Карл Йоганн Родбертус народився 12 серпня 1805 р. у місті Грайфсвальд (Greifswald) (земля Мекленбург – Передня Померанія, що на той час знаходилася під юрисдикцією шведського королівства, а після Віденського конгресу 1815 р. була приєднана до Пруссії). Карл Родбертус походив з німецького дворянського роду. Як зазначав М. Туган-Барановський, «по своему происхождению, общественному положению, условиям жизни и всей жизненной обстановке этот, наряду с Марксом, замечательнейший представитель критического социализма был совершенно чужд рабочим классам» (Туган-Барановский М. И. Экономические очерки / М. И. Туган-Барановский. – Москва : РОССПЭН, 1998. – С. 222). Його батько, Йоганн Кристоф Родбертус, був у Грайфсвальді професором римського права. Йоганн Кристоф Родбертус одружився з Елеонорою Шлетвайн, дочкою Йоганна Августа Шлетвайна (Johann August Schlettwein) (1731–1802 рр.) – відомого німецького економіста, автора численних економічних праць, професора політико-економічних дисциплін у Базелі і Гессені, що поділяв погляди фізіократів. У 1808 р. Йоганн Кристоф вийшов у відставку і переїхав з родиною у маєток дружини Мезеріце, у Мекленбург-Стреліце, де займався сільським господарством (помер у 1828 р.). Бабуся по лінії батька, Катаріна-Марія, належала до відомого роду Вестфален. Женні фон Вестфален, дружина Карла Маркса, була її родичкою.
Ранній період життя К. Родбертуса мало чим відрізнявся від дитинства інших дітей німецьких аристократичних родин. Вже змалку Карл перебував під опікою домашніх вчителів, привчався з німецькою педантичністю дотримуватися складеного для нього розпорядку дня. Він був здібною дитиною, швидко засвоював навчальний матеріал, особливо йому подобалися гуманітарні науки. У 1823 році, після завершення навчання у гімназії міста Фрідланд, Карл Родбертус був зарахований на факультет права Геттінгенського університету. У 1825–1826 рр. здібний студент навчався у більш престижному Берлінському університеті, де на той час працювало чимало видатних науковців. У 1827 році Родбертус склав перший державний іспит і отримав місце члена колегії (без права голосу) у бранденбурзькому провінційному суді. Через рік, після другого державного іспиту, він був призначений референдарієм верховного обласного суду Сілезії у місті Бреслау.
Переломним у житті Карла Родбертуса став 1830 р. У 1820–1830 рр. широкі кола студентської молоді Німеччини були залучені до національно-визвольного процесу. Хоча Родбертус і не був активістом цього руху, липнева революція 1830 р. справила на нього, як і на багатьох інших представників німецької інтелігенції, велике враження. Під впливом цих подій К. Родбертус вирішує відмовитися від продовження юридичної кар’єри і зосереджується на вивченні політичної економії та історії господарства. У 1832 році Карл переїхав до міста Гейдельберг. Тут при місцевому університеті він два роки відвідував лекції німецького економіста Карла Генріха Рау (1792–1870 рр.).
У 30-х роках Карл Родбертус подорожує Європою. Він відвідує Францію, Швейцарію та Голландію. У ці роки він продовжує вивчення політичної економії: працює у бібліотеках, відвідує публічні лекції відомих вчених. Родбертус також цікавився особливостями організації промислового і сільськогосподарського виробництва у різних країнах, умовами життя простих робітників.
У 1834 р. К. Родбертус купив у Померанії дворянський маєток Ягецов (з цього часу він вже – Родбертус-Ягецов), де проживав з невеликими перервами до кінця життя, поділяючи свій час між господарством, науковими заняттями та участю у місцевому самоврядуванні, залишаючись все своє життя померанським поміщиком, пов’язаним з прусським юнкерством.
Карл Родбертус-Ягецов був вельми успішним сільським господарем, користувався авторитетом серед місцевого дворянства, яке неодноразово обирало його на різні почесні посади. У 1841 році був обраний депутатом місцевих окружних земських зборів, входив до складу комісій по розробці земельного податкового законодавства та земського статуту провінції Померанія. Лише буремні події 1848 року змусили його покинути рідну домівку. «Он был членом прусского ландтага и первого общегерманского парламента во Франкфурте, лидером левоцентристской фракции, сторонником радикальных реформ. В течение короткого времени он занимал министерский пост в либеральном прусском правительстве Ганземана. Для победившей контрреволюции и готовой к компромиссам с властями буржуазии Родбертус оказался слишком левым…» (Аникин А. В. Юность науки : Жизнь и идей мыслителей-экономистов до Маркса / А. В. Аникин. – 4-е изд. – Москва : Политиздат, 1985. – C. 320–321). За визначенням М. Туган-Барановського, «как парламентский деятель он обращал на себя внимание, главным образом, своей горячей преданностью общегерманским национальным интересам» (Туган-Барановский М. И. Экономические очерки. – С. 222).
Розчарований у політиках і політиці, Карл Родбертус вже більш ніколи не приймав активної участі у громадському житті, відкидав численні пропозиції приєднатися до тієї чи іншої політичної партії. Зокрема, Родбертус категорично відмовився від пропозиції Лассаля вступити до Загального німецького робітничого союзу. Відмову свою він пояснив тим, що, на його думку, робітникам не слід марнувати свій час на блукання кружними шляхами політики, а треба навпростець твердим кроком прямувати до своїх соціальних цілей. Він повернувся в Ягецов і все своє наступне життя присвятив наполегливій науковій праці та практичній діяльності у сільському господарстві. Помер Карл Родбертус у своєму маєтку 6 грудня 1875 р. від запалення легенів.
Родбертус залишив значну наукова спадщину. Цікавим доповненням до наукових праць Родбертуса було листування з багатьма відомими його сучасниками. Як зауважив А. Вагнер, «Родбертус был одним из тех немногих, которые пишут теперь длинные ученые письма» (Цит. за: Плеханов Г. В. За двадцать лет : сб. ст. литературных, экономических и философско-исторических / Бельтов [псевдоним]. – Санкт-Петербург, 1906. – С. 473). Сам А. Вагнер особисто відіграв вельми позитивну роль у долі наукової спадщини вченого. «Честь, если можно так выразиться, «открытия» Родбертуса, как одного из величайших теоретиков экономической науки, – зазначав О. А. Кауфман, – принадлежит Адольфу Вагнеру, который первый обратил внимание ученого мира на огромное значение работ Родбертуса, посвященных исследованию великих теоретических вопросов народного хозяйства и права в их обоюдной связи, который первый объявил Родбертуса «замечательнейшим и оригинальнейшим ученым теоретиком экономического социализма», имеющим право на место рядом с Лассалем, Марксом и Энгельсом и даже выше их» (Кауфман А. А. Карл Родбертус-Ягецов : [вступ. ст.] / А. А. Кауфман // Теория ренты и исследование о капи тале : (Социальные письма к фон-Кирхману) / К. Родбертус ; сокр. пер. и введ. А. А. Кауфмана. – Москва : Издание М. Н. Прокоповича, 1908. – С. 6).
Свою першу наукову працю «Die Forderungen der arbeitenden Klassen» («Вимоги трудящих класів») – статтю до аугсбурзької «Allgemeine Zeitung» («Загальної газети») Родбертус написав у 1839 році. Його біографи «…относят написание этой статьи к 1837 г. Эта дата должна быть, однако, отвергнута, ибо в первых же строках Родбертус говорит о «чартистских митингах и бирмингамских сценах» – событиях, разыгравшихся в 1839 г.; в 1837 г. выражение «чартист» было ещё совершенно неизвестно, так как «хартия» была опубликована только в 1838 г.; столкновение между полицией и рабочими массами в Бирмингаме произошло лишь летом 1839 г.» (Энциклопедический словарь Русского библиографического института Гранат / ред. Ю. С. Гамбаров [и др.]. – 7-е изд. – Москва : Русский библиогр. ин-т Гранат, [1934]. – Т. 36, ч. 3. – Стб. 20. – Сноска). У цій своїй дебютній роботі автор наголошував, що однієї тільки політичної свободи пролетаріату недостатньо. Політична свобода – це тільки початок, який повинен привести до економічної свободи та соціальної справедливості. Родбертус переконував, що суспільні відносини у рамках існуючого капіталістичного ладу мають бути вдосконалені так, щоб робітники стали рівноправною стороною і отримали ті ж права, що й власники засобів виробництва. Законодавство щодо заробітної плати, на його думку, повинне було б гарантувати найманим робітникам зростання їх доходів з ростом продуктивності праці, забезпечити справедливий розподіл суспільного продукту, оскільки тільки праця є єдиним джерелом і мірилом вартості товарів. Аугсбурзька «Загальна газета» вважалася виданням передовим і прогресивним на теренах тодішніх германських земель. Проте редактори газети відмовилися друкувати статтю, оскільки вважали її занадто сміливою і радикальною. Вона була опублікована лише у 1872 році у «Berliner Revue».
Як справедливо писав Зібер, «судьба произведений иного талантливого автора напоминает судьбу хорошего вина: чтобы войти во вкус потребляющей их публики, чтобы произвести на ценителей соответствующее впечатление, им необходимо предварительно состариться, т. е. продержаться некоторое время под спудом, отстояться, отлежаться. Особенно яркий и вразумительный пример указанной аналогии представляют нам труды немецкого писателя Родбертуса в области теории общественной экономии» (Зибер Н. И. Карл Родбертус-Ягецов и его экономические исследования / Н. И. Зибер // Избранные экономические произведения : в 2 т. / Н. И. Зибер. – Москва : Соцэкгиз, 1959. – Т. 1. – С. 586).
У 1842 році Родбертус написав і опублікував невелику книгу «Zur Erkenntnis unserer staatswirtschaftlichen Zustände. Erstes Heft: Fünf Theoreme» («До пізнання нашого народногосподарського ладу. Перший випуск: п`ять теорем»). У цьому творі він намагався систематизувати основні положення економічної науки, дати їм власну трактовку. Він розглядає основні економічні категорії: вартість, прибуток, норму прибутку, земельну ренту, заробітну плату та інше. У результаті доведенням «теорем» Родбертус дійшов наступних висновків: 1) Праця є єдиною силою, що виробляє матеріальні блага. Праця – джерело цінності. Трудові витрати визначають цінність товару і обчислюються вони робочим часом, який необхідно витратити на виробництво матеріальних благ. Робочий час є мірилом вартості продуктів праці. 2) Цінність продукту праці вище цінності капіталу, затраченого на його виробництво. Цей надлишок називається «рентою» («Renta»), або «прибутковою вартістю» («Einträglicher Betrag»), або «надлишком продукції» («Mehrertrag der Produktion»). Різниця між цінністю продукту праці і цінністю кількості благ, що необхідні робітнику для підтримки свого існування, присвоюється власником капіталу. Заробітна плата завжди визначається реальною цінністю, необхідною для підтримки існування робітника, як би не зростала продуктивність праці. І в цьому причина всіх економічних негараздів. 3) Земельна і капітальна ренти мають одне загальне джерело – працю найманих робітників. Це прибуток, який отримується без зусиль, лише завдяки володінню власністю. Відмінність земельної ренти полягає у наявності особливого класу капіталістів і відносною обмеженістю кількості сільськогосподарської продукції. Земельна рента обчислюється звичайним способом, як і прибуток на промисловий капітал. Прибуток на капітал має тенденцію установлюватися на всіх підприємствах на однаковому рівні. Середня цінність якого-небудь продукту визначається вартістю того підприємства, яке працює у найгірших умовах. 4) Відхилення ринкової цінності (ціни) від трудової цінності виникає також під впливом співвідношення попиту і пропозиції. Ринкова цінність «прагне» до трудової цінності, проте вони ніколи повністю не співпадають. Вони і не можуть співпадати у суспільстві, в якому існує приватна власність на капітал і землю. Це можливо лише у соціалістичному суспільстві, в якому державна влада приводить у відповідність виробництво і споживання, оцінюючи матеріальні блага згідно з витратами робочого часу. 5) У тому випадку, коли цінність продуктів завжди була б рівна трудовій вартості, можливе встановлення нового грошового знаку, який служив би мірилом цінності і засобом обігу, не будучи ні матеріальним продуктом, ні навіть монетою.
Ця книга мала би бути першою з трьох задуманих автором. Проте вона залишилася майже непоміченою не тільки широким загалом читачів, а й професійними економістами. Пригнічений Родбертус вирішив не продовжувати роботу над двома наступними частинами. Та, мабуть, даремно. Цій книзі була уготована доля однієї з найскандальніших в історії економічної думки. У підручниках, наукових працях про неї згадують протягом наступних десятиліть.
Справа у тому, що в останні роки свого життя у приватних листах Родбертус звинуватив Карла Маркса у плагіаті. Зокрема, він наполягав на тому, що саме у його «теоремах» була вперше відкрита теорія прибуткової вартості та розглянуто багато інших положень, які потім Маркс використав у своїх творах без усяких посилань на автора. Ці звинувачення стали відомі Марксу вже після смерті Родбертуса. Маркс «…ограничился, по свидетельству Энгельса, лишь ироническими замечаниями по этому поводу» (Аникин А. В. Юность науки. – C. 319).
Коли після смерті Маркса Енгельс готував до видання другий том «Капіталу», у пресі почали з’являтися численні статті, в яких йшлося про цей випадок. Майже всю передмову до другого тому Енгельс вимушений був присвятити доведенню того, що звинувачення на адресу Маркса були висунуті безпідставно. Зробив це він досить переконливо, і цілий ряд відомих вчених це визнали, зокрема Й. Шумпетер, який писав, що не «…существует какая-либо убедительная причина сомневаться в заключении Энгельса, отвергавшем идею о «заимствованиях» Маркса у Родбертуса» (Шумпетер Й. А. История экономического анализа : в 3 т. / Й. А. Шумпетер ; пер. с англ. под ред. В. С. Автономова. – Санкт-Петербург : Экон. школа, 2004. – Т. 2. – С. 662).
У 1850–1852 роках Родбертус розвиває і відстоює свої ідеї у новому творі – чотирьох «Соціальних листах до фон Кірхмана» («Sociale Briefe an von Kirchmann»). Перші три листи були надруковані ще за життя автора, а четвертий − лише через десять років після його смерті. У першому і другому листах йшлося про пауперизм, промислові кризи; у третьому – про земельну ренту; у четвертому («Капітал») сумуються головні думки автора і дається порівняльна характеристика індивідуального і соціалістичного господарства. «Соціальні листи» до Кірхмана, на думку М. Туган-Барановського, – «…работа, в полном смысле, гениальная» (Туган-Барановский М. И. Экономические очерки. – С. 223). На жаль, тираж видання був незначним, і ще одна праця вченого залишилася непоміченою публікою.
У полеміці зі своїм партійним однодумцем у парламенті 1848 року Кірхманом Родбертус розглянув багато спірних економічних питань. Як зазначає Р. Люксембург, головна відмінність у поглядах «…резко бросается в глаза. Родбертус видит корень зла в неправильном распределении национального продукта, Кирхман – в ограниченности рынков для капиталистического производства» (Люксембург Р. Накопление капитала / Роза Люксембург ; пер. под ред. Ш. Дволайцкого ; предисл. В. Мотылева. – 5-е изд. – Москва ; Ленинград : Соцэкгиз, 1934. – Т. 1–2. – С. 164).
У «Соціальних листах» Родбертус, зокрема, виступив з критикою класичної економічної школи. При цьому він «…роет глубже, чем Кирхман. Он ищет корень зла в самих основах общественной организации и объявляет ожесточённую войну господствующей фритрэдерской школе. Правда, он выступает не против системы беспрепятственного товарного обращения или свободы промыслов, которые он целиком принимает, а против манчестерства, против laisser faire во внутренних социальных отношениях хозяйства» (Люксембург Р. Накопление капитала. – С. 155).
Родбертус виступив і проти теорії земельної ренти Рікардо. На думку Родбертуса, рента створює дохід без власної праці, винятково завдяки володінню майном. Отже, рентою є як земельна рента, так і прибуток, відсоток на капітал. Таким чином, земельна рента і прибуток – складові ренти взагалі. Вони є часткою власників землі та капіталу у створюваному працівником продукті. Земельну ренту, що є результатом відмінностей в умовах сільськогосподарського виробництва, Родбертус-Ягецов називав диференціальною рентою. Окрім диференціальної, на його думку, існує і абсолютна земельна рента, що утворюється на всіх земельних ділянках і джерелом якої є те, що сільське господарство, виробляючи сировину, потребує менших витрат капіталу і більших затрат праці, що зумовлює створення надлишку вартості (Див.: Економічна енциклопедія : у 3 т. – Київ : Академія ; Тернопіль : Акад. нар. госп-ва, 2000. – Т. 3. – С. 281). Родбертус відзначав: «Если принять, что стоимость сырого и промышленного продукта различна, потому что на тот и другой затрачен неодинаковый труд, то при реализации продуктов по затраченному труду получится всегда тот же самый результат, а именно, что стоимость сырого продукта, присчитываемая к промышленному капиталу, понижает норму прибыли; эта норма прибыли регулирует также ту, что действует в производстве сырья; таким образом, от получаемой в производстве сырья ренты должна всегда оставаться часть сверх необходимой прибыли на капитал» (Родбертус К. Экономические сочинения / К. Родбертус ; пер. и предисл. И. С. Плотникова. – Ленинград : Соцэкгиз, 1936. – С. 350). Критикуючи теорію земельної ренти Рікардо, Родбертус самовпевнено заявляв, що «…его теория земельной ренты оказывается неверной, и теория ее может быть построена только так, как это сделал я» (Родбертус К. Экономические сочинения. – С. 351).
Після написання «Соціальних листів» Родбертус спробував відшукати витоки моделі майбутнього суспільства у минулому, вивчаючи особливості організації державного управління і виробництва в античних країнах. Результатом цих досліджень стали історико-економічні твори: «Zur Geschichte der agrarischen Entwickelung Roms unter den Kaisern» (1864), «Zur Geschichte der römischen Tributsteuern seit Augustus » (1865), «Zur Frage des Sachwerthes des Geldes im Alterthum» (1870), які були опубліковані у журналі «Jahrbuch für Nationalökonomie und Statistik» німецького економіста Бруно Гільдебранда. Родбертус вважав, що в історії людства можна виділити три етапи (епохи), що відповідають різним «ступеням власності». У першу (античну) епоху панувала власність на людину. Феодалізм і капіталізм, за Родбертусом, складають другу епоху історії людства, коли панує власність на землю і капітал. Третя епоха – комунізм наступить з утвердженням власності, основаної на «труде и заработке». «Историческую необходимость коммунизма Родбертус выводил, главным образом, из отношений распределения. Его проект «справедливого общества» воспроизводил иллюзии прудонизма и социалистов-рикардианцев. Он был сторонником уравнительного обмена в сфере распределения, обеспеченного «трудовыми деньгами». В проекте справедливого распределения он требовал индивидуальной собственности рабочего на полную стоимость продукта. Эту идею позднее воспроизвел Ф. Лассаль в «Готской программе» (Мировая экономическая мысль. Сквозь призму веков : в 5 т. / Моск. гос. ун-т им. М. В. Ломоносова ; [сопред. редкол. Г. Г. Фетисов, А. Г. Худокормов]. – Москва : Мысль, 2004. – Т. 1. – С. 583). Як роблять висновок автори статті про Карла Родбертуса у виданні «Мировая экономическая мысль» Л. Сперанська та О. Худокормов, «острая критика современных ему общественных порядков сочеталась … с неясными реформаторскими программами в духе «государственного социализма»» (Мировая экономическая мысль. – Т. 1. – С. 584).
Як вважає німецький історик О. фон Цвідинек-Зюденгорст – автор праці «Теория и политика заработной платы, в особенности исследование вопроса об установлении minimum’а заработной платы» (1905 р.), «… у Родбертуса в основе всех его рассуждений о заработной плате лежит представление о справедливом распределении продукта труда между всеми факторами, участвующими в производстве… Родбертус был слишком аристократом в настоящем смысле этого слова, чтобы полное равенство доходов могло являться для него идеалом распределения доходов. Он желал такого распределения доходов, при котором «не только известные классы имели бы богатство, служащее источником искусств и наук, но и рабочим классам был бы обеспечен доход, превышающий необходимые средства существования». Такое положение дел может, по его мнению, быть достигнуто, если только установить, чтобы при постоянном возрастании производительности труда заработная плата всегда могла стоять в определенном отношении ко всему продукту труда.
Это, конечно, не значит, что Родбертус хотел совсем уничтожить нетрудовой доход; но известное ограничение такого дохода было неизбежно при таком распределении. Радикальное изменение общественного строя в ущерб земельной ренте и прибыли на капитал он считал ненужным» (Цвидинек-Зюденгорст О. фон. Теория и политика заработной платы, в особенности исследование вопроса об установлении minimum’а заработной платы / О. фон Цвидинек-Зюденгорст ; пер. с нем. Б. Авилова. – Москва : Издание С. Скирмунта, 1905. – С. 216, 217–218).
Наукові пошуки «справедливого» суспільства привели Родбертуса до того, що він «…стал склоняться к цезаризму, стал думать, что Гогенцоллерны осуществят социальную монархию, и сделался монархистом. Даже его яркий германский национализм и прямая склонность к германскому империализму вызывались отчасти тем убеждением, что единая и сильная германская нация создаст, как об этом пророчествовал уже Фихте, всемирное царство социальной справедливости» (Энциклопедический словарь Русского библиографического института Гранат. – Т. 36, ч. 3. – Стб. 34).
Наукові праці Карла Родбертуса отримали діаметрально різні оцінки як у економістів-теоретиків, так і у істориків економічної думки. Так, Фрідріх Енгельс писав: «Ця людина не дала абсолютно нічого в галузі політичної економії; він був дуже талановитий, але завжди залишався дилетантом і насамперед був по-померанськи неук і по-прусськи зарозумілий. Максимум його досягнень – це ряд дотепних і правильних положень, але він ніколи не вмів їх застосувати. Та і як взагалі може трапитися з порядною людиною, щоб її писання стали євангелієм бісмарківських кар’єристів-соціалістів? Так історія відомстила цій штучно роздутій "величині"» (Енгельс – Карлу Каутському, 23 травня 1884 р. / Ф. Енгельс // Твори / К. Маркс, Ф. Енгельс. – Т. 36. – С. 121–122). Хоча у листі до Бебеля від 22 грудня 1882 р. Енгельс пише про Родбертуса вже з іншим настроєм: «У своїх «Соціальних листах» Родбертус майже напав на слід додаткової вартості, але далі він не пішов, інакше йому довелося б розпрощатися з усіма своїми мріями про те, як би допомогти юнкеру, що заплутався в боргах, а у нашого шановного Родбертуса не могло бути бажання розпрощатися з цим. Але, як ти кажеш, він багато разів кращий за всіх німецьких вульгарних економістів, включаючи і катедер-соціалістів…» (Енгельс – Августу Бебелю, 22 грудня 1882 р. / Ф. Енгельс // Твори / К. Маркс, Ф. Енгельс. – Т. 35. – С. 334). Енгельс також зазначає: «Розроблення ним у певному напрямі теорії вартості Рікардо було багатонадійним початком. Хоч вона і була новою тільки для нього і для Німеччини, але загалом вона все ж таки стоїть на одному рівні з творами його найкращих англійських попередників» (Енгельс Ф. Маркс і Родбертус : передмова до першого німецького видання праці К. Маркса «Злиденність філософії» / Ф. Енгельс // Твори / К. Маркс, Ф. Енгельс. – Т. 21. – С. 185). Не менш категорично і негативно висловився з приводу Родбертуса і Й. Шумпетер: «…три основных момента, особенно характерных для масштаба теоретических усилий Родбертуса (каждый из которых нашел своих почитателей): (І) совершенно несостоятельная теория ренты; (ІІ) одинаково несостоятельная как с практической, так и с теоретической точки зрения теория о том, что в ходе развития капитализма наблюдается тенденция уменьшения относительной доли труда в национальном доходе; (ІІІ) теория кризисов в духе концепции недопотребления, основанная на тезисе о перепроизводстве, периодически возникающем в результате неспособности рабочих покупать достаточное количество произведенной ими продукции по причине, указанной в пункте (ІІ), – это вид теории недопотребления, которая, по идее, должна быть ниже критики, но, к сожалению, оказалась удостоенной внимания» (Шумпетер Й. А. История экономического анализа. – Т. 2. – С. 663).
Ойген фон Бем-Баверк зі свого боку, зокрема, наполягав, що «провозвестником немецкой трудовой теории может считаться Родбертус-Ягецов, который высказывает идею, лежащую в её основе…» (Бём-Баверк О. фон. Избранные труды о ценности, проценте и капитале / Ойген фон Бём-Баверк. – Москва : ЭКСМО, 2009. – С. 552).
Зовсім інше бачення у М. І. Туган-Барановського, який відзначав: «Родбертус принадлежит к числу тех истинно великих мыслителей, влияние которых на потомство гораздо сильнее влияния их на современников… Он был одним из самых оригинальных и глубоких социальных философов нового времени; уже по одному этому он не мог иметь быстрого успеха. Слабость его социально-политической программы должна была еще более препятствовать влиянию его идей на умы современников» (Туган-Барановский М. И. Экономические очерки. – С. 236–237). Порівнюючи Родбертуса і Маркса, він писав: «Если сравнивать Родбертуса с Марксом, то нельзя не признать, что теория нетрудового дохода нашла у Родбертуса более точное и лирически стройное выражение, чем у Маркса. Родбертусу требуется несколько страниц для выражения того, что Маркс излагает на десятках и сотнях страниц. Несмотря на свою сжатость и краткость, на свой лапидарный стиль, теория ренты автора «Социальных писем» глубже и богаче содержанием всего того, что написал по тому же вопросу Маркс. Вообще, в области отвлеченной экономической теории Родбертус оригинальнее и выше Маркса, далеко уступая последнему в более широкой сфере социологических обобщений. Что же касается до значения обоих мыслителей как политиков, то в этом отношении их нельзя, конечно, и сравнивать. Померанский помещик Родбертус совсем не понимал политической жизни и не пошел дальше совершенно несбыточной и не имеющей никакого практического значения утопии «социальной монархии»; а Маркс был и остается вдохновителем величайшего социального движения нового времени» (Туган-Барановский М. И. Экономические очерки. – С. 237).
На думку Г. Плеханова, «судьба Родбертуса, как писателя, представляет собою довольно поучительное и, на первый взгляд, непонятное явление. Ученый, обладавший огромной и разносторонней эрудицией, оригинальный и глубокомысленный экономический писатель, Родбертус не удостоился, однако, до самого последнего времени, не только надлежащей оценки со стороны огромного большинства своих товарищей по науке, но, можно сказать, совершенно игнорировался ими. «Конечно, – говорит берлинский профессор Ад. Вагнер, – каждому экономисту в Германии известно имя Родбертуса и название главных его сочинений, о содержании которых каждый экономист также имеет хоть приблизительное понятие». Но дело в том, что Родбертус не принадлежит к числу писателей, по отношению к которым можно было бы довольствоваться «приблизительным понятием о содержании их сочинений». С самых первых шагов своих в экономической литературе Родбертус является не популяризатором учений господствующей школы, даже не комментатором того или другого нового писателя. Он был оригинальным мыслителем, пролагавшим новые пути в области науки, одним из первых серьезных критиков классической экономии» (Плеханов Г. В. Экономическая теория Карла Родбертуса-Ягецова. – С. 461).