Марк Теренцій Варрон народився у сабінському місті Реаті (через що його іноді називають Варроном Реатинським) і походив з роду вершників. Батьки потурбувалися, щоб їх син отримав пристойну освіту, знайшли хорошого вчителя – Луція Елія Стилона, відомого римського філолога. Вже змалку Марк виявляв великий інтерес до навчання, захоплювався історією та літературою. Пізніше свою освіту він продовжив в Афінах під керівництвом філософа Антіоха Аскалонського, послідовника Платона.
Проте наука для кожного римлянина була справою другорядною. Як правило, нею займалися тільки у години дозвілля. Мабуть тому, Варрон, людина здібна і талановита, у молоді роки віддав перевагу державній службі і дуже швидко пішов по сходинках римських магістратів. Він послідовно обіймав посади трибуна, курульного едила, претора. У роки першого тріумвірату Варрон був членом Комісії Двадцяти, яка займалася роздачею земель заслуженим ветеранам римського війська в області Кампанія. Під час війни з Серторієм (76 рік до н. е.) він служив проквестором у війську Помпея. Через дев’ять років Варрон прославився у битві з морськими піратами і був нагороджений високою військовою нагородою – «морським вінком» (corona navalis).
Проте у нього були і невдачі у військовій кар’єрі. Варрон приймав участь у громадянській війні. Він був завзятим прихильником сенатської партії і виступав на боці Помпея. Командуючи військами цього прославленого полководця в Іспанії (49 рік до н. е.), він припустився ряду стратегічних і тактичних помилок, налаштувавши проти себе населення і власних воїнів. Легіони перейшли на бік супротивника, а міста почали один за одним відкривати ворота військам Цезаря. Варрон з купкою легіонерів вирішив не битися, нікуди не тікати, а просто здатися переможцю. Цезар великодушно віддав наказ помилувати переможених.
Та Варрон не поїхав до Рима. Вірний своїм переконанням, він відплив до Помпея у Грецію. Проте керувати військами йому, осоромленому в Іспанії, вже не довірили. Після битви при Фарсалі опальний воєначальник повернувся на батьківщину. Цезар не таїв на нього зла, вдруге пробачив, доручив очолити велику публічну бібліотеку у Римі і навіть повернув землі, захоплені Антонієм після розгрому Помпея. Вдячний Варрон пам’ятав великодушність Цезаря все життя і присвятив йому другу частину своєї праці «Людські та божественні старожитності» («Antiquitates rerum humanarum et divinarum»).
У 43 р. до н. е., при другому тріумвіраті, Варрон зазнав переслідувань з боку Антонія. Антоній розпорядився занести ім’я Варрона до чорних проскрипційних списків (списки осіб, яких належить стратити), бібліотека була розграбована, землі захоплені. Сам Варрон ледве врятувався, ховаючись у садибі Фуфія Калена, де Антоній зазвичай зупинявся під час своїх роз'їздів. Утікач уцілів, оскільки жоден з вільних римлян і навіть рабів його не видав.
Лише перемога Октавіана дала можливість вже постарілому вченому доживати свій вік у спокої, займаючись виключно улюбленими науковими дослідженнями. І він досяг значних успіхів у цій справі. Квінтиліан називав Варрона «найосвіченішим римлянином». Не було, здається, галузі, яка не привертала б його уваги. Варрон писав про кораблеводіння і геометрію, про астрономію і арифметику, про філософію і релігію, про граматику та історію. Він сам стверджував на 78-му році життя, що написав книг сім раз по сімдесят. Більшість істориків вважають, що Варрон написав приблизно сімдесят чотири окремих твори загальною кількістю понад 600 книг. Та від всієї цієї величезної кількості збереглося, не рахуючи уривків, шість книг про латинську мову (з двадцяти п’яти) і три про сільське господарство.
У Варрона була незвична для того часу особливість розробки кожної окремої теми. Спочатку він писав великий узагальнюючий твір, а потім детально розкривав в окремих книгах всі питання, що піднімалися у головній праці. Так, наприклад, велика робота «Людські та божественні старожитності» («Antiquitates rerum humanarum et divinarum») обросла маленькими трактатами – «Про походження римського народу» («De gente populi Romani»), де висвітлювалася історія древніх царів Лація, «Про життя римського народу» («De vita populi Romani»), де мова вже йшла про більш пізній період, та іншими. Цей твір, судячи з деяких уцілілих фрагментів (Августин широко використовував його для своєї «Держави Божої»), був справжньою історичною енциклопедією стародавньої Італії.
До знаменитих утрачених творів Варрона дослідники відносять «Портрети» («Imagines») і «Меніппові сатири» («Saturae Мenippae»). У «Портретах» автор подав 700 біографій знаменитих греків і римлян, кожна з яких містила портрет даної особи і закінчувалася віршованою похвалою. «Меніппові сатири» були написані прозою і віршами, у наслідування Меніппу, філософу-кініку, що жив у III в. до н. е., і мали певне значення для розвитку світової літератури.
Твір «Сільське господарство» («De re rustica») Варрон почав писати, коли йому було вже 80 років. Він присвятив його своїй дружині Фунданії, яка постійно зверталася до чоловіка з проханнями порадити їй оптимальні агротехнічні прийоми, методи підвищення прибутковості маєтку тощо. Варрон сам ніколи не займався сільським господарством, джерелом його знань у цій галузі були праці інших авторів. Твір Варрон поділив на три книги. У першій книзі розглядаються питання організації праці і методи ведення рослинництва, у другій – скотарства, у третій – присадибного господарства безпосередньо у маєтку. Кожна книга починається вступною сценкою (початок другої книги був загублений) і написана у традиційній формі діалогу. Дослідники відзначають поганий літературний стиль автора (начебто він дуже поспішав), заплутаний і незвичайний синтаксис. Це створювало великі труднощі для перекладачів, оскільки дуже близька до оригіналу передача тексту робила твір абсолютно незрозумілим, а дуже вільний переклад досить далеко відступав від оригіналу. Тому перекладачі вимушені були знаходити золоту середину між буквальним перекладом і вільним переказом.
Працюючи над «Сільським господарством», Варрон використовував твори багатьох авторів – грецьких (Аристотеля, Феофраста, Архелая, Дікеарха), латинських (Катона, Сізенни, Скрофи), карфагенських (Магона і Діофана з Віфінії). Проте майже кожен виклад матеріалу з літературних джерел він супроводжував власним коментарем, посиланнями на свій досвід, свої емпіричні спостереження. У творі зібрані відомості про агротехніку не тільки Італії, Лігурії, Трансальпійської Галлії, але й Ближньої Іспанії, Карфагену, Сардинії, Сирії, Каппадокії, Фракії. Спираючись на великий обсяг фактичного матеріалу, Варрон відобразив подальшу інтенсифікацію, раціоналізацію і спеціалізацію сільськогосподарського виробництва і, як наслідок, розвиток товарно-грошових відносин. Він наголошував на протиріччях цього процесу, пов’язаних зі збереженням натурального характеру більшості рабовласницьких господарств, давав поради з удосконалення систем ведення аграрного виробництва. Ефективність роботи рабовласницького господарства залежала, на думку Варрона, від його внутрішньої організації.
Прибутковості маєтків Варрон приділяв особливу увагу. «Прибутковість як критерій успішного господарювання, що дістав визнання в Катона, стає у Варрона визначальним, коли він наголошує на необхідності ведення сільського господарства на наукових основах. Суть останніх він розумів так: вивозити для продажу те, що продається, купувати і ввозити те, що потрібно для маєтку. Хліборобам, на думку Варрона, слід при цьому враховувати коливання ринкових цін для одержання якомога більшого прибутку. Чималий прибуток, крім землеробства, у сільському господарстві можна одержати від розвитку скотарства. Це твердження Варрона свідчить про поширення у великих маєтках екстенсивних диверсифікованих форм ведення господарства» (Кредісов А. І. Історія вчень менеджменту : підручник / А. І. Кредісов. – Київ : Знання України, 2001. – С. 39).
Прибутковість господарства він також ставив у пряму залежність від якості землі і вмілого застосування всіх необхідних технологічних прийомів. «Итак, прежде всего нужно в имении рассмотреть по четырем пунктам землю: какого имение облика, какого качества его земля, какой оно величины, насколько защищено самой природой своей. Что касается облика, то различается два: один дан от природы – этот участок сам по себе хорош, а тот сам по себе плох, другой же сообщают посевы и посадки: одно имение хорошо засеяно и засажено, а другое плохо» (Варрон. Сельское хозяйство / Варрон ; пер. с латин., коммент. и вступ. ст. М. Е. Сергеенко ; АН СССР, Ин-т истории. – Москва ; Ленинград : Изд-во АН СССР, 1963. – С. 33). «Поэтому в нездоровом месте земледелие превращается в азартную игру, где ставкой оказывается жизнь хозяина и его состояние. Знанием, однако, можно ослабить это бедствие. Не в нашей власти создать здоровый климат и здоровую почву: это дело природы; и однако, от нас зависит многое, и при усердии мы можем ослабить действие болезнетворных сил» (Варрон. Сельское хозяйство. – С. 32).
Велику роль у кінцевому результаті сільськогосподарського циклу він відводив якості знарядь праці, до яких відносив і рабів: «…есть орудия говорящие, бессловесные и немые. К говорящим относятся рабы, к бессловесным – волы, к немым – телеги» (Варрон. Сельское хозяйство. – С. 43). Проте Варрон, на відміну від Катона, виступав за більш гнучкі методи примусу рабів до праці. Він вважав, що, створивши їм необхідні умови для більш-менш пристойного життя, застосувавши методи матеріального заохочення, можна сподіватися на підвищення продуктивності їх праці. Кількість рабів, що використовуються у господарстві, на його думку, необхідно визначати, зважаючи на особливості місцевості, агрокультури та розмір маєтку. Водночас Варрон добре розумів переваги вільної праці. На складних роботах він рекомендував використовувати найманих робітників, більш ефективне використання праці яких для нього було очевидним.
Багато уваги Варрон приділяв «якості управлінської праці. Це знайшло відображення в його ідеях про підбір кадрів та їх призначення на посаду. На відміну від Катона, у якого вілик (наглядач, майстер), по суті, нічим не відрізняється від раба, Варрон вважав, що начальниками над рабами треба ставити тих людей, які зазнали «впливу освіченості». Крім того, на його думку, майстер повинен мати досвід роботи, спеціальну підготовку, знання економіки, гарний характер, він також мусить бути старшим своїх підлеглих, одруженим, оскільки це робить його серйозним і закріплює на одному місці. Майстер, писав Варрон, працює ефективніше, якщо знає, що його чекає винагорода» (Кредісов А. І. Історія вчень менеджменту. – С. 39–40).
Варрон розглядав і досить цікаву тему, «… що стала згодом однією з центральних у сільськогосподарській економії та політичній економії, – про переваги великого та дрібного господарства. Аналізуючи достоїнства й недоліки великих і дрібних господарств, Варрон віддавав перевагу дрібним, наголошуючи на значно вищій якості вільної праці та різко засуджуючи абсентеїзм власників латифундій. У деяких питаннях Варрон піднімається до народногосподарського рівня розгляду економічних явищ» (Горкіна Л. Варрон Марк Теренцій / Л. Горкіна // Економічна енциклопедія : в 3 т. / ред. рада: Б. Д. Гаврилишин [та ін.]. – Київ : Академія ; Тернопіль : Акад. народ. госп-ва, 2000. – Т. 1. – С. 153).
