Брати Гракхи походили зі знатного роду Семпроніїв. Батько майбутніх трибунів Тиберій Семпроній Гракх був відомим полководцем, дипломатом і політичним діячем. Вже у 27 років він став народним трибуном. Двічі його обирали консулом (177 р. до н. е., 163 р. до н. е.), а у 169 році до н. е. – цензором. Доля не раз зводила Тиберія Гракха з Марком Порцієм Катоном Старшим. Вони разом воювали в Іспанії, спільно виступили проти політики Сципіона Африканського. Як державний діяч, політик, воєначальник Тиберій Гракх користувався великим авторитетом не тільки у друзів, а й серед ворогів. Так, іспанці через сорок років після війни, в якій брав участь Тиберій Гракх, під час чергового зіткнення з римлянами, погодилися вести переговори про перемир'я тільки з його сином. Сципіон Африканський, знаменитий переможець Ганнібала, настільки поважав свого політичного супротивника, що, помираючи, заповів, щоб його молодша дочка Корнелія вийшла заміж тільки за Тиберія Гракха. І побажання героя було здійснено. У подружжя народилося дванадцять дітей, з яких вижило тільки троє: старший син, за традицією також названий Тиберієм, молодший син Гай і дочка Семпронія. Діти були ще маленькими, коли помер їх батько. Корнелія, відкинувши чимало пропозицій від знатних чоловіків вдруге вступити у шлюб, повністю присвятила себе вихованню дітей. Вона намагалася зробити все, щоб дати їм достойну освіту і виховання.
Брати виховувалися в однакових умовах, але мали зовсім різні характери. Плутарх писав: «Во-первых, выражение лица, взгляд и жесты у Тиберия были мягче, сдержаннее, у Гая резче и горячее, так что, и выступая с речами, Тиберий скромно стоял на месте, а Гай первым среди римлян стал во время речи расхаживать по ораторскому возвышению и срывать с плеча тогу, – как афинянин Клеон, насколько можно судить по сообщениям писателей, был вообще первым, кто, выступая перед народом, сорвал с себя плащ и хлопнул себя по бедру. Далее, Гай говорил грозно, страстно и зажигательно, а речь Тиберия радовала слух и легко вызывала сострадание. Наконец, слог у Тиберия был чистый и старательно отделанный, у Гая – захватывающий и пышный. Так же различались они и образом жизни в целом: Тиберий жил просто и скромно, Гай в сравнении с остальными казался воздержным и суровым, но рядом с братом – легкомысленным и расточительным, в чем и упрекал его Друз, когда он купил серебряных дельфинов, заплатив по тысяче двести драхм за каждый фунт веса» (Плутарх. Сравнительные жизнеописания : в 2 т. / Плутарх ; издание подготовили С. С. Аверинцев, М. Л. Гаспаров, С. П. Маркиш. – 2-е изд., испр. и доп. – Москва : Наука, 1994. – Т. 2. – С. 297–298).
Корнелія часто залучала до виховання синів свого зведеного брата Публія Корнелія Сципіона Еміліана, який деякою мірою замінив їм батька. Коли ж Тиберію виповнилося сімнадцять років, Сципіон Еміліан взяв його з собою у табір під Карфагеном, де Тиберій відзначився при штурмі фортеці. Слава героя була настільки великою, що його обрали до колегії жерців авгурів, до якої входили тільки найшановніші громадяни Рима, а впливовий сенатор Аппій Клавдій запропонував одружитися зі своєю дочкою.
Прагнення справедливості і тривога за долю вітчизни не давали спокою Тиберію Гракху, спонукали його до активної діяльності. Як зазначав професор Санкт-Петербурзького університету, російський історик Е. Д. Грімм, у 137 р. до н. е. Тиберій разом з консулом Манцином
(Гримм Э. Д. Гракхи, их жизнь и общественная деятельность : биогр. очерк / Э. Д. Гримм. – Санкт-Петербург, 1894. – С. 40. – (Жизнь замечательных людей. Биографическая библиотека Ф. Павленкова)).
Знеславлена армія повернулася до Рима. Консула Манцина закували у кайдани і босого, в одній сорочці відправили назад до Іспанії. Деякі сенатори закидали Тиберію, що він не мав права вести перемовини від імені всього Рима, що краще було померти, прийнявши нерівний бій. Та більшість була йому вдячна за збереження життя тисячам воїнів. Тиберій, незважаючи на пересуди, виставив свою кандидатуру на виборах трибунів на 133-й рік і, хоча йому ледве виповнилося 30 років, був одностайно обраний.
На посаді трибуна Тиберій Гракх виступив ініціатором ряду законопроектів. Давно обдуманий і готовий проект земельного закону великодосвідчені покровителі не радили виносити на попереднє обговорення сенату, як це зазвичай робилося, знаючи, чим закінчиться таке обговорення. Тому Тиберій удався до «обхідного маневру» – проект земельного закону було запропоновано безпосередньо до коміцій – народних зборів.
Законодавча ініціатива Тиберія зводилася до того, що всі землевласники, що зайняли державні землі, мали залишити собі по 500 югерів на родину плюс 250 югерів на двох дорослих синів, але не більше 1000 югерів (250 га) усього. Крім того, було запропоновано обмежити норми випасу на общинних землях великої (до 100 голів) та малої (до 500 голів) рогатої худоби. Натомість земля передавалася б у повноправне і вічне володіння. Решту землі, понад цю норму, слід було повернути державі і розділити на ділянки по 30 югерів та роздати у спадкове користування (без права продажу) безземельним вільним селянам. За споруди, насадження та інші інвестиції у землі, що будуть вилучатися, закон передбачав виплату компенсації. Контроль за виконанням земельної реформи пропонувалося покласти на комісію з трьох чоловік, що щорічно мала переобиратися народним зібранням до того часу, поки всі державні землі не були б справедливо перерозподілені. Комісія наділялася правом вирішувати всі суперечливі питання про приналежність земель.
Земельна реформа, що була запропонована Тиберієм, не підривала основи державного устрою Республіки і навіть не дуже сильно зменшувала статки тих, хто зумів збагатитися за її рахунок. Але пропозиція експропріації землі, яку сенатська аристократія вже звикла вважати своєю власністю, викликала обурення більшості сенаторів. От як описує Плутарх ситуацію, що склалася перед початком обговорення на народному зібранні проекту Тиберія Гракха: «При всей мягкости и сдержанности этой меры народ, готовый забыть о прошлом, радовался, что впредь беззакониям настанет конец, но богатым и имущим своекорыстие внушало ненависть к самому закону, а гнев и упорство – к законодателю, и они принялись убеждать народ отвергнуть предложения Тиберия, твердя, будто передел земли – только средство, настоящая же цель Гракха – смута в государстве и полный переворот существующих порядков. Но они ничего не достигли, ибо Тиберий отстаивал это прекрасное и справедливое начинание с красноречием, способным возвысить даже предметы, далеко не столь благородные, и был грозен, был неодолим, когда, взойдя на ораторское возвышение, окруженное народом, говорил о страданиях бедняков…» (Плутарх. Сравнительные жизнеописания. – Т. 2. – С. 301).
Сенатори вимушені були вдатися до дієвого засобу, щоб перешкодити ухваленню земельного закону, – трибунській інтерцесії. Трибун Марк Октавій, сам великий землевласник, наклав вето на обговорення закону в коміціях. Тіберій Гракх звернувся до зборів народу і закликав позбавити Октавія влади трибуна. Вперше за всю історію Римської Республіки законно вибраний народний трибун Марк Октавій був позбавлений своїх повноважень. Народне зібрання прийняло і земельний закон Тіберія Гракха. У комісію по впровадженню земельної реформи були обрані Тіберій і Гай (який у цей час перебував в Іспанії) Гракхи та Аппій Клавдій. Вони енергійно взялися за справу, але зустріли шалений супротив багатих землевласників.
Невдовзі Сенату вдалося спровокувати стихійні заворушення у Римі, під час яких Тіберія Гракха і багатьох його прихильників було вбито.
Коли Тіберій намагався здійснити свої реформи, далеко від Рима, на військовій службі спочатку в Іспанії, а потім у Сардинії, мужнів новий і, як незабаром з'ясувалося, ще більш грізний супротивник сенату – Гай Гракх – молодший брат вбитого трибуна. «В Сардинии Гай дал всесторонние доказательства своей доблести и нравственной высоты, намного превзойдя всех молодых и отвагою в битвах и справедливостью к подчиненным, и почтительной любовью к полководцу, а в воздержности, простоте и трудолюбии оставив позади и старших» (Плутарх. Сравнительные жизнеописания. – Т. 2. – С. 309).
Він повернувся до Рима лише через дев’ять років після смерті брата, здобувши славу у далеких римських провінціях, і відразу виставив свою кандидатуру на виборах трибунів. Більшість багатих і впливових громадян виступили проти нього. Але, за свідченнями Плутарха, «…народ, поддерживавший Гая, собрался со всей Италии в таком количестве, что многие не нашли себе в городе пристанища, а Поле всех не вместило и крики голосующих неслись с крыш и глинобитных кровель домов» (Плутарх. Сравнительные жизнеописания. – Т. 2. – 310).
У 123 році до н. е., через 10 років після вбивства Тіберія, Гай Гракх став одним з трибунів римського народу. Якщо у характері старшого брата сучасники відзначали деяку сентиментальність і навіть мрійливість, то Гай був пристрасною натурою, людиною дії, прекрасним оратором і мав твердий характер. Цілий ряд законів, які один за одним йому вдавалося провести у коміціях, цілеспрямовано завдавали удари по сенату, поступово позбавляючи його впливу і влади.
Досягши зменшення впливу сенату на управління економікою Рима, Гай Гракх розгорнув бурхливу діяльність. Він почав реалізовувати масштабні плани нового будівництва. Вершники отримали безліч підрядів на виконання суспільних робіт, що дали заробіток бідноті. Розширилися торговельні зв'язки Рима. «Он внес еще законопроекты – о новых колониях, о строительстве дорог и хлебных амбаров, и во главе всех начинаний становился сам, нисколько не утомляясь ни от важности трудов, ни от их многочисленности, но каждое из дел исполняя с такою быстротой и тщательностью, словно оно было единственным, и даже злейшие враги, ненавидевшие и боявшиеся его, дивились целеустремленности и успехам Гая Гракха. А народ и вовсе был восхищен, видя его постоянно окруженным подрядчиками, мастеровыми, послами, должностными лицами, воинами, учеными, видя, как он со всеми обходителен и приветлив и всякому воздает по заслугам, нисколько не роняя при этом собственного достоинства, но изобличая злобных клеветников, которые называли его страшным, грубым, жестоким. Так за непринужденными беседами и совместными занятиями он еще более искусно располагал к себе народ, нежели произнося речи с ораторского возвышения» (Плутарх. Сравнительные жизнеописания. – Т. 2. – С. 311–312).
Проте Гай розумів, що працевлаштувати всіх люмпенів шляхом подальшого розширення фронту суспільних робіт неможливо. Тоді у нього виникла смілива ідея створення великої колонії за межами Італії. Разом зі своїм однодумцем, колишнім консулом, а нині теж трибуном, Фульвієм Флакком Гай відправився у подорож до Північної Африки. Їх вибір пав на землі, що колись належали переможеному Карфагену. Тут було вирішено заснувати велику колонію Юнонію. Рішення про створення колонії вдалося ухвалити у коміціях, і навіть було складено список перших шести тисяч колоністів. Е. Д. Грімм зазначав:
(Гримм Э. Д. Гракхи, их жизнь и общественная деятельность. – С. 80).
З метою заохочення римлян у колонізації нових земель Гай виступив ще з однією законодавчою ініціативою. Він запропонував надати права повного римського громадянства латинянам, а громадянам союзних італійських міст дарувати «латинське право» (обирати, але не мати право бути обраними у римські магістрати). Розповсюдження повного громадянства на весь Лаціум повинно було сприяти розселенню римлян. У разі прийняття цих пропозицій відбулася б нечувана для Імперії консолідація всіх італійців під егідою Рима. Та законопроект Гая провалили не тільки сенатори, а й римський плебс у коміціях, який убачав в ньому небезпеку збільшення числа нахлібників держави.
Підбадьорений цим успіхом, сенат почав контрнаступ на Гракха. У цей час якраз відбувалися вибори трибунів на наступний, 121 рік до н. е.
Народне зібрання перетворилося на сутичку між прихильниками і супротивниками Гракха. Консул Опімій пішов на безпрецедентний крок – для придушення громадянського заколоту він вирішив задіяти армію, незважаючи на те, що стародавній закон і звичаї забороняли війську навіть заходити за міську браму. На штурм Авентинського пагорба, де розташувалися прихильники Гракха, пішов елітний загін римських легіонерів і критських найманців. Тим, хто добровільно складе зброю, було обіцяно помилування, а за голови Гракха і Флакка була призначена винагорода – золота мали видати стільки, скільки заважить кожна з голів заколотників.
Битва тривала недовго і перетворилася у справжню різанину. Плутарх так описав останні хвилини життя Гая Гракха: «Враги бросились вдогонку и настигли Гая подле деревянного моста, и тогда друзья велели ему бежать дальше, а сами преградили погоне дорогу и дрались, никого не пуская на мост, до тех пор, пока не пали оба. Теперь Гая сопровождал только один раб, по имени Филократ; точно на состязаниях, все призывали их бежать скорее, но заступиться за Гая не пожелал никто, и даже коня никто ему не дал, как он ни просил, – враги были уже совсем рядом. Тем не менее он успел добраться до маленькой рощицы, посвященной Фуриям, и там Филократ убил сначала его, а потом себя. Некоторые, правда пишут, что обоих враги захватили живыми, но раб обнимал господина так крепко, что оказалось невозможным нанести смертельный удар второму, пока под бесчисленными ударами не умер первый» (Плутарх. Сравнительные жизнеописания. – Т. 2. – С. 317).
(Гримм Э. Д. Гракхи, их жизнь и общественная деятельность. – С. 93).
Брати Гракхи запропонували суспільству здійснити ряд політичних та економічних заходів, які хоча і не були впровадженні в їх час, але настільки відповідали життєвим потребам римської держави, що були проведені незабаром після загибелі реформаторів. Вони «…выдвинули требование, аналогичное требованию афинских демократов: государство должно заботиться о своих маломощных гражданах, должно регулировать и хозяйственные вопросы. Для этого нужно, во-первых, установить максимальный размер земли, которая может быть концентрирована в руках отдельных лиц; во-вторых, общественные государственные земли, которые были захвачены незаконным путём, должны быть отобраны и розданы малоимущему населению. Младший брат, Гай, шел ещё дальше. Он настаивал на том, чтобы государство наделяло граждан не только землёй, но и средствами производства для её обработки. Гракхи требовали также организации переселения малоземельных или безземельных крестьян в другие части Римской империи, где имелись свободные земли» (Розенберг Д. И. История политической экономии : учеб. пособие для экон. вузов / Д. И. Розенберг. – Москва : Соцэкгиз,1940. – Т. 1. – C. 29).
Е. Д. Грімм зазначав:
(Гримм Э. Д. Гракхи, их жизнь и общественная деятельность. – С. 80).