П’єр Ле Пезан де Буагільбер народився 17 лютого 1646 р. у м. Руані в родині дрібномаєтного дворянина. Його родина належала до нормандського «дворянства мантії» – так називали у Франції дворян, які посідали успадковані судові та адміністративні посади. У XVII–XVIII ст. «дворянство мантії» швидко зросло за рахунок буржуа, що розбагатіли. Таким було й походження Буагільберів. Предки П’єра Буагільбера після отримання дворянства додали до свого прізвища Ле Пезан назву маєтку, який придбали, – Буагільбер.
П. Буагільбер здобув чудову на свій час класичну освіту. Спочатку він навчався в єзуїтському коледжі в Руані, а згодом продовжив освіту в Парижі, де вивчав юриспруденцію. Буагільбер мав літературні здібності і після завершення навчання вирішив присвятити себе літературній діяльності. У 1674 р. він надрукував переклад двотомної праці Xiphilinus, а наступного року – детальний переклад Геродота. Згодом – видав історичний роман про Марію Стюарт, королеву Шотландії. Проте літературна праця не принесла йому ні популярності, ні добробуту, і він повертається до традиційного в його родині заняття – юриспруденції. Посаду, що передавалася у спадок, за рішенням батька П. Буагільбера отримав його молодший брат. П’єру Буагільберу довелося самотужки «пробивати» собі шлях. Він досить швидко досягнув успіху у справах і 1689 р. зміг купити достатньо впливову посаду генерального лейтенанта судового округу Руана, яка приносила чималий прибуток. У своєрідній системі тогочасного управління це було щось на кшталт головного судді міста з функціями поліцейського і загального муніципального управління. Цю посаду Буагільбер обіймав до кінця життя і за два місяця до смерті передав старшому синові.
Економічними та соціальними проблемами П. Буагільбер почав цікавитися, ймовірно, наприкінці 70-х років. Боротьба за гегемонію, яку вела Франція за часів Людовіка XIV з іншими європейськими державами як на військовому полі, так і в економічній сфері, надзвичайно знесилила країну. Основна частина населення Франції – селяни – опинилася в дуже важкому становищі. П. Буагільбер жив серед сільського населення Нормандії, подорожував країною і бачив злиденне становище селян. Він починає розмірковувати про причини загального занепаду країни, зокрема її промисловості й торгівлі. Джерелом цих небезпечних явищ, на його думку, було зменшення державних доходів і збільшення витрат. Буагільбер, звернувши особливу увагу на неефективність і несправедливість існуючої податкової системи, прийняв рішення переконати уряд у необхідності загального перегляду цієї системи. Він почав писати книгу, щоб звернутися «с красноречивым призывом к милосердию в пользу несчастных, обездоленных тяжкими поборами и притеснениями … Эта одна из характерных черт политической экономии той эпохи: сильно развившиеся симпатии к страданиям низшего класса населения способствовали появлению переворота в воззрениях политической экономии, в которой в предшествующую эпоху выражения такого рода сочувствия почти не замечалось» (Эспинас А. История экономических учений : пер. с фр. / А. Эспинас. – Санкт-Петербург : ELIS, 1998. – С. 69).
П. Буагільбер розробив свою «систему», під якою розумів серію реформ, що складалася з трьох основних елементів. По-перше, він вважав за необхідне провести велику податкову реформу. Узагальнюючи, можна визначити, що він пропонував замінити стару, регресивну систему пропорційним або незначним прогресивним оподаткуванням. Він хотів зберегти королівську «подушну подать» (талью – taille), але змінити її таким чином, щоб ліквідувати існуючі податкові пільги і поширити їх на всіх землевласників, селян і робітників пропорційно до розмірів їх власності та прибутку. Це була дуже смілива пропозиція на той час, оскільки верхівка суспільства та церква майже зовсім не сплачували податки. Він пропонував справляти цей податок на місцях виборними офіційними особами на підставі щорічних декларацій. Буагільбер вважав, що за умови прийняття його системи держава отримуватиме більше доходу, а сільське господарство і промисловість розвиватимуться і зростатимуть. По-друге, він пропонував звільнити внутрішню торгівлю від обмежень з метою розширення внутрішнього ринку. Буагільбер критикував меркантилістську політику уряду, пропонуючи замість неї принцип вільної торгівлі (laissez faire) щодо приватних підприємств. По-третє, він вимагав ввести вільний ринок зерна і відмовитися від стримування природного зростання цін. Буагільбер був першим економістом, який активно піддав критиці політику заборони експорту зерна, яку проголосив у 1650 р. Ж.-Б. Кольбер і яку уряд продовжував проводити. Він стверджував, що цим уряд серйозно зашкодив розвитку сільського господарства.
П. Буагільбер був упевнений, що саме ці реформи є конче необхідними для розвитку країни і підвищення добробуту її населення. Він неодноразово намагався ознайомити зі своїми проектами контролерів фінансів (міністрів фінансів) Франції. Урешті-решт всі його намагання виявилися марними. «Буагильбер был одним из самых неистовых, честных и бескорыстных экономических прожектеров. Во Франции Людовика XIV его неизменно ждала неудача, и эта неудача была для него более глубокой личной трагедией, чем для Петти. Личность Буагильбера, может быть, не отличается такой многогранностью и колоритностью, как фигура сэра Уильяма. Но уважения он внушает, пожалуй, больше. Уже современники, давая характеристику смелому руанцу, обращались за примерами подобных гражданских добродетелей к классической древности», – написав про П’єра Буагільбера автор широко відомої праці «Юность науки» А. В. Анікін (Аникин А. В. Юность науки : Жизнь и идеи мыслителей-экономистов до Маркса / А. В. Аникин. – 4-е изд. – Москва : Политиздат, 1985. – С. 82–83).
Першу економічну працю «Le detail de la France; la cause de la diminution de ses biens et la facilite du remede en fournissant en un mois tout l’argent dont le roi a besoin et enrichissant tout le monde» («Докладний (Детальний) опис становища Франції, причини падіння її добробуту і прості методи відновлення, або Як за один місяць доставити королю усі гроші, яких він потребує, і збагатити все населення») П. Буагільбер опублікував анонімно за кордоном у 1696 р. Але сподівання автора не справдилися – книга залишилася майже непоміченою. У наступні п’ять років П. Буагільбер пише численні листи-меморандуми на адресу Шамільяра – нового генерального контролера фінансів Франції, намагається застерегти уряд країни, наголошуючи на тому, що тільки суттєве реформування може запобігти економічному лиху. У відповідь йому перешкоджають друкувати праці. Лише на початку 1707 р. він видає інші свої роботи. Згодом праці П. Буагільбера було заборонено, а їх автора – усунуто з офіційної посади і відправлено на заслання на південь Франції. Невдовзі Буагільберу дозволяють повернутися до Руана. Цікаві свідчення про життя та діяльність П’єра Буагільбера залишив відомий історик періоду правління Людовіка XIV і сучасник Буагільбера герцог Сен-Сімон Луї де Рувруа (1675–1755 рр.). Його «Мемуари» (1729–1755 рр.) є цікавим джерелом інформації про приватне життя, характер відомих людей і суспільне життя в період правління Людовіка XIV та регентства. За свідченням Сен-Сімона, Буагільбер «был широко вознагражден за оскорбление, которое потерпел, толпою народа, встретившей его бурными приветствиями» (Сен-Симон Л. де. Мемуары / Луи де Сен-Симон. – Москва ; Ленинград : Academia, 1934. – С. 468).
Але він – уже немолодий, розчарований, його фінансові справи – не в кращому стані, у нього – велика родина (він – батько п’ятьох дітей), і рідні умовляють його залишити боротьбу. Згодом П. Буагільбер випускає ще три видання своїх творів, але найбільш гострі моменти йому доводиться зняти.
Головною темою основних праць П. Буагільбера ( «Le detail de la France; la cause de la diminution de ses biens et la facilite du remede en fournissant en un mois tout l’argent dont le roi a besoin et enrichissant tout le monde» («Докладний опис становища Франції, причини падіння її добробуту і прості методи відновлення, або Як за один місяць доставити королю усі гроші, яких він потребує, і збагатити все населення», 1696 р.), «De la nature des richesses, de l'argent et des tributs, ou l'on decouvre la fausse idee qui regne dans le monde a l'egard de ces trois articles» («Міркування про природу багатства, грошей і податків», 1707 р.), «Causes de la rarete de l'argent» («Причини нестачі грошей», 1707 р.) та ін.) були проблеми державних фінансів і податкової політики Франції. Ідеї П’єра Буагільбера мали суттєвий вплив насамперед на подальший розвиток французької економічної думки. Оцінки вчених стосовно внеску П’єра Ле Пезана де Буагільбера в розвиток економічної науки помітно відрізняються. Але безперечним є його вплив на творчість Ф. Кене, Ж.-Б. Сея, С. де Сісмонді, П.-Ж. Прудона, Л. Вальраса, М. Алле та ін.
«Как ни трудно в это поверить, но простой окружной судья своим умом дошел до тех идей, которые вскоре будут отстаивать величайшие мыслители XVIII в. – Кенэ, Тюрго и Адам Смит. Неуклюжая композиция, неумелое изложение, тон проповедника отличают трактаты Буагильбера. Язык его явно проигрывает в сравнении с изящным стилем французских писателей того времени. Но у него без каких-либо натяжек можно найти идеи естественного порядка, невмешательства государства в хозяйственную деятельность, естественной цены и рыночного саморегулирования … он высказал ряд замечательных идей и поразительных догадок, которые встали перед наукой своим чередом лет через пятьдесят (Кенэ, Смит), сто (Сэй, Сисмонди), сто пятьдесят (Вальрас) и двести (Кейнс)» (Майбурд Е. М. Введение в историю экономической мысли. От пророков до профессоров / Е. М. Майбурд. – 2-е изд., испр. и доп. – Москва : Дело, 2000. – С. 114, 117).
На думку Й. Шумпетера, Буагільбер як теоретик «был выше любого ученого до Кантильона. … Буагильбер был одним из тех теоретиков, кто рассматривал экономический организм как равновесную систему взаимозависимых экономических величин и построил эту систему с точки зрения потребления …» (Шумпетер Й. А. История экономического анализа : в 3 т. / Й. А. Шумпетер ; пер. с англ. под ред. В. С. Автономова. – Санкт-Петербург : Экон. школа, 2004. – Т. 1. – С. 277, 278).
В історико-економічних дослідженнях відзначається наявність у працях П. Буагільбера зачатків теорії загальної рівноваги, вільної конкуренції, закону ринку, доктрини гармонії інтересів. Помітним вважається його місце і в галузі теорії грошей. П. Буагільбер був одним із перших (поряд з Петті і Грегорі Кінгом в Англії, Себастьяном Вобаном у Франції) у застосуванні такого макроекономічного поняття, як “національний дохід”. На відміну від меркантилістських уявлень про національне багатство у вигляді запасів дорогоцінних металів, Буагільбер, подібно до Петті (але незалежно від нього), сформулював свою теорію, яка розглядала багатство у вигляді запасу як споживчих товарів, так і засобів їх виробництва. Він також зробив свій внесок у започаткування концепції національного доходу як потоку товарів і послуг.
П. Буагільбер був першим в історії економічної науки, хто зрозумів, що цінам ринкової рівноваги відповідають певні пропорції суспільного виробництва, та виклав концепцію конкурентної «пропорційної рівноваги». Ринковий обмін він уявляв у вигляді замкнутого ланцюга покупок, що пов’язує між собою всіх товаровиробників. Ціни покупок, при яких всі виробники повертають свої витрати й отримують прибуток, Буагільбер називає «пропорційними цінами», а рівноважний стан економіки, що відповідає цим цінам, – «станом достатку». На його думку, саме в цьому стані пропорції виробництва найкращим чином відповідають суспільним потребам, тобто «пропорційні ціни» є найважливішою умовою економічної рівноваги і прогресу. Такий стан існує тільки за умови панування на ринку вільної конкуренції. Буагільбер вважав грошовий споживчий попит населення стимулом розвитку торгівлі і виробництва. Буагільбер виклав своє розуміння «істинної вартості» як основи пропорційного обміну. Визначаючи мінові пропорції працею, затраченою на виробництво товару, дослідник стверджував, що мірою «істинної вартості» є робочий час. Він також звертав увагу на об’єктивну сутність економічних законів, що подібні до законів природи.
«Его экономическая социология вращалась (почти в марксистском духе) вокруг двух общественных классов – богатых и бедных, существование которых он объяснял так, как это было принято в конце XVIII века» (Шумпетер Й. А. История экономического анализа. – Т. 1. – С. 278).
