Бунге Микола Християнович
Бунге Микола Християнович (Bunge Nikolai Karl Paul von)
(11 (23) листопада 1823 – 3 (15) червня 1895) –
український та російський фінансист, економіст та державний діяч.
(11 (23) листопада 1823 – 3 (15) червня 1895) –
український та російський фінансист, економіст та державний діяч.
Микола Християнович Бунге, як зазначено у метричній книзі Київської лютеранської церкви, народився 11 листопада 1823 року. Він належав до старовинного шведського дворянського роду.
Дід Миколи Християновича, Георг-Фрідріх (1722 – 1792), фармацевт за освітою, приїхав до Києва зі східнопрусського містечка Шталлупенен. Коли він з’явився у Києві достеменно не відомо, але вважається, що не пізніше 1749 р. Він влаштувався на роботу завідуючим «Аптеки Йогана Гейтера». Це була популярна серед киян перша у місті приватна аптека, яка відкрилася на Притисько-Микольській вулиці на Подолі у 1730 р. На той момент, коли поріг аптеки переступив прусський фармацевт, нею володіла вдова засновника Анне Хуннінгер (Гуннінгер). Молодий завідуючий швидко перебрав на себе весь клопіт по керуванню справою. Закохавшись у доньку своєї роботодавці, він одружився з нею у 1751 році. В якості посагу його дружина отримала аптеку.
Дід Миколи Бунге був людиною високоосвіченою, енергійною. Коло його інтересів не обмежувалося лише медициною і фармацевтикою. Він захоплювався ботанікою, хімією, фізикою, обирався членом-кореспондентом та дійсним членом Вільного економічного товариства, заснованого Катериною ІІ. Проте шведський дворянин не квапився зрікатися своєї історичної батьківщини і лише у 1779 році вирішив прийняти підданство Російської імперії. А 28 жовтня 1784 р. у відповідності з постановою дворянського зібрання, його ім’я було вписане до дворянської родовідної книги Київської губернії. Любов до знань, порядність, благородність були тими чеснотами, які талановитий вчений намагався привити своїм нащадкам: вісьмом синам, чотирьом донькам та численним онукам. Він доклав чимало зусиль, щоб вони здобули достойну освіту. Така наполегливість не була марною – багато його спадкоємців стали видатними науковцями (Див.: Степанов В. Л. Н. Х. Бунге. Судьба реформатора / В. Л. Степанов ; Ин-т рос. истории РАН. – М. : РОССПЭН, 1998. – С. 19).
Батько Миколи Християновича Бунге, Християн-Георг (1776–1857), закінчив Петербурзький медико-хірургічний інститут та Єнський університет у Німеччині. Він захистив докторську дисертацію, став авторитетним педіатром. Спеціалізуючись на лікуванні дитячих хвороб, Християн-Георг Бунге мав велику практику у Києві. Він був двічі одруженим. Його перша дружина М. А. Ферран приходилася двоюрідною сестрою жінці відомого реформатора М. М. Сперанського, який був другом сім’ї та хрещеним батьком дітей лікаря Бунге. Перша дружина рано пішла з життя, подарувавши чоловіку двох дочок та сина.
У 1818 році Християн-Георг Бунге купив невеликий дерев’яний будинок з садом на Кловській (тепер Липській) вулиці в аристократичній частині Печерська. Через декілька років після смерті першої дружини він одружився вдруге. Катерина Миколаївна Ізюмова, друга дружина лікаря, як могла, намагалася замінити мати дітям від першого шлюбу свого чоловіка та народила йому ще одного сина.
Микола, молодший син родини Бунге, вже змалку виявляв неабиякі здібності у навчанні. До тринадцяти років домашні вчителі, найняті батьком, та мати, жінка вельми високоосвічена, допомагали юнаку здобувати освіту вдома. Така форма навчання на той час була традиційною для дітей заможних родин. У 1836 році Микола поступив до Київської першої гімназії, вже маючи за плечима солідний багаж знань. Він вільно володів трьома іноземними мовами та вирізнявся серед учнів феноменальною пам’яттю. Бунге вважався найкращим учнем у класі і закінчив гімназію у 1841 році із золотою медаллю.
У тому ж році Микола Християнович був зарахований на юридичний факультет Київського університету Св. Володимира. Окрім юриспруденції, допитливого студента цікавила й економічна наука, що мала, на його думку, вказати шлях виходу з кризи, в якій опинилася економіка Російської імперії. Доля та спільний інтерес до науки звели студента Миколу Бунге з випускником університету Іваном Вернадським. Молоді люди потоваришували. Через декілька років Вернадський захистив дисертацію і став професором політекономії. Його вплив на друга багато в чому визначив подальшу долю Миколи Бунге.
У 1845 році Бунге закінчив університет, отримав звання кандидата законознавства та був направлений на кафедру законів казенного управління Ліцею князя Безбородька у м. Ніжин. Микола Християнович читав лекції не тільки з юриспруденції, а й з основ політичної економії, які не були передбачені навчальною програмою. Він швидко здобув авторитет як серед викладачів, так і серед ліцеїстів, став активним членом гуртка вільнодумців, виступав проти кріпацтва і казнокрадства, які мов іржа роз’їдали країну. У 1847 році Бунге захистив магістерську дисертацію «Исследование начал торгового законодательства Петра Великого» і був затверджений у званні магістра державного права. Продовжуючи свої економічні дослідження, молодий викладач зацікавився теорією кредиту і у 1849 році виступив з промовою на цю тему на урочистих зборах у Ліцеї. Промова визвала певний резонанс у наукових колах та була опублікована рядом авторитетних періодичних видань, серед яких були «Отечественные записки» та «Современник».
Влітку 1850 року професор Київського університету І. В. Вернадський переїхав до Москви, і ад’юнктом на вакантну посаду на кафедрі політичної економії і статистики Київського університету наказом міністра освіти від 31 жовтня 1950 року був призначений його друг Микола Християнович Бунге. Через два роки талановитий науковець захистив докторську дисертацію на тему «Теория кредита», яка згодом була опублікована як окрема монографія. А ще через два роки він отримав звання ординарного професора.
Викладацькій діяльності в Київському університеті Бунге присвятив майже три десятиліття. Як педагог Бунге мав беззаперечний авторитет як серед студентів, так і серед викладачів. Його лекції підкоряли бездоганною строгою логікою і доказовою послідовністю, стислістю і зрозумілістю, де кожна фраза несла змістовне навантаження. Ліберально-реформаторські економічні доктрини, які пропагував Бунге, мали чимало послідовників, яких в університеті називали «бунгістами». Але сам Микола Християнович не вважав себе засновником якоїсь особливої власної економічної школи.
Київський професор активно співпрацював з відомими московськими та петербурзькими ліберальними гуртками, публікував численні статті у впливових російських газетах і журналах та по праву вважався одним з творців теоретичних основ та практичних програм російського лібералізму. Неодноразово наголошуючи на необхідності надання підприємцям більшої економічної свободи, він вважав, що саме інститут необмеженої монархії здатен провести назрілі економічні та соціальні реформи.
У 1859 році за поданням видатного вченого, попечителя Київського університету М. І. Пирогова, Бунге був призначений на посаду ректора. Пирогов вважав, що ліберал Бунге витягне університет з рутини, вдихне нове життя, впровадить передові ідеї у навчальний процес. Це був безпрецедентний випадок в історії університету: молодому професору на той час було лише 35 років. У грудні того ж року він був обраний членом-кореспондентом Академії наук, а у квітні 1861 року отримав високий державний чин дійсного статського радника. Цей стрімкий кар’єрний злет провінційного вченого викликав сенсацію у «вищому світі» імперії. Проте разом з численними прихильниками у Бунге з’явилися і вороги серед «старої гвардії» університету. Але і після повернення університетам виборчого права вченого ще двічі обирали ректором (1871–1875 рр. та 1878–1889 рр.), віддаючи тим самим данину його авторитету. Серед його вихованців і послідовників були видатні вчені, професори Г. М. Цехановецький, Г. Д. Сидоренко, І. І. Патлаєвський, Д. І. Піхно, А. Я. Антонович, І. Д. Тарасов (Див.: Степанов В. Л. Н. Х. Бунге. Судьба реформатора / В. Л. Степанов ; Ин-т рос. истории РАН. – М. : РОССПЭН, 1998. – С. 32–33).
Та у 1859 році Бунге не вдалося відразу повноцінно попрацювати на новій керівній посаді. За височайшим повелінням імператора він був викликаний до Петербурга для роботи у Редакційній комісії, створеній для підготовки законопроекту зі скасування кріпосного права. Такий наказ не був випадковим. Адже наприкінці 50-х років ХІХ століття Бунге вже вважався одним з найкращих експертів з економічних та фінансових питань у країні. Його науковими працями користувалися для розробки законопроектів високопоставлені чиновники Таємного комітету та Головного комітету по селянській справі. У своїх роботах вчений висував конкретні пропозиції щодо подолання фінансової кризи, яка охопила країну після Кримської війни і розбалансувала фінансову систему країни; виступав за відміну кріпацтва та за розвиток аграрних відносин на основі вільного підприємництва; був противником соціалістичних теорій та прибічником ідеї реформаторства «зверху». Одначе Микола Християнович не намагався стати лідером комісії, не виступав з гучними промовами і статтями у пресі. Він сумлінно виконував свою роботу і по словам іншого члена комісії П. П. Семенова-Тян-Шанського був кращим авторитетом з фінансових проблем реформи (Див.: Степанов В. Л. Н. Х. Бунге. Судьба реформатора / В. Л. Степанов ; Ин-т рос. истории РАН. – М. : РОССПЭН, 1998. – С. 34).
Педагогічні здібності Бунге високо цінувалися царською родиною. Він неодноразово викликався у столицю, де у царських палатах викладав політичну економію та основи фінансів нащадкам вінценосних осіб.
У 1859 році Бунге увійшов до складу так званого «мозкового центру», куди були запрошені найкращі вчені-фінансисти країни і який був створений тодішнім міністром фінансів О. М. Княжевичем для розробки заходів з подолання фінансової кризи. Рекомендації вчених приймалися урядом як програма дій і втілювалися у життя з мінімально можливими бюрократичними зволіканнями. Як справжній ліберал Бунге велику надію покладав на приватну ініціативу.
У 1862 році Микола Християнович прийняв пропозицію від свого доброго знайомого, заступника керуючого Державним банком Росії Є. І. Ломанського очолити Київську контору Держбанку, за сумісництвом з професорством в університеті. Таким чином вчений отримав можливість безпосередньо на практиці втілити деякі свої наукові задуми. «З появою Бунге на Інститутській вулиці діяльність контори Держбанку, що перебувала до того в певному розладі, значно пожвавішала. Протягом досить нетривалого часу Контора перетворилася на вельми прибуткову і навіть зразкову щодо організації банківську установу» (Ковалинський В. В. Київські мініатюри / В. В. Ковалинський. – К. : Купола, 2006. – Кн. 5. – С. 113).
Заходи уряду по втіленню фритредерських ідей сприяли так званому «економічному диву» наприкінці 60-х та на початку 70-х років. Але російське буття, де «балом правив» державний посадовець неминуче обумовило масове здирництва та казнокрадства. Доволі різке перенесення центру ваги по фінансуванню промисловості на плечі самих ще не окріплих промисловців при прискіпливому контролі з боку держави над всіма грошовими потоками привело до того, що економічна машина імперії забуксувала. З середини 70-х років розпочалося повернення до тотального державного регулювання економікою.
Еволюціонували і погляди Бунге. Він відмовився від ліберально-фритредерської концепції розвитку країни і почав відстоювати позиції поміркованого протекціонізму. Як теоретик вчений почав наслідувати ідеї німецької історичної школи.
Наприкінці 70-х – на початку 80-х років ХІХ століття численні прорахунки в державному управлінні, які допустив тодішній уряд, привели до чергової економічної кризи. Олександр ІІ вимушений був провести суттєві кадрові перестановки. На посту заступника міністра фінансів (посада називалася «товариш міністра фінансів») він бажав бачити тільки Бунге. «Я желаю видеть его твоим товарищем» – беззаперечно заявив імператор міністрові. Він доручив Бунге розробити концепцію економічного розвитку країни, проте призначати міністром не поспішав (Див.: Степанов В. Л. Н. Х. Бунге. Судьба реформатора. С. 112).
20 вересня 1880 року концепція була представлена імператору. Вона передбачала наступне:
1) зменшення витрат на апарат державного управління;
2) ряд заходів по збалансуванню обігу: заборону випуску незабезпечених золотом та сріблом кредитних цінних паперів, залучення монети в якості засобу платежу та засобу нагромадження, тощо;
3) організацію переселення малоземельних селян на неосвоєні казенні землі;
4) реформу податкової системи;
5) ряд законодавчих ініціатив по стимулюванню розвитку промисловості та торгівлі;
6) довгострокові фінансові інвестування в інфраструктурні проекти (будівництво залізних доріг, дамб, мостів тощо);
7) наведення порядку в фінансуванні та функціонуванні залізничного транспорту.
Пропозиції київського вченого були схвалені імператором та затверджені як економічна програма дій уряду. Цікавим є той факт, що його концепція виходу країни з кризи передбачала втілення майже тих же заходів, які рекомендували й авторитетні світові фінансові організації як панацею від фінансового колапсу через багато років, у 2009–2010 роках.
1 березня 1881 року Олександр ІІ загинув від бомби народовольця. Новий імператор Олександр ІІІ не поділяв реформаторські погляди свого батька. Він звільнив всіх міністрів ліберального уряду. Проте Микола Християнович Бунге, обраний 29 грудня 1881 року почесним членом Академії наук, несподівано для багатьох, 1 січня 1882 року був призначений на посаду міністра фінансів.
Бунге аж ніяк не вписувався у «стандарт» сановного Петербурга. Як писали його сучасники, невисокий, сутулуватий, з тихим голосом «німчик» скоріше нагадував настроювача роялю, ніж відповідав грізній і впливовій за статусом постаті всесильного міністра фінансів. Він залишився простою, чемною, скромною людиною, про демократичність якої розповідали чимало цікавих історій. Проте зовнішність виявилась оманливою. Бунге вдалося створити власну команду службовців-однодумців, послідовно, крок за кроком, впроваджувати програму реформ, незважаючи на шалений опір з боку консерваторів. Діяльність Бунге сприяла оздоровленню економіки країни. Але жорстока політична боротьба виснажувала вченого. Він неодноразово намагався піти у відставку. Та Олександр ІІІ вірив своєму міністру, бачив результати його роботи і відхиляв ці клопотання. Лише 5 грудня 1886 року він задовольнив прохання Бунге за умови, що той назве прізвище свого наступника. Микола Християнович написав докладну записку імператору, в якій виклав свою думку щодо кандидатури на посаду міністра та, на подив недругів, залишився у політиці. Як член Державної ради і Комісії фінансів він мав значний вплив на нового міністра, свого протеже пана Вишнеградського.
У 1887 році М. Х. Бунге отримав найвище державне призначення – став головою Комітету міністрів Російської імперії. Посада ця вважалася більш представницькою та мала менше важелів керування, ніж попередня посада міністра фінансів. Та все ж, перебуваючи на ній до 1895 року, Бунге вважався одним з найвпливовіших політиків свого часу. При дворі розповідали, що незадовго до своєї кончини у 1894 році Олександр ІІІ заповідав своєму нащадку Миколі ІІ в усіх фінансових питаннях неодмінно радитися з Бунге (Див.: Степанов В. Л. Н. Х. Бунге. Судьба реформатора / В. Л. Степанов ; Ин-т рос. истории РАН. – М. : РОССПЭН, 1998. – С. 282).
В останні роки свого життя Микола Християнович багато хворів. Передчуваючи, що жити залишилося недовго, він написав «політичний заповіт», відомий як «Загробні замітки». В цій роботі вчений виклав широку програму майбутніх реформ російського суспільства. Та приступити до її виконання він вже не встиг. Помер Микола Бунге 3 червня 1895 року у Царському Селі. Російські та закордонні видання написали, що суспільство та світова наука понесли важку втрату. За заповітом Миколу Християновича було поховано у родинному склепі на Байковому кладовищі у рідному Києві. 5 червня 1895 року на Олександрівській станції Варшавської залізної дороги відбулася офіційна панахида. Микола ІІ увійшов до вагону і вклонився своєму вчителю.
За заповітом Микола Християнович залишив Київському університету шість тисяч рублів, які у відповідності з рішенням університетської ради, були використані для заснування з 1896 року премії за найкращу студентську роботу з економічної проблематики та на дві щорічні грошові допомоги нужденним студентам-відмінникам. У 1910 році було затверджене положення про заснування ще однієї щорічної стипендії імені М. Х. Бунге для одного з незаможних студентів університету. Крім того отримані за заповітом Товариством допомоги колишнім студентам Київського університету чотири тисячі рублів були використані для заснування зразкового міського училища імені Миколи Християновича Бунге, офіційне відкриття якого відбулося у 1904 році на Липках, неподалік від будинку, де проживав вчений.
М. Бунге лишив велику наукову спадщину. Основними науковими працями вченого вважаються: «Теория кредита» (1852), «О месте, занимаемом политической экономией в системе народного образования, и об отношении её к практической деятельности» (1856), «Значение промышленных товариществ и условия их распространения» (1857), «Гармония хозяйственных отношений. Первая политико-экономическая система Кери, изложенная Н. Бунге» (1860), «Курс статистики, составленный в 1864 – 65 учебном году для студентов Императорского университета Св. Владимира проф. Н. Х. Бунге» (1865), «Общий оборот внешней торговли, торговый баланс и таможенные пошлины первостепенных держав в ХІХ ст.»(1867), «Джон Стюарт Милль как экономист» (1868), «Основания политической экономии» (1870), «Товарные склады и варранты» (1871), «Банковые законы и банковая политика» (1874), «О восстановлении постоянной денежной единицы в России» (1878), «Заметка о настоящем положении нашей денежной системы и средствах к её улучшению» (1880), «Очерки политико-экономической литературы» (1895), «Загробные заметки» (1995).
Великого значення в розбудові країни Бунге надавав політичній економії. У доповіді, прочитаній на урочистих зборах Імператорського університету Св. Володимира 9 червня 1856 р., «О месте, занимаемом политической экономией в системе народного образования, и об отношении её к практической деятельности», він чітко виклав своє бачення засад цієї науки.
Пов’язуючи могутність держави з успіхами економічними, Бунге багато уваги приділяв питанню: «… что составляет предмет изучения политической экономии, кто нуждается в ней, как в знании, подготовляющем к действию, наконец – в чем состоят ее практические результаты?» (Бунге Н. О месте, занимаемом политической экономией в системе народного образования, и об отношении ее к практической деятельности / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 644). Отже, він намагався не лише з’ясувати сутність предмету політичної економії, а й показати практичну функцію цієї науки.
«Предмет политической экономии, – відзначав вчений, – полезная работа, как средство для удовлетворения потребностей; ее задача объяснить природу потребностей, определить силы, выполняющие полезную работу, и свойства последних, наконец показать, как слагается хозяйственный порядок, в котором полезная работа образуется в непрерывно возрастающих размерах, разменивается и выделяется на долю каждого в виде дохода» (Бунге Н. О месте, занимаемом политической экономией в системе народного образования, и об отношении ее к практической деятельности / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 645). Визначення предмету політичної економії у Бунге досить ґрунтовне: воно починається з корисної роботи для задоволення потреб і закінчується розподілом. Ставлячи в основу дослідження потреби, він не обмежується потребами матеріальними. Корисна робота, на його думку, «…может заключаться или в предметах вещественного потребления, или в произведениях науки и художеств, или в деятельности нравственной. В этом смысле полезная работа представляется нам годность (utilité, Nützlichkeit), как средство для жизни и для развития» (Бунге Н. О месте, занимаемом политической экономией в системе народного образования, и об отношении ее к практической деятельности / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 645). Вчений наголошував: «Сил, производящих полезную работу, две – природа и труд человека. – Участие природы в производстве отличается, по преимуществу, даровым характером, – участие человека предполагает вознаграждение» (Бунге Н. О месте, занимаемом политической экономией в системе народного образования, и об отношении ее к практической деятельности / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 646).
Багато уваги приділяв він і капіталу як економічній категорії. Під капіталом Бунге розумів нагромаджені предмети споживання, машини, земельну власність та ін. В сукупності природа, праця і капітал створюють «цінність» потреб, тобто речей, послуг, науки, моралі. Прагнення людей до задоволення потреб Бунге визнавав рушійною силою суспільного розвитку.
Різноманітність потреб породжує розподіл праці, а він, у свою чергу, – обмін, який, на думку Бунге, «… составляет сущность экономических отношений и условливает собою гармоническое, стройное развитие общественного порядка» (Бунге Н. О месте, занимаемом политической экономией в системе народного образования, и об отношении ее к практической деятельности / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 650). Необхідною умовою обміну він називав «соперничество» – конкуренцію. «Отсутствие соперничества, – писав вчений, – есть отсутствие жизни общественной и ее необходимых принадлежностей – разделения труда, права собственности и личной хозяйственной самостоятельности. – Но, как ни естественно это явление, однако же верное понимание его ведёт к решению трудных экономических вопросов. – Соперничество – это весы, на которых определяется справедливое вознаграждение за предмет мены, – это невидимый распределитель работы в обществе, сообразно с существующим за них запросом, – это сила, делающая дары природы достоянием не частного производителя, который употребляет их в дело, но человечества, которому они даны» (Бунге Н. О месте, занимаемом политической экономией в системе народного образования, и об отношении ее к практической деятельности / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 650).
Розкривши предмет політичної економії, Бунге визначає завдання вченого, яке «…состоит не в изложении общих отвлеченных понятий – общего хода экономического процесса; но в изучении многоразличных форм действительности, в раскрытии смысла последней, в познании законов, которые господствуют среди многообразия и мнимой случайности явлений» (Бунге Н. О месте, занимаемом политической экономией в системе народного образования, и об отношении ее к практической деятельности / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 655). Разом з тим автор наголошував, що політична економія, щоб відповідати сучасним вимогам, мусить займатися дослідженнями існуючого і будуватися ці дослідження мають на історичній основі. При всій еклектичності своїх поглядів Бунге надавав перевагу історичній школі, високо оцінював її діяльність і особливо засновника школи – Рошера.
Простежує Бунге і практичну функцію політичної економії. Він детально розглядає її місце і роль в різних сферах народногосподарської діяльності. Так, зокрема, торкаючись сільського господарства, він говорить про безпідставність нарікань на сільськогосподарські науки і пропоновані ними вдосконалення. Ці нарікання, пише він, породжуються «…по большей части сколько же от технической отсталости и недостатка сноровки, сколько и от глубокого политико-экономического невежества» (Бунге Н. О месте, занимаемом политической экономией в системе народного образования, и об отношении ее к практической деятельности / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 662–663).
У працях, опублікованих до реформи, Бунге висловлював негативне ставлення до общини, засуджував обмеження приватної ініціативи. «Главная задача законодательства, – писав він, – состоит не в том чтобы придумывать ограничения, неизбежные по ходу вещей, но в том, чтобы сделать их ненужными, развивая соперничество и дух частной предприимчивости» (Бунге Н. О месте, занимаемом политической экономией в системе народного образования, и об отношении ее к практической деятельности / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 685). Бунге виступав за розкріпачення сил народу, за розвиток підприємництва, а конкуренцію визначав як головний фактор суспільного прогресу. В цей період свого життя він вважав, що держава повинна мінімально втручатись у господарську діяльність приватних підприємців. Бунге відводив уряду роль вищого арбітра, що піклується відновленням у суспільстві «гармонії», втраченої через порушення природних економічних законів, що розробляє та впроваджує заходи по зміцненню суспільної моралі.
Ці ліберально-фрітредерські погляди були притаманні Бунге на початку його наукової діяльності. Саме ними він керувався у визначенні співвідношення приватної ініціативи і політики держави. І це не випадково, адже в цей час у Росії панували ідеї лібералізму. Не говорячи про величезний авторитет А. Сміта, заслугу якого у створенні політичної економії як науки визнавав і Бунге, помітним успіхом користувались ідеї Сея, праці якого були на той час перекладені і видані в Росії. Значний вплив на Бунге в цьому питанні справив і Дж. Ст. Мілль, який заперечував ефективність державного втручання в економічне життя.
Разом з тим, в цей період почали з’являтися твори російських авторів, прихильників політики протекціонізму. Це, зокрема, російські державні діячі М. С. Мордвінов та Є. Ф. Канкрін. З їхніми працями був добре обізнаний Бунге. Він навіть опублікував статтю в «Русском Вестнике» – «Мысли гр. Канкрина о бумажных деньгах» (1864).
З кінця 1860-х років Бунге змінив свої погляди. Він виступив як проти концепції економічного лібералізму, так і проти представників соціалістичних шкіл у політичній економії. «Honor habet onus» («положення зобов’язує») – адже у цей період київський вчений почав сходження щаблями влади і тому велику надію покладав на можливість впровадження реформ. Він писав: «Либеральная школа основывала свой идеальный порядок вещей на неограниченной свободе частого интереса; она полагала, что человек, руководимый своею личною выгодой, будет действовать в то же время и для блага общества, так как общество наиболее будет вознаграждать те услуги, которые оно само наиболее ценит; а потому она стремилась к тому, чтобы переделать существующее и приблизить его к своему идеалу. Социальные школы, полагая, что свобода частных интересов ведёт к борьбе, к угнетению слабого сильным, безусловно осуждали существующее и искали своего идеала в новой организации труда, в придуманных формах общественного устройства, чуждых основам, на которых зиждется современное общество» (Бунге Н. Основания политической экономии / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 493). Підкреслюючи помилковість цих економічних доктрин, Бунге наголошував на провідній ролі держави у регулюванні суспільних відносин. Ця думка стала провідною в роки його державної діяльності та набула прагматичного характеру.
Надаючи великого значення економічній теорії і, зокрема, політичній економії, Бунге знову поставив питання про її предмет. У праці «Основания политической экономии» (1870 р.) він визначав її як науку, завдання якої «…состоит в изучении общественной стороны хозяйственных явлений и законов, которым подчинены эти явления» (Бунге Н. Основания политической экономии / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 492).
Значну увагу в своїх дослідженнях Бунге приділяв розумінню «цінності». Адже ця економічна категорія проходила крізь праці багатьох економістів і визначала їх належність до того чи іншого напряму економічної думки чи школи. Саме погляди Бунге на категорію цінності, їх еволюція дають уявлення про формування як світогляду вченого, так і Київської школи в цілому.
Аби зрозуміти сутність явищ, які лежать на поверхні економічного життя, необхідно, наголошував Бунге, звернути увагу на основні питання. До таких питань він відносив цінність: «Определяя размер доходов и степень удовлетворения потребностей, ценность должна была сделаться одним из главных предметов политико-экономических исследований…» (Бунге Н. Основания политической экономии / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 525). Найбільш повно категорію цінності Бунге висвітлює у праці «Основы политической экономии», присвятивши їй шостий розділ «О мене, ценности и цене».
Пов’язуючи цінність з проблемою обміну, він наголошував, що предметом обміну є цінність. «При мене, – пише автор, – мы сравниваем не годность произведений или услуг, но их ценность» (Бунге Н. Основания политической экономии / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 523). Таке визначення цінності вимагає, за словами автора, з’ясування причин її виникнення і розмірів. Щодо причин: «Происхождение ценности объясняется потребностью и суммою жертв (труда или издержек), которые необходимы и могут быть сделаны для удовлетворения потребности. Если в данном произведении нет потребности, то оно не может иметь ценности, и как бы велик ни был труд, употреблённый в производстве, но он не сообщит произведению, не имеющему годности, никакой ценности…» (Бунге Н. Основания политической экономии / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 524). І навпаки, продовжував він, цінність виробу може бути високою, хоч на нього було здійснено мало витрат (наприклад, склянка води у безводному степу). Отже, виникнення цінності Бунге пов’язував з потребами, а її визначення – з суб’єктивною оцінкою. Називав Бунге цінність й умовним мірилом багатства, величина якого «…выражает количественные отношения между промениваемыми произведениями, и эти отношения определяются посредством конкретной ценности известного количества золота или серебра, заключающегося в монете, и принимаемого за единицу» (Бунге Н. Основания политической экономии / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 525).
Ще раз наголосивши на важливості дослідження категорії «цінності» в курсі політичної економії, Бунге простежує її еволюцію, починаючи з А. Сміта, «…который признал труд главной производительной силой и поставил ценность в зависимость от труда» (Бунге Н. Основания политической экономии / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 525).
Англійська школа керувалася думкою, що цінність має бути у тісному зв’язку з працею. Бунге поділяв думку класиків про придатність праці служити мірилом цінності, проте він заперечував можливості практичного застосування цієї концепції. Він писав, що «…хотя труд есть истинное мерило меновой ценности, однако же, на практике он не служит для определения ценности, по трудности установить отношение между двумя разными количествами труда, требующими неодинакового времени, напряжения и искусства» (Бунге Н. Основания политической экономии / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 528). Ця думка вченого, висловлена ще в пору панування ідей класичної школи, заслуговує на особливу увагу.
Простеживши визначення категорії «цінності» економістами класичної школи, Бунге показує, які доповнення внесли в її аналіз послідовники А. Сміта й Д. Рікардо – Мальтус, Сей, Бастіа, Кері та ін. Подальша еволюція визначення цінності економістами була досить строкатою. Бунге наголошував: «Экономисты в исследованиях своих о ценности рассматривали зависимость ценности и от количества труда, употребленного на производство, и от количества труда, которое может быть куплено известною вещью, и от издержек производства вообще, и от спроса и предложения, и от участия даровых сил в производстве, и от потребности, или от годности произведений, и от отношения между итогами предметов, составляющих результат производства» (Бунге Н. Основания политической экономии / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 526). Здійснюючи аналіз еволюції визначення цінності економістами, він звертає увагу на перехід від трудової теорії цінності до визначення її основ корисністю. Цей перехід він пов’язує з Прудоном, який ототожнював корисність і цінність та розробив концепцію конституйованої цінності.
Підбиваючи підсумок, Бунге відзначав, що суперечності й огріхи у визначенні цінності пояснюються рядом причин. Це, перш за все, намагання економістів, виходячи з існуючих реалій, бачити відповідність дійсності потребам справедливості. Це – плутанина у визначенні цінності і ціни. І, нарешті, невдале згрупування умов, що визначають цінність.
Підсумовуючи проведений аналіз категорії «цінність», Бунге писав, що «…теория ценности не может быть построена дедуктивным путем; причины, под влиянием которых устанавливается ценность, слишком сложны, и попытка логического соединения разнообразных условий, как показали исследования Мальтуса, затрудняют только понимание главных задач, поставляемых a priori» (Бунге Н. Основания политической экономии / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 558). Блукаючи в еклектичному пошуку істини, притаманному багатьом економістам того часу, київський вчений більш схилявся до того, що цінність визначається попитом і пропозицією. Умови попиту і пропозиції – це, за його визначенням, умови соціальні. Тому не випадково він пов’язував ці категорії не лише з проблемами цінності, реалізації, а й із задоволенням потреб населення. Вирішенням цього питання, на його думку, повинні опікуватися суспільство і громадська влада, які мають «…не нарушая исторического развития и свободы, способствовать такому изменению условий спроса и предложения, которое делало бы удовлетворение потребностей доступным и сообразным с интересами всех и каждого» (Бунге Н. Основания политической экономии / Н. Бунге // М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 559).
З трактуванням економістами категорії цінності було пов’я¬зане й розуміння проблеми розподілу. Бунге, як більшість тогочасних економістів, вважав, що у виробництві беруть участь три фактори: праця, природа й капітал. Кожний з цих факторів є самостійним джерелом цінності. Цінність, що створюється трьома факторами, відповідно поділяється на три види доходів: заробітну плату, ренту й прибуток. Ці види доходів відповідають трьом класам суспільства (робітники, землевласники, капіталісти). Част¬ка кожного з них у розподілі доходів визначається, на думку Бунге, суперництвом, що може змінювати ці доходи в той чи інший бік. Він підтримував принцип втручання держави в економічне життя й стверджував, що воно сприятиме справедливому розподілу доходів. Бунге не лише викладав власні погляди на теорію розподілу, а й аналізував поширені тоді теорії з цього питання. Він заперечував висновок, що за капіталізму прибуток є відрахуванням від заробітної плати. Такі висновки, на його думку, давали теоретичну зброю в руки соціалізму.
М. Бунге схилявся до теорії розподілу Кері й Бастіа, проте не сприйняв їхню теорію «гармонії інтересів». Він визнавав наявність глибоких соціальних антагонізмів в суспільстві, зумовлених нерівномірним розподілом, а теорію «гармонії» визначав «…как цель, как предмет помысла лучших великодушных умов, которые стремились перенестись из мира суровой действительности в мир правды, благосостояния и просвещения» (Бунге Н. Х. Очерки политико-экономической литературы / Н. Х. Бунге. – СПб., 1895. – С. 311).
Загострення класових суперечностей і посилення диференціації в суспільстві у другій половині ХІХ століття обумовили поширення та зростання впливу ідей соціалізму, що створювало загрозу державним засадам, їх стабільності. Ці проблеми турбували Бунге. Він відверто критикував погляди соціалістів-утопістів: К. Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуена, ідеї Ф. Лассаля і Ж. Прудона за їх утопічні мрії і безпідставні обіцянки щастя у вигаданому суспільстві майбутнього. Нищівній критиці піддавав Бунге і марксизм.
Так, зокрема, аналізуючи теорію цінності К. Маркса, Бунге намагався довести відсутність у автора «Капіталу» наукової аргументації. К. Маркс, як відомо, в основу визначення вартості товару поклав суспільно необхідні затрати праці або витрати виробництва. Бунге наголошував на складності приведення до простої праці різних видів праці складної, а ще складніше, на його думку, було визначити «середньонеобхідний робочий час». Маркс, за словами Бунге, вирішує проблему досить оригінально: «Может показаться даже, что Маркс смеется над своими читателями, говоря, что переложение работы сложного труда на работу простого абстрактного труда, так сказать за спиною производителя, посредством общественного процесса, и кажется установившимся по «преданию». Что это за общественный процесс, происходящий за спиною производителя, и предложение, кажущееся установившимся по преданию?» (Бунге Н. Х. Очерки политико-экономической литературы / Н. Х. Бунге. – СПб., 1895. – С. 132).
М. Бунге робить висновок про непридатність теорії цінності К. Маркса для практичного зростання ні на той час, ні на майбутнє. Щоправда, відносно майбутнього він іронічно зауважував: «Быть может скажут, что администрация общественного коммунистического хозяйства, сделавшись судьёю того, что и в каком количестве должно быть произведено, найдет в теории ценности Маркса указания, сколько нужно будет створожить абстрактной работы в тех или других предметах и сколько кому следует отпустить этого творога, если не представится возможности представить всем кушать его вволю?» (Бунге Н. Х. Очерки политико-экономической литературы / Н. Х. Бунге. – СПб., 1895. – С. 134). Можна сказати, що передбачення Бунге виявилось в якійсь мірі пророчим.
Критикував Бунге й інші економічні категорії у визначенні К. Маркса. Так, марксистське трактування продуктивної і непродуктивної праці, за яким услід за Смітом до продуктивної відносилася лише праця у сфері матеріального виробництва, Бунге досить їдко намагається спростувати, посилаючись на висловлювання Ліста про економістів, які «…считали только известные виды труда производительными: «по их мнению, человек, воспитывающий людей, не производителен, а откармливающий свиней, производителен. Материальный взгляд на характер производства Маркс называет фетишизмом, а сам поклонился фетишу» (Бунге Н. Х. Очерки политико-экономической литературы / Н. Х. Бунге. – СПб., 1895. – С. 146).
М. Бунге звинувачував К. Маркса у «догматизмі», «туманності» термінології тощо. Він писав: «Маркс обезоруживает своих противников, утверждая, что наблюдаемое ими только так им кажется, а в действительности наука видит нечто иное. Конечно, видит это только наука Маркса, руководствуящаяся одною догматикою, выдаваемою за непогрешимые истины, а не наблюдением» (Бунге Н. Х. Очерки политико-экономической литературы / Н. Х. Бунге. – СПб., 1895. – С. 147).
Тут доречно згадати думку Бунге про роль науки і знань. Він підкреслював, що «…знание приобретается не верою в догматы теории, выдаваемой за нечто несомненное, а тщательным анализом явлений, правильными выводами из бесспорных основных положений и осторожными обобщениями (заключениями от частных случаев к общему правилу)» (Бунге Н. Х. Очерки политико-экономической литературы / Н. Х. Бунге. – СПб., 1895. – С. I). Саме таку позицію займав Бунге в своїй науковій діяльності та вчив цьому і наставляв своїх численних учнів. І не випадково його учень Д. І. Піхно писав про Бунге: «В то время, когда молодая мысль рвалась к реформаторским планам мечтателей, желавших переделать и осчастливить человечество, беспощадная логика нашего учителя разрушала эти соблазнительные построения, и они падали у наших ног, как разбитые детские игрушки» (Цит. за: Степанов В. Л. Н. Х. Бунге. Судьба реформатора / В. Л. Степанов ; Ин-т рос. истории РАН. – М. : РОССПЭН, 1998. – С. 44–45).
Критикуючи марксизм, Бунге, разом з тим, намагався розкрити сутність соціалізму й комунізму, виявити причини виникнення цих теорій, простежити їх еволюцію і визначити їх місце як в історії науки, так і в суспільстві. Бунге не вважав появу соціалізму і комунізму випадковим явищем. Не пояснював він появу цієї ідейної течії якимись помилками чи недоречностями. Їх поява, на його думку, була пов’язана зі споконвічною мрією людства про соціальну справедливість. Вчений писав: «Нельзя искоренить социализм, как нельзя искоренить микробов. Без желания счастья и стремления к нему застыла бы самая жизнь» (Цит. за: Степанов В. Л. Н. Х. Бунге. Судьба реформатора / В. Л. Степанов ; Ин-т рос. истории РАН. – М. : РОССПЭН, 1998. – С. 50).
А саму теорію соціалізму Бунге вважав утопією, яка при спробі втілення в життя мала закінчитися лише соціальною катастрофою. Він відзначав: «Скачок из царства необходимости в царство свободы, возвещенный марксистами, был бы скачком из царства признания права, труда, долга, совести, законности – или в царство деспотизма большинства и всеобщего рабства, или в царство анархии… В течение времени и самый образ «учителя», в глазах марксистов должен будет утратить своё обаяние» (Бунге Н. Х. Очерки политико-экономической литературы / Н. Х. Бунге. – СПб., 1895. – С. 156).
Безумством, разом з тим, називав Бунге неувагу до дійсних інтересів більшої частини населення. Він виступив прихильником соціальних реформ як засобу лікування суспільних недугів, підтримки державою незаможних класів. Ці погляди Бунге значною мірою збігалися з поглядами представників «Нової історичної школи» і, зокрема, теорією «державного соціалізму».
М. Бунге відомий не лише як теоретик-економіст, а й як видат¬ний статистик. В останній третині ХІХ століття «…русская академическая статистика находится под влиянием так называемого социологического направления, его возникновение связано с именем Н. Х. Бунге» (Гозулов А. И. Очерки истории отечественной статистики / А. И. Гозулов. – М. : Статистика, 1972. – С. 71). Вчений викладав статистику в університеті, опублікував ряд праць зі статистики, які слугували навчальними посібниками для студентів. Він визнавав велику роль статистики як суспільної науки: «Не признавая резкого разграничения наук и их мнимой самостоятельности, мы можем сказать, что некоторые отделы статистики мало чем разнятся от трудовых, политико-экономических, и что большая часть хозяйственных истин добывается ныне статистическим путём» (М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 673). Предметом статистики вчений називав «…законы общественных явлений» (Бунге Н. Х. Курс статистики, составленный в первой половине 1876 года для студентов университета Св. Владимира / Н. Х. Бунге. – 2-е изд. – К., 1876. – С.1). Відповідно він давав роз’яснення «…что должно разуметь под обществом, общественными явлениями и законами, которым эти явления подчинены» (Бунге Н. Х. Курс статистики, составленный в первой половине 1876 года для студентов университета Св. Владимира / Н. Х. Бунге. – 2-е изд. – К., 1876. – С. 1). Бунге брав безпосередню практичну участь у статистичних дослідженнях, зокрема в роботі Комісії для опису губерній Київського учбового округу (1851–1864 рр.).
Вагомий вклад зробив Бунге і в розвиток юриспруденції. Граф С. Ю. Вітте, один з найвпливовіших державних діячів царської Росії кінця ХІХ – початку ХХ століття, писав: «По моему мнению, Н. Х. Бунге был одним из лучших в России профессоров по финансовому праву; человек он был вообще в высокой степени образованный и почтенный; от других министров финансов он отличался тем, что он занимался законами денежного обращения. В России этим вопросом занимались только он и профессор Вагнер» (Витте С. Ю. Избранные воспоминания : 1849–1911 гг. / С. Ю. Витте. – М. : Мысль, 1991. – С. 111).
Окремої уваги потребує дослідження державної діяльності Бунге. У дореволюційній літературі Бунге не високо оцінювали як науковця-теоретика. «М. И. Туган-Барановский назвал Бунге «неярким человеком и мыслителем», «человеком «серой теории», но теории тусклой и чужой, лишенной какой бы то ни было оригинальности». С его точки зрения, «как учёный он не представлял собой ничего выдающегося и прошел для русской экономической науки почти бесследно». Вместе с тем, продолжал Туган-Барановский, Бунге стал «истинным реформатором нашей финансово-экономической политики» именно потому, что «он был теоретиком и пришел на пост министра финансов как добросовестный учёный», который «был хорошо знаком с экономической и финансовой политикой Запада» (Степанов В. Л. Н. Х. Бунге. Судьба реформатора / В. Л. Степанов ; Ин-т рос. истории РАН. – М. : РОССПЭН, 1998. – С. 52).
Високу оцінку діяльності Бунге на посаді міністра фінансів дав анонімний автор. Він відзначав, що серед російських економістів це був майже єдиний серйозний вчений, який розумів грошово-кредитні проблеми. Проаналізувавши всі сторони його діяльності на посаді міністра фінансів і високо їх оцінивши, автор писав: «Каждому непредубежденному человеку является вполне понятной исходная точка зрения всей политики Н.Х. Бунге – облегчение податной тягости наименее имущего класса населения» (Судейкин В. Т. Замечательная эпоха в истории русских финансов. Очерк экономической и финансовой политики Н. Х. Бунге и И. А. Вышнеградского / Старый профессор. – СПб., 1895. – С. 50. – Подлин. имя авт.: Судейкин Влас Тимофеевич. Установлено по изд.: Словарь псевдонимов русских писателей, ученых и общественных деятелей : в 4 т. / И. Ф. Масанов. – М., 1958. – Т. 3. – С. 136).
М. Бунге був висококваліфікованим і відповідальним державним діячем, великим патріотом країни. Не маючи можливості відкрито проголосити свої реформаторські ідеї, він сподівався на втілення їх у життя в майбутньому. В його «політичному заповіті» «…подробно рассматриваются актуальные вопросы национальных отношений, государственного управления, народного образования, крестьянского и рабочего законодательства, налогообложения. Значительная часть «Загробных заметок» посвящена методам борьбы с влиянием идей социализма и коммунизма» (Степанов В. Л. Н. Х. Бунге. Судьба реформатора / В. Л. Степанов ; Ин-т рос. истории РАН. – М. : РОССПЭН, 1998. – С. 13).
Підкреслюючи роль політичної економії та економістів в суспільному житті, Бунге проголошував: «Да будет же наша экономическая деятельность запечатлена смыслом нравственным, да будет она двигателем просвещения, могущества и славы России, под державным скипетром Августейшего Монарха нашего; да принесёт она свою лепту на алтарь Церкви – хранительницы высшей истины, и да облегчит она нищему – его существование, павшему и отверженному – возврат в нравственный человеческий союз» (М. Бунге: сучасний дискурс / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2005. – С. 691).
За самовіддане служіння Вітчизні Микола Християнович був нагороджений орденами: Св. Станіслава 2-го (1857) та 1-го (1865) ступенів, Св. Володимира 3-го (1862), 2-го (1875) та 1-го (1895) ступенів, Св. Анни 1-го ступеня (1868), Білого Орла (1879), Св. Олександра Невського (1883) та діамантовими знаками до нього (1889), золотою медаллю за участь у працях Редакційної комісії з селянського питання.
Відомі вчені та авторитетні джерела про
<gallery widths=200px heights=220px perrow=2>
