Жан Клод Марі Венсан де Гурне народився у французькому місті Сен-Мало у травні 1712 р. у родині оптового торговця Клода Венсана. Де Гурне – пізніше доповнення родового прізвища, отримане по возведенню у дворянський стан, і походить від назви маєтку, власником якого Жан Клод став у 1746 р. Батьки готували його до комерційної діяльності і вже у віці 17 років відправили представляти торгові справи родини у торговий дім Jametz de Villebarre – француза, що поселився у Кадіксі (Cadiz). «Предоставленный так рано самому себе, – зазначає А. Р. Ж. Тюрго у «Похвальному слові Венсану де Гурне», – он сумел предохранить себя от опасностей и столь обычного в этом возрасте легкомыслия и в течение всего времени пребывания в Кадиксе его жизнь проходила в занятиях науками, трудах, соответствующих его сословию, в бесчисленных связях, требуемых его деятельностью, а также и тех, которые его личные достоинства не замедлили ему создать» (Тюрго А. Р. Ж. Похвальное слово Венсану де Гурне / А. Р. Ж. Тюрго // Физиократы. Избранные экономические произведения / Ф. Кенэ, А. Р. Ж. Тюрго, П. С. Дюпон де Немур ; [пер. с фр. А. В. Горбунова и др. ; пер. с англ. и нем. П. Н. Клюкина ; науч. ред. и сост. П. Н. Клюкин]. – Москва : ЭКСМО, 2008. – С. 551).
Тривалий час Венсан займався комерційною діяльністю у Кадіксі. Він багато подорожував у справах торгового дому і ознайомлювався з торговельними відносинами в Європі. У 1746 р. помер його діловий партнер, який не мав власних дітей, і залишив своє майно у спадок Венсану. Частину спадку складав маєток Гурне у Франції, ім’я якого він почав з того часу носити. Венсан де Гурне вирішує відійти від торгових справ і присвятити себе суспільній діяльності. Згорнувши справу, він повернувся до Парижа, став значним землевласником і державним службовцем. У травні 1751 р. зайняв посаду (точніше купив, оскільки за традицією тих часів посади купувалися) інтенданта торгівлі, яку обіймав до 31 травня 1758 р.
Венсан де Гурне був одним з чотирьох інтендантів торгівлі Франції. Кожному інтенданту була відведена територіальна частина держави для ведення відповідних поточних справ. Крім того, кожен з них мав окремий департамент для нагляду за окремою галуззю промисловості по всій країні. Територіальна область, що знаходилася під управлінням Гурне, включала в себе Ліон, Бургундію, Тур, Бордо та інші. Галуззю, що знаходилась під його наглядом, було виробництво шовку. Виконання службових обов’язків інтенданта торгівлі передбачало часті подорожі країною. Коли Гурне їздив на офіційні ревізії, він нерідко запрошував із собою Тюрго, з яким його пов’язували дружні відносини. Під час службових поїздок Венсан де Гурне був прикро вражений перепонами, які відчутно стримували розвиток комерційної діяльності у країні. Він виступав за свободу внутрішньої торгівлі, зменшення тарифних зборів та інше, популяризуючи знамениту тезу: «Laissez faire, laissez passer» (буквально: «хай все іде як іде» (франц.)). Існує версія, що вислів «Laissez faire, laissez passer» у дійсності належить Лежандру, купцю, що брав участь у депутації, яка була відправлена до Кольбера близько 1680 р. щоб висловити протест проти надмірної державної регламентації промисловості. Лежандр, захищаючи свободу дій, використав вислів: «Laissez nоus faire». «Буагильбер и Д'Аржансон высказывали это положение еще до Гурнэ, – звертає увагу Г. Гіггс, – но, тем не менее, впервые в его устах оно приобрело свое последующее классическое выражение. Его личное влияние было очень благотворное, оно действовало вдохновляющим образом на многих …» (Гиггс Г. Физиократы : Французские экономисты XVIII века : шесть лекций по истории политической экономии / Г. Гиггс ; пер. с англ. О. Ю. Гофмана ; под ред. П. Б. Струве. – Санкт-Петербург : Издание О. Н. Поповой, 1899. – С. 50).
Подорожуючи Європою, Гурне намагався у своїй діяльності використати досвід інших європейських країн. «В остальных европейских странах, в особенности в Англии, – звертає увагу А. Онкен, – давно перешли к либеральной покровительственной системе пошлин, поставившей на место единичных привилегий и монополий отдельных компаний защиту всего торгового мира страны против иностранной конкуренции. Важнейшими моментами этого переворота были навигационный акт 1651 г. и хлебный закон 1689 г. Во время своих путешествий Гурнэ проникся этим духом. Он считал своей миссией проводить его в своей деятельности» (Онкен А. История политической экономии до Адама Смита : пер. с нем. / А. Онкен ; предисл. А. Посникова. – Санкт-Петербург, 1908. – С. 292). Намагання Гурне викликали нерозуміння й критику з боку тієї частини урядовців, яка заперечувала доцільність застосування цих принципів у Франції. У численних дебатах де Гурне активно посилався на іноземну економічну літературу, з кращими зразками якої він був добре ознайомлений. «В провинции – во всех торговых и промышленных центрах, в Париже – в королевском бюро торговли, в философских и экономических кружках (где уже началось тогда то «счастливое брожение», о котором говорит Тюрго), – повсюду Гурнэ пропагандировал самым деятельным образом идею свободы. Он был, можно сказать, истинным инициатором нового экономического движения во Франции. Идеи его, если взять всю их совокупность, отличались замечательной последовательностью, отчего и приобрели название "системы"», – зазначає А. Еспінас (Эспинас А. История политико-экономических доктрин : пер. с фр. / Альфред Эспинас ; предисл. Я. А. Канторовича. – Изд. 3-е [репр.]. – Москва : URSS : ЛЕНАНД, [2015]. – С. 108). Поступово навколо Гурне згуртовуються однодумці, переважно молоді ініціативні урядовці і виникає так звана «школа» Гурне. Вони вивчають та перекладають французькою мовою економічні твори відомих іноземних авторів, обговорюють можливі шляхи подальшого розвитку господарства своєї країни.
А. Онкен визначає школу Гурне як ліберально-адміністративну і пише про неї: «Она состоит из ряда молодых чиновников, которые, чувствуя отвращение к бессмысленной волоките в государственном управлении, старались ввести в него живой дух по иностранным образцам. Эта группа не заключает в себе ничего оригинального, несмотря на крупные заслуги в распространении интереса к экономическим вопросам. Ново в ней то, что она представляет собой экономическую школу, первую в истории, ставшую образцом для позднейших образований в этом роде» (Онкен А. История политической экономии до Адама Смита. – С. 287–288).
На прохання де Трюдена (Trudaine), який очолював у той час торгове управління Франції і симпатизував Гурне та його ідеям, Венсан де Гурне переклав французькою мовою головний твір Чайлда «Traité sur le Commerce et sur les avantages qui résultent de la réduction de l’interêt de l’argent, par Josias Child, chevalier baronet, aveс un petit Traité contre L’Usure, par le chevalier Thomas Gulpeper», Amsterdam et Berlin 1754 (Див.: Онкен А. История политической экономии до Адама Смита. – С. 294). Проте на вимогу тодішнього генерального контролера Машо з видання було виключено значну кількість приміток Гурне до цього твору, в яких йшлося про застосування до французької дійсності принципів, сформульованих Чайлдом.
Між школою фізіократів і школою Гурне існувало багато спільного у поглядах, проте очевидними є і суттєві розбіжності. Так, Гурне та його прибічники не вважали, що землеробство є єдиною продуктивною галуззю господарства і, таким чином, не поділяли вчення Ф. Кене про чистий продукт – наріжний камінь фізіократії. Разом з тим представники школи Гурне так само, як і фізіократи, виступали за зміну державної політики на користь землеробства, тобто вимагали відмови від попередньої політики ігнорування сільського господарства. Оскільки Гурне за походженням і за родом попередньої діяльності був пов'язаний з торгово-промисловою буржуазією, то саме її він вважав головною опорою монархії на відміну від Ф. Кене, який шукав опору для монархії у сільській буржуазії. Між школами існували відмінності й у розумінні економічного лібералізму, який вони обидві активно відстоювали, та інших проблем. Незважаючи на це, Дюпон де Немур стверджував, що засновниками школи фізіократів були Кене і Гурне. Аналогічної точки зору дотримується і цілий ряд інших авторів, зокрема англійський історик економічної думки Інгрем. Іншу думку з цього приводу висловлює Онкен, який у праці «История политической экономии до Адама Смита» фактично зараховує Гурне до меркантилістів, зважаючи на те, що Гурне і його школа захищали торговий баланс. Аналізуючи різницю у поглядах прибічників Гурне та школи фізіократів, він зазначає: «Различие между ними заключалось в особенности в том, что ученики Кэнэ поклонялись точно догматизированному учению своего учителя, между тем как у Гурнэ и его учеников дело шло только о выросшей за границей либеральной тенденции в пределах традиционного меркантилизма; она составляла новость только для Франции, вообще не была новым учением» (Онкен А. История политической экономии до Адама Смита. – С. 295).
На жаль, погляди Венсана де Гурне не знайшли відображення у традиційних наукових публікаціях (хоча він у якості інтенданта торгівлі написав цілий ряд доповідей та записок і писав примітки до перекладів англійських робіт з економіки). Він здійснив переклад творів англійських авторів Чайлда (Child) та Томаса Калперера (Culpeper). Дещо з написаного Гурне стало відомо завдяки зусиллям його учнів. Так, у 1769 р. вийшла книга Андре Мореллє (Andre Morellet) “Memoiré sur la situation actuelle de la Compagnie des Indes”, в яку автор включив роздуми Гурне з цього приводу (“Observations sur I’Etat de la Compagnie des Indes”), написані ним за пропозицією французького уряду у 1755 р. У праці Форбонне (також учня Гурне) “Examen des avantages et des disavantages de la prohibition des toiles peintes” (1755 р.) відтворені роздуми Венсана де Гурне про відміну заборони на “toiles peintes” у Франції. Як зазначають дослідники, вплив Венсана де Гурне яскраво виявляється в усіх публікаціях представників школи. Його погляди детально викладено у «похвальному слові», яке присвятив Венсану де Гурне його учень та друг, знаменитий А. Р. Ж. Тюрго («Eloge de Vincent de Gournay»). «Похвальне слово Венсану де Гурне» вийшло після смерті Гурне, який помер на сорок сьомому році життя 27 червня 1759 р. Похвальні слова на адресу Гурне, які яскраво і влучно визначають бачення місця Венсана де Гурне в історії економічної думки, знаходимо і в «Истории экономического анализа» Й. Шумпетера: «Он был незаурядным человеком такого типа, какой редко встречается за пределами Англии. Однако его огромные заслуги перед экономической наукой нелегко охарактеризовать. Они не представлены в виде публикаций … Его письма и различные высказывания … не могут в достаточной мере показать значение его деятельности для истории нашей науки. Нам хорошо известно, какую роль он играл в формировании мнения относительно экономической политики, оказывая определяющее влияние на некоторые лучшие умы века; нам также в общих чертах известно, в защиту каких принципов он выступал: он ратовал за ослабление оков государственного контроля, за умеренный протекционизм и т. п. Однако мы можем только почувствовать или воссоздать по нескольким указаниям его формирующее влияние на экономический анализ. Он как бы назначал себя наставником своих друзей, которых умел выбирать, и как хороший наставник сам отступал на второй план, направив обучение своих подопечных в заданных направлениях. Два факта доказывают его право на нашу благодарность: его успешная пропаганда работы Кантильона и его вклад в экономическое образование Тюрго. Однако под этими двумя пиками его заслуг должно располагаться широкое «плоскогорье». Этот человек, никогда не учивший в буквальном смысле слова, вероятно, был одним из величайших учителей в экономической науке – учителем в самом высоком значении слова, Учителем с большой буквы. Следовательно, он, очевидно, заслужил то место, которое ему традиционно предоставляет практически каждый учебник по истории экономической науки или экономической мысли, какими бы ни были факты, это подтверждающие. Его имя присутствует во всей литературе по физиократии» (Шумпетер Й. А. История экономического анализа : в 3 т. / Й. А. Шумпетер ; пер. с англ. под ред. В. С. Автономова. – Санкт-Петербург : Экон. школа, 2004. – Т. 1. – С. 316–317).
