Жан Шарль Леонард Сімонд де Сісмонді народився у Женеві 9 травня 1773 року у сім'ї заможного кальвіністського пастора. Батьки Жана належали до старовинного північноіталійського аристократичного роду, довгий час проживали у Франції, де прийняли кальвінізм. Релігійні переконання змусили сім’ю Сісмонді переїхати у більш толерантну до свободи віросповідання Швейцарію.
Дитинство Жана проходило у маєтку Шатлен у мальовничому куточку Швейцарії на березі Женевського озера. Змалку він знаходився під опікою гувернерів і домашніх вчителів. Діти у той час грали у революцію. Маленький Жан з друзями «заснували» республіку, спорудили у зеленому гаю пам’ятник Жану-Жаку Руссо, біля якого виголошували палкі промови. Сісмонді проголосив себе Солоном республіки і з цієї нагоди урочисто зачитав конституцію, що була написана ним на чотирнадцяти сторінках.
Та побути на посаді президента республіки Жану довго не довелося – батьки направили його на навчання у кальвіністську школу. Вчився він доволі успішно і по закінченню школи вступив до університету. Та здобути вищу освіту йому не судилося. Почалася якобінська революція, і родина Жана втратила значну частину своїх заощаджень, які зберігалися у вигляді французьких державних паперів. Далі доля молодого Сісмонді дуже нагадувала долю молодого Фур’є. Скрутне матеріальне становище змусило батька Жана перервати навчання сина в університеті і направити його працювати помічником до знайомого торговця у Ліон. Як і Фур’є, Сісмонді опинився у вирі революційних подій, вимушено залишив місто і незабаром потрапив у в’язницю.
У в’язниці Жан перебував разом з батьком незначний період часу, оскільки, окрім приналежності до аристократичного роду, якобінцям інкримінувати арештантам було нічого. Та й спокійна Женева не була подібна до бурхливого Парижа, де за подібну «провину» у той час запросто відсікали голови. Тим не менш у 1793 р. родина Сісмонді вирішила переїхати до Лондона.
В Англії вони прожили вісімнадцять місяців. За цей час Жан встиг вивчити англійську мову, ознайомитися з економічним становищем країни, що переживала тоді промислову революцію, англійською економічною літературою, особливостями функціонування державних установ і приватних компаній. Проте Англія не була для Сісмонді рідною країною, адже він був «…по словам одного из биографов, женевец по рождению и чувствам, но француз по характеру ума и направлению трудов. Все научные труды Сисмонди написаны по-французски и издавались, как правило, в Париже. В значительной мере он может рассматриваться как представитель французской экономической мысли» (Аникин А. В. Юность науки : Жизнь и идеи мыслителей-экономистов до Маркса / А. В. Аникин. – 4-е изд. – Москва : Политиздат, 1985. – C. 267). Та і мати почала сумувати за рідною домівкою. Тому сім’я вирішила повернутися у швейцарський Шатлен.
Проте революційні заворушення ще тривали, арешти продовжувалися. Тому у 1795 році родина зважується знову переїхати, тепер до Італії. У провінції Тоскана купується маєток з великою земельною ділянкою, і Жан Сісмонді на п’ять років стає керуючим сільськогосподарським підприємством. Окрім практичної роботи, він починає займатися і теоретичними економічними дослідженнями, вивчати патріархально-аграрні відносини Тоскани. Результатом цієї праці став перший економічний твір – «Tableau de l'agriculture Toscane» («Картина сільського господарства Тоскани»), який згодом (у 1801 році) був надрукований у Женеві. Книга здебільшого мала описовий характер, у ній систематизувалися економічні і правові відносини, притаманні сільському господарству Тоскани. У той же час Сісмонді почав писати більш глобальний твір – «Etudes de sciences sociale» («Дослідження про суспільні науки»), виданий у30-х роках XIX ст.
У 1800 році сільськогосподарська практика Сісмонді закінчилася. Він повернувся до Женеви і влаштувався на роботу секретарем торгової палати. Та ця робота здалася йому не цікавою, матеріальне становище родини відчутно покращилося, і Жан вирішив зайнятися виключно науковими дослідженнями. У 1803 році вийшла друком його друга економічна робота – «De la richesse commerciale ou principes de l'economie politique» («Про комерційне багатство, або Про принципи політичної економії в їх застосуванні до торговельного законодавства»). У цьому творі автор цілком поділяв погляди Адама Сміта, проповідував принципи «laissez faire, laissez passer», вірив у добродійність стихійних економічних законів і був переповнений соціальним оптимізмом. Він вважав, що мета цієї роботи полягала в ознайомленні французького істеблішменту і в першу чергу французьких законодавців з поглядами визначного шотландського економіста.
Перші ж роботи Сісмонді не залишилися без уваги не тільки у Франції, але й за кордоном. Більш того, він набув навіть деякої популярності, отримав запрошення очолити кафедру політичної економії у Віленському університеті (нині Вільнюський університет) на дуже вигідних умовах. Але цю пропозицію вчений не прийняв, оскільки не вважав себе педагогом, боявся, що у Росії його свободу творчості обмежать, не дадуть вільно говорити і писати. Крім того він розмірковував над можливістю розпочати кар’єру політика. Та найбільше вплинула на подальшу долю Жана порада його матері, яка переконала сина, що він досягне найбільшого успіху у спокійній науковій праці у тиші домашнього кабінету.
Успіх перших наукових творів розширив і коло знайомих Сісмонді. Він почав відвідувати дім Жана Неккера, де збиралося багато знаних науковців і письменників. Тут він диспутував і отримував поради від Бенжамена Констана, Фрідріха Шлегеля, Жоржа Кюв’є та інших відомих вчених. З дочкою Неккера, відомою мадам де Сталь, у Сісмонді встановилися вельми дружні стосунки. Де Сталь стала першим критиком рукопису нової роботи Сісмонді – «Histoire des rеpubliques italiennes du moyen age» («Історії італійських республік середньовіччя»). Він уважно вислуховував іноді доволі різкі, але слушні заперечення, переробляв і переписував за її вказівками окремі місця цього твору. У 1804–1808 рр. Сісмонді супроводжував де Сталь в її подорожах Італією та Німеччиною, зустрічався з відомими вченими й літераторами, вивчав економіку, політичне життя та літературу цих країн.
У 1807 році вийшли друком перші два томи «Історії італійських республік середньовіччя». Ця робота підтвердила велику ерудицію автора і хороше знання першоджерел. Проте книга мала здебільшого описовий характер, по суті не містила нових даних. Але вже у цьому творі розвиток суспільної ідеології Сісмонді ставив у пряму залежність від загального соціального устрою, який характеризував крізь призму економічних явищ.
У 1811 році Сісмонді у Женеві виступав з публічними лекціями з історії літератури романських народів. Лектор зумів подати матеріал так цікаво, що послухати лекції приходило чимало людей, як простих пересічних громадян, студентів, так і науковців. Через два роки, на численні прохання, Сісмонді скомпонував увесь матеріал і видав його у вигляді окремої книги під назвою «De la littérature du midi de l`Europe» («Література Південної Європи»). Так само, як і у попередній роботі, у цьому творі духовний прогрес націй, рівень розвитку літератури і мистецтва обумовлювався соціальним устроєм, станом економіки.
У 1813 р. Сісмонді переїхав до Парижа. Завдяки своїй репутації вже доволі відомого вченого він був доброзичливо прийнятий у літературних і політичних колах французької столиці. Проте Сісмонді віддавав перевагу не світським раутам, а кропіткій праці у публічних бібліотеках. Великий резонанс у цей період викликала серія його статей «Lettres sur la nouvelle constitution francaise» («Листи про нову французьку конституцію»), в яких автор виступив з підтримкою політики Наполеона як нібито продовжувача ідей Французької революції. Вдячний Бонапарт особисто призначив аудієнцію Сісмонді, мав з ним двогодинну бесіду і навіть хотів нагородити його Орденом Почесного легіону. Та науковець ввічливо відмовився, аргументуючи це рішення бажанням зберегти статус незалежного вченого, що принесло би, на його думку, більше користі державі.
Після реставрації Бурбонів Сісмонді переїхав до Лондона. В Англії його вразили наслідки промислової революції, наростаючі соціальні суперечності, важка економічна криза 1815–1817 років. Аналіз стану виробничих відносин англійської економіки того періоду призвів до різкого повороту у соціально-економічних поглядах Сісмонді, який до цього формально був прихильником ідей Сміта щодо напрямків розвитку капіталістичного суспільства. Він написав одну за одною дві економічні роботи: статтю «Політична економія» для единбурзької «Енциклопедії» (1818 р.) і, після повернення до Швейцарії, книгу «Nouveaux principes d'economie politique, ou De la richesse dans ses rapports avec la population» («Нові начала політичної економії, або Про багатство в його відношенні до народонаселення», 1819 р.). Саме у цих творах було викладено ту економічну теорію, яка пов'язана з ім'ям Сісмонді.
У 1818 році Сісмонді одружився з Джессі Аллен, жінкою вельми освіченою, з якою він обговорював свої майбутні твори і яка стала першим читачем його наукових праць. У тому ж році подружжя оселилося у невеликому маєтку неподалік від Женеви. Тут Сісмонді провів решту свого життя, покидаючи домівку лише для короткочасних подорожей Європою. Він займався переважно науковою працею. У 1833 році його було обрано членом французької Академії моральних і політичних наук. Але як академік Сісмонді віддавав перевагу творчості у затишному домашньому кабінеті, а не бурхливим дебатам на вчених нарадах.
Лише на незначний період часу Сісмонді зголосився увійти до республіканського уряду Швейцарії, де, як не дивно для критика капіталістичної системи, виступив на боці аристократії проти демократизації суспільства. Зокрема, він виголошував палкі промови проти загального виборчого права, обґрунтовуючи свої переконання тим, що приймати участь в управлінні країною, на його думку, можуть лише освічені люди.
Саме у Швейцарії була написана переважаюча кількість наукових праць Сісмонді. У 1827 році він перевидав «Нові начала» з невеликими доповненнями, написав економічну роботу «Etudes sur l'économie politique» («Нариси з політичної економії», 1837 р.), яка, втім, не додала нових ідей у його вже сформовану економічну теорію. «Он был историком и экономистом, – зазначає М. Блауг, – первым критиком промышленного капитализма… он сожалел о тех «издержках», которые индустриализация возложила на «пролетариев» (его собственный термин), и тосковал по простым личным отношениям, характерным для экономики сельского хозяйства минувших дней. …Работа «Новые принципы политической экономии»… ознаменовала его поворот в сторону более критического отношения к свободной торговле, невмешательству государства в экономику и промышленному капитализму» (Блауг М. 100 великих экономистов до Кейнса / М. Блауг ; пер. с англ. под ред. А. А. Фофонова. – Санкт-Петербург : Экон. школа, 2005. – С. 274). З історичних робіт були опубліковані: «Histoire des Français» («Історія французів») – багатотомна фундаментальна праця, над якою автор працював понад 20 років, «Histoire de la renaissance de la liberté eu Italie» («Історія відродження свободи в Італії», 2 томи), «Histoire de la chute de l`empire romain» («Історія падіння Римської імперії», 2 томи), «Etudas sur les sciences sociales» («Дослідження про суспільні науки», 3 томи) та інші.
Вчений багато працював, не зважаючи на важку хворобу, до останніх днів свого життя. Він помер 25 червня 1842 року.
Економічні погляди Сісмонді формувалися в епоху промислового перевороту у Західній Європі. Спочатку він був прихильником класичної школи. У праці «Про комерційне багатство, або Про принципи політичної економії у їхньому застосуванні до торговельного законодавства» він пропагував ідеї Адама Сміта, виступав за свободу конкуренції і вільної гри особистих інтересів. Проте згодом «верный ученик Адама Смита, Сисмонди понял, что изменения в экономике создали новую ситуацию и новые вопросы, на которые в книге Смита нет прямых ответов.
Сисмонди нашел в себе силы подвергнуть критике идеологию экономического либерализма. Бедственное положение рабочего класса в Англии заставило Сисмонди пересмотреть свое отношение к полной свободе конкуренции» (Майбурд Е. М. Введение в историю экономической мысли : От пророков до профессоров / Е. М. Майбурд. – 2-е изд., испр. и доп. – Москва : Дело, 2000. – C. 194).
Спостерігаючи за тотальним наступом великого капіталу на дрібних товаровиробників, Сісмонді виступив з різкою критикою капіталізму. Ідеальною економічною системою він вважав дрібне товарне господарство, захищав патріархальність побуту і цехову регламентацію виробництва. Тим самим у дослідження економічних явищ вносився певний суб'єктивізм, так званий «метод робінзоніади». «Как критик капитализма Сисмонди «поставил задачу дальнейшему анализу», следовательно, способствовал научному развитию политической экономии. Как мелкий буржуа и романтик он затруднял дальнейший анализ. Своей критикой он внёс новую струю в политическую экономию, своими позитивными воззрениями он положил начало мелкобуржуазному направлению в политической экономии и экономическому романтизму» (Розенберг Д. И. История политической экономии : учеб. пособие для экон. вузов / Д. И. Розенберг. – Москва : Соцэкгиз, 1940. – Т. 1. – C. 195).
В своїх подальших роботах «Nouveaux principes d`economie politique, ou de la richesse dans ses rapports avec la population» («Нових началах політичної економії, або Про багатство у його відношенні до народонаселення») та «Etudes sur l'economie politique» («Нарисах з політичної економії»), Сісмонді засудив режим вільної конкуренції, вимагав державного втручання у процеси суспільного виробництва і розподілу багатства на користь дрібних виробників. Політекономію він проголосив моральною наукою, що має справу з людською природою, а не з економічними відносинами, і звузив її значення до методів керування народним багатством. «Материальное благосостояние людей, поскольку оно зависит от государства, составляет предмет политической экономии» (Сисмонди Ж. Симонд де. Новые начала политической экономии или О богатстве в его отношении к народонаселению / Ж. Симонд де Сисмонди ; пер. [с фр.] под ред. А. Ф. Кона. – Москва : Соцэкгиз, 1936. – Т. 1. – С. 148).
Визначаючи «по-новому» предмет політекономії, Сісмонді тим не менш послідовно відстоював теорію трудової вартості. Як Сміт і Рікардо, він наголошував, що труд є єдиним джерелом багатства. Вирішуючи проблему величини вартості, Сісмонді зводив її до необхідного робочого часу, витраченого при середніх умовах виробництва. Він писав, що «богатство может существовать не только при отсутствии каких бы то ни было знаков обмена или денег, но и при отсутствии всякой возможности обмена. Но оно не могло бы возникнуть без труда, а также без потребностей и желаний, которые удовлетворяются трудом» (Сисмонди Ж. Симонд де. Новые начала политической экономии... – Т. 1. – С. 171).
Та якщо у Сміта і Рікардо вся система базувалася на теорії трудової вартості, на процесі виробництва суспільного багатства, то Сісмонді у своїх дослідженнях левову частку часу відводив законам його розподілу і споживання. Як зазначав відомий історик економічної думки Д. І. Розенберг, «Сисмонди можно считать родоначальником так называемой потребительской версии в определении общественно-необходимого труда. Согласно этой версии, в противоположность другой, называемой технической или производственной версией, общественно-необходимый труд определяется не существующей в данном обществе и в данное время средней интенсивностью и производительностью труда, а тем, насколько он необходим для удовлетворения общественной потребности. Не вдаваясь в разбор этих версий, мы лишь отмечаем, что у Сисмонди потребительская версия вытекает из признания примата потребления над производством» (Розенберг Д. И. История политической экономии. – Т. 1. – C. 204–205). Проте сам Сісмонді підкреслював, що «…мерилом стоимости обмениваемых вещей служит не только их полезность. Каждый из обменивающихся принимает в расчет то время и те усилия, которых стоило ему производство предлагаемой им вещи… Предметом обмена служат не только вещи, но и труд, при помощи которого создаются все вещи» (Сисмонди Ж. Симонд де. Новые начала политической экономии... – Т. 1. – С. 175).
Економічну модель Сісмонді деякі автори розглядали у такому вигляді: «Поскольку движущей силой и целью производства является прибыль, капиталисты стремятся выжать возможно больше прибыли из своих рабочих. Вследствие естественных законов размножения предложение труда хронически превышает спрос, что позволяет капиталистам удерживать зарплату на голодном уровне. Покупательная способность этих пролетариев крайне низка и ограничивается небольшими количествами предметов первой необходимости. Между тем их труд способен производить все больше и больше товаров. Внедрение машин лишь усиливает диспропорцию: они повышают производительность труда и одновременно вытесняют рабочих. В результате неизбежно получается, что все больше общественного труда занято производством предметов роскоши богатых. Но спрос последних на предметы роскоши ограничен и неустойчив. Отсюда почти без промежуточных звеньев Сисмонди выводит неизбежность кризисов перепроизводства.
Общество, в котором существует более или менее «чистый» капитализм и преобладают два класса – капиталисты и наемные рабочие, обречено на жестокие кризисы. Спасения Сисмонди ищет, подобно Мальтусу, в «третьих лицах» – промежуточных классах и слоях. Только для Сисмонди, в отличие от Мальтуса, это прежде всего мелкие товаропроизводители – крестьяне, кустари, ремесленники» (Аникин А. В. Юность науки. – C. 271–272).
Грошам Сісмонді відводив роль необхідного елементу товарно-грошових відносин, загальної міри вартості, справедливо відзначаючи, що вони, як і інші товари, мають свою внутрішню вартість. Проте повну характеристику сутності і функцій грошей він не дав, розглядаючи їх переважно як засіб обміну.
Прибуток Сісмонді визначав, підкреслюючи його експлуататорську природу, як дохід капіталіста, що представляє собою відрахування з продукту праці робітників. Але поряд з цим він давав й інші визначення прибутку, зводячи його то до продуктивності самого капіталу, то до винагороди капіталіста за ощадливість. Проте, на противагу «трьом факторам капіталістичного виробництва» Сея, Сісмонді наголошував, що «… всякое богатство есть продукт труда. Будучи частью богатства, доход происходит из этого же общего источника. Обыкновенно признают три вида дохода: ренту, прибыль и заработную плату, проистекающие будто бы из трех разных источников – земли, накопленного капитала и труда. Но при более внимательном рассмотрении можно установить, что эти три вида дохода – это лишь три различные формы пользования продуктами человеческого труда» (Сисмонди Ж. Симонд де. Новые начала политической экономии... – Т. 1. – С. 183).
Ренту Сісмонді розглядав з фізіократичних позицій, заявляючи, що вона – це дарунок землі, оскільки остання має продуктивну чинність. Він критикував Рікардо за твердження про те, що гірші ділянки можуть використовуватися без платежу ренти. Це говорить про те, що вчений здогадувався про існування абсолютної ренти, але аналізу цієї економічної категорії у нього немає.
У вченні про доходи Сісмонді рішуче протиставляв трудові та нетрудові доходи. Характерною рисою капіталізму вважав зосередження багатства в руках великих капіталістів і напівзлиденне положення працівників. Він наполягав, що заробітна плата повинна максимально наближатися до всієї вартості продукту праці робітника. Сісмонді був прихильником соціальних реформ з поліпшення економічного становища робітничого класу.
Теорія криз Сісмонді була взята на озброєння багатьма економістами. Розглядаючи її крізь призму останньої масштабної світової фінансово-економічної кризи, мабуть варто було б прислуховуватися до висновків про те, що «…нарушение взаимного соответствия между производством, доходом и потреблением одинаково вредно для нации как в том случае, когда получаемый доход меньше обычного и часть капитала переходит в потребительный фонд, так и в том случае, когда, наоборот, потребление уменьшается и не вызывает нового производства. Нарушение равновесия вызывает бедствия в государстве. Производство может падать, когда среди трудового населения развиваются стремления к праздности, капитал может уменьшаться, когда входят в моду мотовство и роскошь, наконец, потребление может уменьшаться по причинам, не связанным с уменьшением труда, но это само по себе влияет на уменьшение труда, ибо при уменьшении потребления не имеет места воспроизводство.
Итак, народы подвержены опасностям как будто противоречивого характера. Они могут разоряться и оттого, что тратят слишком много, и оттого, что тратят слишком мало. Когда расход превышает доход, нация тратит слишком много, ибо в этом случае ей приходится заимствовать из своих капиталов и тем самым уменьшать будущее производство» (Сисмонди Ж. Симонд де. Новые начала политической экономии... – Т. 1. – С. 201).
Головну роль регулятора суспільних відносин Сісмонді відводив державі, яка повинна, на його думку, регулювати темпи економічного зростання, законодавчо обмежувати вільну конкуренцію, заохочувати дрібний капітал, оптимізувати терміни впровадження нової техніки, проводити реформи з покращення соціально-економічного становища працівників. «Сисмонди находит в себе силы высказаться за государственное регулирование рыночной стихии, хотя и не предлагает при этом сколь-нибудь конкретных мероприятий. Тем не менее допустимо назвать его имя в качестве предтечи Кейнса» (Майбурд Е. М. Введение в историю экономической мысли. – C. 195).
Історики економічної думки відзначали: «Влияние Сисмонди на современников было не велико, он почти не встретил отклика и не помешал успеху школы laissez faire. Но теперь, через много лет после смерти автора «Новых начал политической экономии», интерес к нему не только не исчез, а значительно усилился. Его идеи живут и поныне. Самые влиятельные представители университетской политической экономии – немецкие катедер-социалисты – признают себя продолжателями дела швейцарского ученого. И действительно, Сисмонди может считаться родоначальником того направления в экономической науке, на знамени которого написано: «социальные реформы!» и которое занимает промежуточное положение между социализмом и школой свободной конкуренции» (Туган-Барановский М. И. Экономические очерки / М. И. Туган-Барановский. – Москва : РОССПЭН, 1998. – C. 158). Як зазначали французькі вчені Ш. Жид та Ш. Ріст, «…он первый осмелился поднять голос против принципов, стремившихся превратиться в догмы; он первый вопреки господствующему мнению подчеркивает факты, которые не укладываются в широкие и простые обобщения его предшественников. Если он и не является главой новых школ, то во всяком случае он их предтеча. Они будут вдохновляться теми же чувствами и формулировать те же идеи» (Жид Ш. История экономических учений : пер. с фр. / Ш. Жид, Ш. Рист ; [предисл. Я. И. Кузьминова]. – Москва : Экономика, 1995. – C. 162).
«Сисмонди встречался с Рикардо, Мальтусом и Сэем. Его цитировали Мальтус, Мак-Куллох, Торренс и Джон Стюарт Милль. Все они, кроме Мальтуса, подвергали его разгромной критике. В действительности, совершенно очевидно, что его труд «Новые принципы» (Nouveaux Principles) оказал глубокое влияние на работу Мальтуса «Принципы политической экономии» (Principles of Political Economy, 1820). Один и тот же акцент на том, что мы назвали бы в наше время недостаточным совокупным спросом, одна и та же тенденция к отказу от системы сравнительной статистики и к рассмотрению понятия совокупного спроса с динамической точки зрения как вопроса воспроизводства потоков доходов данного периода в следующем периоде – все это присутствует в обеих названных книгах. На самом деле, – зазначає М. Блауг, – дух кейнсианства в работе Сисмонди значительно сильнее, чем в работе Мальтуса. Кейнсу следовало бы провозгласить своим предшественником именно Сисмонди, но не Мальтуса. Сисмонди также можно рассматривать как истинного предшественника Маркса не только ввиду того, что он выделил рабочий класс в качестве преимущественной жертвы фабрично-заводской системы, но и благодаря пониманию того, что рабочие и хозяева вовлечены в вечную «классовую борьбу» – еще один созданный им новый термин» (Блауг М. 100 великих экономистов до Кейнса. – С. 275).
