що базується на засадах гуманізму, що виключають прояви жорстокості і диких норовів. Перехід соціальної системи на стадію цивілізації Мірабо пов’язує також з високим рівнем розвитку науки та мистецтва, розвитком промисловості та сільського господарства, розквітом торгівлі та грошового обігу (Див.: Шендрик А. И. Теория культуры / А. И. Шендрик. – Москва : Единство, 2002. – С. 132–134).
Праця Мірабо зацікавила Франсуа Кене і він побажав познайомитися з автором цієї книги.
(Гиггс Г. Физиократы. – С. 19).
Він став не тільки послідовником Кене, але і його другом. Він став душею гуртка фізіократів і головним його організатором. У цьому сенсі, деякі автори вважають, що його можна розглядати як главу школи, у той час як Кене був її теоретичним та ідейним лідером. Онкен називає Мірабо взагалі главою школи, але він виходить з тієї точки зору, що між школою і Кене існують суттєві розбіжності (Див.: Онкен А. История политической экономии до Адама Смита : пер. с нем. / А. Онкен ; предисл. А. Посникова. – Санкт-Петербург, 1908. – С. 284). Мірабо сам називав себе «старшим сином» фізіократії, а інші послідовники Кене були її «молодшими синами». Серед праць Мірабо, яких він написав значну кількість, на думку фахівців привертають увагу «Philosophie rurale» («Сільська філософія») (1763 р.) та «Théorie de l’impot» («Теорія податків») (1760 р.), які були в своїй основі фізіократичними працями.
«… Мирабо после обращения в веру Кенэ всей душой отдался делу физиократии, хотя при этом и не полностью отказался от независимых суждений … две его работы “Теория налога” (Théorie de l`impôt) и “Сельская философия” (Philosophie rurale) могли быть написаны при содействии или при участии Кенэ, но не являются чисто кенэистскими и содержат положения, которые не получили бы его одобрения. Тем не менее Philosophie (1763) была всеми воспринята как первый из четырех учебников по физиократической ортодоксии. Шестая часть работы Мирабо “Друг людей, или Трактат о народонаселении” (L’Ami des hommes ou Traité sur la population. 1756) наряду с другими материалами содержит объяснение “Экономической таблицы”» (Шумпетер Й. А. История экономического анализа. – Т. 1. – С. 289).
«Было бы ошибочным полагать, что “Друг людей”, получивший широкую известность и признание литератор-экономист, один из самых авторитетных, наряду с Кене, руководителей школы физиократов жил отрешенным от мирских интересов и забот, погруженным в чистую науку или возвышающие душу и сердце раздумья кабинетным ученым, анахоретом. В действительной жизни все было не так» (Манфред А. З. Три портрета эпохи Великой французской революции. – С. 98).
Бажаючи примножити і без того значне багатство, Мірабо одружується з Марією-Женев`євою де Васан – донькою барона де Васана, єдиною спадкоємицею величезного статку, зокрема вельми значного за площею маєтку у Лімузені, який дуже йому подобається. Проте, всупереч його сподіванням, маркіза Мірабо отримала величезний спадок своїх батьків майже через тридцять років після укладання шлюбного контракту з Віктором Мірабо. Подружжя до того часу настільки далеко зайшло у взаємній ворожнечі, що дійшло до тривалих скандальних судових процесів, що підривало авторитет «друга людей» в очах співвітчизників. У родині було одинадцять дітей. Мірабо був досить суворим батьком. Особливо непрості стосунки у нього склалися зі старшим сином Оноре-Габріелем – майбутнім відомим діячем, трибуном Великої французької революції, який, як ніхто інший з дітей, успадкував як батьківський талант, так і батьківську вдачу. Історія відносин двох видатних французів XVIII ст. – батька і сина Мірабо знайшла відображення у монографії відомого історика А. З. Манфреда «Три портрета эпохи Великой французской революции». «Вспыльчивый, раздражительный, деспотичный, крутой в обращении с подчиненными, с домашними, с соседями по имениям, он жил своенравным “диким барином”, внушая окружающим страх, – пише про Віктора Мірабо А. Манфред. – “Друг людей” вблизи был совсем непохож на тот образ, который мог возникнуть при чтении его произведений. Как удачно сказал кто-то из его биографов, может быть, он и в самом деле любил людей, но предпочтительно издали и преимущественно только в книгах.
При всех очень тяжелых для окружающих личных чертах вздорного деспота, взбалмошного гран-сеньора, установившего в своих владениях режим абсолютистского произвола, столь остроумно развенчиваемый им в литературных произведениях, маркиз де Мирабо оставался одним из сильных, творческих умов передовой французской общественной мысли XVIII столетия, одним из значительных представителей французского Просвещения» (Манфред А. З. Три портрета эпохи Великой французской революции. – С. 99).
(Гиггс Г. Физиократы. – С. 38).
«Это был эксцентричный аристократ, полный энергии и подверженный сильным увлечениям. Весьма трудно понять, – если только не предположить, что темперамент и красноречие могут быть всесильны, – каким образом этот человек, несомненные дарования которого сочетались со столь же очевидным недостатком рассудительности, мог в течение нескольких лет пользоваться такой славой в своей стране и за границей, которой мог бы позавидовать любой из предшествующих и последующих экономистов, включая А. Смита и К. Маркса», – вважає Й. Шумпетер (Шумпетер Й. А. История экономического анализа. – Т. 1. – С. 223).
