Етьєн Бонно народився 30 вересня 1714 (1715) року у місті Гренобль. Він був четвертим, наймолодшим сином у родині Бонно. Батько Етьєна, Габріель Бонно, мав юридичну освіту і все своє життя присвятив королівській службі. Він багато років займав вельми клопітну посаду збирача податків. Винагородою за сумлінну працю став королівський указ про призначення на більш високу посаду королівського радника. Згодом він очолив секретаріат парламенту Гренобля та отримав дворянський титул – віконт Маблі. У 1720 році – купив маєток Кондільяк. Таким чином, майбутній філософ Етьєн Бонно, згідно з традиціями того часу, здобув право додавати до свого імені аристократичне «де Кондільяк».
Родичами Бонно були архієпископ Амбрена і Ліона, кардинал П’єр-Поль Герен де Тенсен (1679–1758 рр.), письменниця Клодина Герен де Тенсен (1682–1749 рр.) та її син, французький філософ-енциклопедист, фізик, математик, політичний діяч Жан Лерон Д'Аламбер (1717–1783 рр.).
У 1727 році, коли віконт Маблі помер, Етьєн переселився до старшого брата Жана, який, як і батько, став юристом, королівським радником, а пізніше був призначений прево – королівським суддею Ліона. Та, незважаючи на високу посаду, Жан «…был очень любезный человек, отличавшийся, вопреки суровой, как его профессия, внешности, подлинной мягкостью характера и сердечной добротой. Он был беспристрастен, справедлив и, что трудно было ожидать от судейского, даже очень человеколюбив» (Руссо Ж.-Ж. Исповедь / Ж.-Ж. Руссо // Избранные сочинения : в 3 т. – Москва : Гослитиздат, 1961. – Т. 3. – С. 239). Жан зробив все можливе, щоб молодший брат отримав хорошу освіту. Проживаючи у старшого брата, Етьєн отримав початкову освіту за допомогою домашніх вчителів, серед яких зокрема був і Жан-Жак Руссо. Він змалку виявляв неабияку кмітливість і жадобу до знань.
Інший брат Етьєна – абат Габріель Бонно де Маблі (1709–1785 рр.), майбутній французький просвітник і соціальний філософ, у цей час вже був автором декількох наукових праць з міжнародного права та історії. Саме Габріель переконав братів у тому, що Етьєну більш личила сутана священика, ніж камзол королівського чиновника чи мундир військового. Абат Маблі відвіз свого молодшого брата до паризької духовної семінарії Сен-Сюльпіс, яку він сам успішно закінчив. Не осоромився у семінарії і Етьєн, доволі пристойно склавши всі іспити з предметів, що передбачала навчальна програма.
Після закінчення семінарії Етьен, як і його брат Габріель, був посвячений у сан абата. З того часу він завжди носив сутану, але лише одного разу після закінчення семінарії молодий абат відслужив месу, після чого відмовився від виконання обов’язків священика. Його все більше захоплювала філософія і точні науки, які після епохи Відродження набували другого дихання. Їм він віддавав перевагу над теологією з її догмами та завченими до автоматизму католицькими ритуалами.
Етьєн де Кондільяк починає близько спілкуватися зі своїм колишнім наставником Жан-Жаком Руссо та Дені Дідро. У сорокові роки XVIII століття пересічні парижани мали змогу споглядати, як вулицями міста неспішно крокують у поношених сюртуках, щось жваво обговорюючи, Жан-Жак Руссо та Дені Дідро у компанії з молодим абатом Етьєном Кондільяком. Вони належали до тільки-но сформованої у Франції особливої соціальної групи науковців і філософів, девіз якої був, за влучним висловом Д'Аламбера, – «Свобода, Істина, Бідність». Часто вчені об’єднували свої вельми скудні статки, щоб замовити обід один на двох, чи навіть на трьох. Нерідко обід перетворювався на палку наукову суперечку, завзятий мозковий штурм – на своєрідну вчену раду, під впливом якої вчені писали нові твори, усамітнившись у своїх скромних домівках. Так була написана перша філософська книга абата Кондільяка «Essai sur l’origine des connaissances humaines» («Досвід про походження людських знань», 1746 р.).
Жан-Жак Руссо у своїй знаменитій «Сповіді» так описував той період: «Я близко сошелся также с аббатом де Кондильяком; как и я, он ничего не представлял собою в литературе, но создан был для того, чтобы стать тем, чем стал теперь. Я первый, может быть, увидел его одаренность и оценил его по достоинству. Ему, кажется, тоже было приятно мое общество, и в ту пору, когда я, запершись у себя в комнате на улице Жан-Сен-Дени, близ Оперы, писал акт о Гесиоде, он нередко приходил пообедать вдвоем со мной в складчину. Он работал тогда над «Опытом о происхождении человеческих знаний», своим первым трудом. Когда этот труд был закончен, возникла тяжелая задача найти издателя, который взял бы на себя его опубликование. Парижские книгопродавцы заносчивы и грубы со всяким начинающим, а метафизика была тогда не в моде и не представляла собой особенно привлекательного предмета. Я рассказал Дидро о Кондильяке и его труде; познакомил их. Они были созданы для того, чтобы сойтись; они сошлись. Дидро уговорил книгоиздателя Дюрана взять рукопись аббата, и этот великий метафизик получил за свою первую книгу – и то почти из снисхождения – сто экю, которых, может быть, не имел бы без меня. Так как мы жили в очень отдаленных друг от друга кварталах, то собирались все трое раз в неделю в Пале-Рояле и отправлялись вместе обедать в гостиницу «Панье-Флери». По-видимому, эти еженедельные обеды очень нравились Дидро, потому что он, почти никогда не являвшийся на назначенные свидания, не пропустил ни одной из этих встреч» (Руссо Ж.-Ж. Исповедь. – С. 302–303).
Після публікації першого філософського твору несподівано до майже нікому невідомого у наукових колах абата приходить слава. Матеріальне становище вченого поліпшується. Руссо і Дідро радіють успіху товариша, Дюран задоволено підраховує прибутки від продажу книги, а Кондільяк починає писати нову філософську працю. У 1749 році він завершує свій наступний твір «Traité des Systèmes» («Трактат про системи»). Берлінська академія наук обирає його своїм членом, перед ним відчиняються двері престижних аристократичних салонів. Він близько знайомиться з Вольтером, Гельвецієм, Гольбахом, Кабанісом, Кассіні, Тюрго та іншими видатними вченими.
Перші дві філософські роботи Кондільяка були написані під впливом творів і з позиції британського філософа Джона Локка (1632–1704 рр.). Проте вчений не просто копіює думки англійця, а розвиває і надає їм нового змісту. Як вважали К. Маркс та Ф. Енгельс, «найближчий учень і французький тлумач Локка, Кондільяк, зараз же спрямував локківський сенсуалізм проти метафізики XVII століття. Він довів, що французи з цілковитим правом відкинули цю метафізику як невдалий плід уяви і теологічних передсудів. Він опублікував спростування систем Декарта, Спінози, Лейбніца і Мільбранша.
У своєму творі «Дослід про походження людських знань» він розвивав точку зору Локка, доводячи, що не тільки душа, але й чуття, не тільки здатність створювати ідеї, але й здатність чуттєвого сприймання є справою досвіду і звички. Тому від виховання і зовнішніх обставин залежить весь розвиток людини» (Маркс К. Святе сімейство, або критика критичної критики / Карл Маркс, Фрідріх Енгельс // Твори. – Т. 2. – С. 137).
Два наступних твори Кодільяка «Traite des sensations» («Трактат про відчуття», 1754 р.) та «Traité des animaux» («Трактат про тварин», 1755 р.) стали класикою сенсуалістичної теорії пізнання. Французький філософ пішов далі Локка, вніс суттєві зміни до його теорії. У деяких питаннях він був справжнім новатором. Зокрема, саме Кондільяк став родоначальником вчення про виникнення просторової схеми, що представляє у сучасній психології один з найбільш розроблених розділів. Існує думка про те, що «…по аналогии с тем, как мы называли философов естественного права светскими схоластами, мы имеем основание назвать Кондильяка, Юма и Хартли философами естественного права XVIII в. Из их науки о человеке нас особенно интересуют два момента. Во-первых, метасоциология Кондильяка, Юма и Хартли была в основе своей психологической. Психология же их была интроспективной, т. е. она исходила из того, что наблюдение ученого за своими собственными психическими процессами есть полноценный источник информации. Оба эти обстоятельства имеют важное значение для истории экономического анализа, но особо интересно для нас первое из них. Упомянутые авторы и большинство их современников несомненно верили в то, что психологические соображения объясняют не только психологические механизмы индивидуального и группового поведения и отражение общественных явлений в индивидуальном и групповом сознании, но и сами эти общественные явления. Разумеется, они не стали бы отрицать, что для объяснения любого события, института или процесса мы должны принимать во внимание и другие факты помимо психологических. Но они не разработали никаких общих теорий касательно этих фактов и не включили их в свою метасоциологию: единственное общее знание, нужное всем без исключения наукам о человеческих поступках или мнениях, – это знание психологическое. Все эти науки не что иное, как прикладная психология. …мы назовем такую точку зрения психологизмом» (Шумпетер Й. А. История экономического анализа : в 3 т. / Й. А. Шумпетер ; пер. с англ. под ред. В. С. Автономова. – Санкт-Петербург : Экон. школа, 2004. – Т. 1. – С. 159, 160).
Ідеї вченого, його філософські праці актуальні і сьогодні – «Трактат про відчуття» став обов’язковим твором у програмі підготовки фахівців на деяких факультетах сучасних французьких вищих навчальних закладів. Проте для можновладців та істеблішменту тодішньої Франції Кондільяк був модним, хоча і зарозумілим, світським філософом, завсідником світських салонів, але аж ніяк не бунтівним просвітником, що посягає на устої державної влади і суспільства. Кондільяку король Франції Людовік XV довірив виховання свого онука – інфанта Фердинанда (нащадка престолу герцогства Пармського).
У 1758 році вчений переїхав до Парми, де зайнявся вихованням інфанта. Дев’ять років італійського «відрядження» були для Кондільяка дуже результативними у творчому відношенні: він написав шістнадцятитомний твір «Cours d'etude pour l'instruction du prince de Parme» («Курс занять з навчання принца Пармського», вперше опублікований у 1775 р.). У цій роботі Кондільяк дав цікаву трактовку деяким питанням педагогіки, мовознавства, мистецтвознавства, літератури, логіки, гносеології, філософії тощо.
У 1768 р. Кондільяк покинув Парму. Він повернувся у Париж. Але це був вже зовсім інший Кондільяк – характер вченого докорінно змінився. Він став відлюдкуватим, часто «виключався» під час розмови та замикався у собі, забував прийти на зустріч з друзями, незважаючи на домовленість. Занепокоєні знайомі науковці намагалися залучити його до роботи у французькій Академії. Та вчений проголосив традиційну для тільки-но обраного академіка промову, отримав чимало пропозицій щодо співпраці, та більше на засідання Академії не приходив. Відмовився він і від роботи над «Енциклопедією», хоча дав згоду Дідро на цитування у ній фрагментів зі своїх творів. Більш того, Кондільяк ввічливо відхилив прохання самого короля, що тоді взагалі було справою нечуваною, коли той запропонував йому виховувати і навчати трьох своїх онуків, дітей дофіна, нащадка французького трону. Поступово філософ відмовився і від світського життя – перестав відвідувати аристократичні салони та прийоми, де збиралися відомі політики, вчені, письменники, артисти, художники, музиканти. Він все більше надавав перевагу затишному кабінету, в якому багато працював, все рідше виходячи на вулицю.
У 1775 році Кондільяк покинув гомінливий Париж і оселився у сільському маєтку Флюкс (Flux). Лише раз на рік він відвідував столицю. Вчений багато працював, написав свій єдиний суто економічний твір «Le Commerce et le gouvernement considérés relativement l'un à l'autre» («Торгівля та уряд, розглянуті у їх взаємному співвідношенні, або Про вигоди вільної торгівлі», 1776 р.), а також «La Logique» («Логіка»,1779 р., видана у 1780 р.), – твір, замовлений польським урядом. Він не встиг завершити «La langue des сalculs» («Мова числення»), фундаментальний твір, який був опублікований вже після смерті автора у 1798 році.
Твір Кондільяка «Торгівля та уряд, розглянуті у їх взаємному співвідношенні, або Про вигоди вільної торгівлі» визнаний багатьма економістами як блискучий приклад застосування дедуктивно-аксіоматичної логіки у дослідженні економічних проблем. У першій частині автор намагається розкрити сутність найбільш загального поняття економіки – вартості, або, як у Кондільяка, – цінності (valuer). Крізь призму цінності і корисності він переходить до аналізу процесу ціноутворення, до розгляду таких економічних категорій, як зарплата, гроші, відсоток, рівноважні ціни, монополія. Він дає свою трактовку закономірностям розподілу кінцевого продукту виробництва, виробничих ресурсів і продуктів споживання. Податкова система, вважає автор, повинна стимулювати виробництво і сприяти підвищенню рівня добробуту населення. Завершивши аналіз механізмів, які є, на його думку, необхідними атрибутами вільного ринку, у другій частині свого твору Кондільяк показує, до яких наслідків приводить державне втручання в економіку, всілякі «посягання» на свободу торгівлі.
Ряд істориків економічної думки вважає Кондільяка передвісником австрійської економічної школи. «Уже у Кондильяка в его «Le Commerce et le Gouvernement» (…) мы находим изложение основных идей будущей «теории предельной полезности». Кондильяк усиленно подчёркивает «субъективный» характер ценности, которая является у него не общественным законом цен, а индивидуальным суждением, покоящимся на полезности («utilité») с одной стороны и на редкости («rareté») – с другой. Этот же автор настолько близко подходил к «современной» постановке вопроса, что проводил даже разграничение между «настоящими» и «будущими» потребностями («besoin present et besoin éloigne»), разграничение, которое, как известно, играет основную роль в переходе от теории ценности к теории прибыли у главнейшего представителя «австрийцев» – Бем-Баверка» (Бухарин Н. И. Политическая экономия рантье : теория ценности и прибыли австрийской школы / Н. И. Бухарин. – Репринт. воспроизведение изд. 1925 г. – Москва : Орбита, 1988. – С. 25).
У свою чергу, не всі представники австрійської школи визнавали внесок Кондільяка у розвиток економічної теорії, наголошуючи на тому, що «…труд Кондильяка вовсе не заслуживает похвалы У. С. Джевонса, назвавшего его «оригинальным и глубоким», и Г. Д. Маклеода, считавшего, что он «неизмеримо превосходит работу А. Смита». Похвалы эти всецело объясняются тем, что оба автора находили у Кондильяка раннюю формулировку своей собственной теории ценности. Однако ничего оригинального здесь не было, и, вспоминая всех предшественников Кондильяка на этом пути, мы должны скорее поразиться тому, насколько неумело он пытался разрешить эту проблему. Тем не менее эта книга – хороший, хотя и довольно поверхностный трактат по экономической теории и экономической политике, стоящий намного выше среднего уровня того времени» (Шумпетер Й. А. История экономического анализа. – Т. 1. – С. 224). Натомість засновник австрійської школи Карл Менгер (1840–1921 рр.) в «Основах політичної економії» («Grundsätze der Volkswirtschaftslehre», 1871 р.) цитує Кондільяка набагато більше, ніж інших авторів, мабуть, за виключенням Адама Сміта.
Адже саме Кондільяк проголосив, що річ «…почитается полезной тогда, когда служит каким-либо нашим нуждам; а бесполезной тогда, когда мы не можем ни на что ее употребить. Следовательно, на чувствуемой в ней нужде основывается ее польза, по которой имеем к вещи более или менее уважения, т. е. судим, что она более или менее способна к тому, как хотим ее употребить.
Сие уважение называется ценностью; а почитать вещь стоящей значит полагать ее для чего-нибудь годной. Итак, ценность вещей основывается на их пользе или, что все то же, на употреблении, которое из них можно сделать…
…вода стоит труда, предпринимаемого для получения ее: если я не пойду за ней сам, то заплачу за труд тому, кто ее мне принесет, следовательно, она стоит данной платы; а потому издержки за доставку суть ее ценность, которую я назначаю ей сам; ибо почитаю ее стоящей сих издержек…
Должно различить ценность природную, которая происходит от природных нужд, с ценностью установленной, которая предполагает и нужды установленные. Например, хлеб у нашей колонии имеет природную ценность, ибо мы думаем, что все граждане в нем одинаково нуждаются; но алмазы (если бы их ввело к ним обыкновение) имели бы ценность установленную; ибо подобная нужда принадлежит только нескольким частным людям, но не полезна для всего общества» (Кондильяк. Торговля и государство, рассмотренные в их взаимоотношениях. (О выгодах свободной торговли) / Кондильяк ; пер. с фр. Николая Амосова. – Санкт-Петербург : Морская типография, 1817. – Ч. 1, гл. 1 : Основание ценности вещей).
Для обґрунтування своєї теорії виробництва і розподілу матеріальних благ Кондільяк використовує утопічну економічну модель колонії переселенців та, на думку К. Маркса, «…з чисто дитячою наївністю підмінює суспільство з розвинутим товарним виробництвом таким ладом, при якому виробник сам виробляє засоби свого існування і кидає в обіг тільки надлишок, що залишається після задоволення власних потреб» (Маркс К. Капітал. Т. 1 / К. Маркс // Твори / К. Маркс, Ф. Енгельс. – Т. 23. – С. 158). Але подібна модель потрібна Кондільяку лише для того, щоб «у чистому вигляді», найбільш зрозуміло показати ті чи інші економічні явища. Чомусь, критикуючи «французького абата», Маркс «забуває» свій знаменитий абстрактний приклад обміну сюртука на 20 аршинів полотна (Див.: Маркс К. Капітал. Т. 1 / К. Маркс // Твори / К. Маркс, Ф. Енгельс. – Т. 23. – С. 62–64).
Трактат Кондільяка «Торгівля та уряд, розглянуті у їх взаємному співвідношенні, або Про вигоди вільної торгівлі» «…по курьезной случайности содержал ряд идей, высказанных Адамом Смитом в «Богатстве народов», опубликованном в Англии в том же самом году.
Кондильяк считал, что все занятия, включая и предоставление услуг, являются в равной мере производительными, и в этом отношении он отличался как от физиократов, так и от Адама Смита. Он твёрдо верил, что все богатство имеет своим источником труд; что самая богатая страна есть та, которая имеет самое широкое многообразие занятий; что бессмысленно какой-нибудь стране предпочитать сельское хозяйство промышленности, а другой стране предпочитать промышленность сельскому хозяйству; что в вопросе экономических занятий «страна ничего не должна предпочитать, а должна сама заниматься всем». Он проследил движение потоков производства и потребления, а также дохода и расхода, но, так же как и Форбонне, не попытался исчислить реальный национальный доход» (Студенский П. Доход наций : (Теория, измерение и анализ: прошлое и настоящее) : [монография] / П. Студенский ; пер. с англ. В. М. Кудрова ; под ред. и со вступ. ст. Альб. Л. Вайнштейна. – Москва : Статистика, 1968. – С. 133–134).
У творі Кондільяка «подвергаются всесторонней критике два наиболее решающих физиократических тезиса: 1) тезис об эквивалентности обмена, 2) тезис о производительности только земледелия. Кондильяк … развивал теорию субъективной ценности и отсюда делал вывод, что обмен всегда не эквивалентен. Его вывод гласит: «Неверно, что при товарном обмене равная стоимость обменивается на равную стоимость. Наоборот, каждый из двух контрагентов всегда отдаёт меньшую стоимость взамен большей… На самом деле оба получают – или по крайней мере должны получать – Выгоду. Каким образом? Стоимость вещей состоит лишь в их отношениях к нашим потребностям. Что для одного больше, то для другого меньше, и обратно».
В отношении второго тезиса Кондильяк подошел к вопросу несравненно глубже. Он соглашается, что земля есть источник богатства, но ведь это богатство не достаётся без труда. Следовательно труд производителен, а раз труд производителен в земледелии, то он производителен в промышленности (по Кондильяку – и в торговле), где труд стоит на первом месте…
В вопросе о стоимости Кондильяк смешивал, во-первых, потребительную стоимость с меновой; во-вторых, развитое товарное хозяйство с таким хозяйством, где продаются лишь избытки» (Розенберг Д. И. История политической экономии : учеб. пособие для экон. вузов / Д. И. Розенберг. – Москва : Соцэкгиз,1934. – Т. 1. – C. 124).
Деякі історики економічної думки називають твір Кондільяка першим маніфестом вільної торгівлі. Адже саме він один з перших високо підняв прапор з написом «Діяти і дозволяти діяти» (faire et laisser faire). Цей принцип обмежує втручання держави в економічну, зокрема зовнішньоторговельну, політику. Серед небажаних втручань автор називає такі актуальні і нині чинники:
- - війни;
- - необґрунтовані економічно податки на промисловість та споживання, митні тарифи та інші збори;
- - існування привілейованих торговельних компаній з ексклюзивними правами на торгівлю певними товарами;
- - девальвацію валют;
- - державні позики, що витісняють приватний сектор з кредитного ринку;
- - заборони на експорт та імпорт певних товарів (наприклад, зерна);
- - регулювання внутрішньої торгівлі поліцейськими методами;
- - монополізацію ринків;
- - централізацію торгівлі;
- - протекціоністську політику урядів;
- - корупцію («дух фінансів в адміністрації»);
- - торгові спекуляції.
Розглядаючи детально механізм кожного втручання, Кондільяк робить переконливий висновок про переваги «повної і постійної» свободи торгівлі і, щоб продемонструвати свій висновок на практиці, як справжній прихильник ринкових механізмів, завершує другу частину словами про те, що продовжить роботу над книгою, якщо виникне попит на її перші дві частини.
Помер Кондільяк на 66-му році життя у маєтку Флюкс поблизу Божансі у ніч з 2 на 3 серпня 1780 року.