Іларіон

Іларіон

(Іларіон Київський)
(кінець Х ст. – близько 1088) –
давньоруський церковний діяч XI ст., філософ, перший київський митрополит-русин,
літописець, автор «Слова про Закон і Благодать».

Життя та діяльність

Відомості про життя і діяльність Іларіона дуже обмежені. Окремі факти біографії Іларіона свідчать, що він походив з Київщини. Про це йдеться, зокрема, в «Повісті временних літ». Народився він наприкінці X ст. Деякий час Іларіон мешкав у печері поблизу с. Берестове (у зв’язку з цим іноді його помилково називають засновником Печерського монастиря). «І ходив він із села Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині монастир Печерський, і тут молитви діяв … і викопав тут печерку малу, двосаженну, і, приходячи з Берестового, одспівував [церковні] часи і молився тут Богу потай …» (Літопис Руський : за Іпатським списком / пер. з давньорус. Л. Є. Маховця ; відп. ред. О. В. Мишанич. – К. : Дніпро, 1990. – С. 193). Літописець стверджує, нібито і весь Печерський монастир виник саме із тієї «печерки» Іларіонової, в яку згодом вселився ще один християнський подвижник, відлюдник Антоній (засновник Києво-Печерського монастиря). Освіченість («книжність») Іларіона спеціально відзначено у літопису. «Ларіон, муж благий, і книжний, і пісник» (Літопис Руський : за Іпатським списком / пер. з давньорус. Л. Є. Маховця ; відп. ред. О. В. Мишанич. – К. : Дніпро, 1990. – С. 96).

За літописними відомостями 1037 р. князь Ярослав (див.: Ярослав Мудрий) «зібрав писців багатьох». Серед «ярославових» книжників, ймовірно, був і Іларіон. Ярослав Мудрий зробив його пресвітером у своїй заміській резиденції – Берестові. Іларіон приймав участь у всіх практичних освітніх заходах Ярослава. З ім’ям Іларіона пов’язане створення вченого гуртка при Софійському соборі, формування там осередку вищої освіти, заснування бібліотеки. Після завершення будівництва Софійського собору в 1037 р. Ярослав Мудрий розмістив в одному з його приміщень нову школу, відкрив книгописну майстерню-скрипторій, де переписувалися та перекладалися книжки, привезені з Візантії та інших країн. При Софійському соборі було створено першу на Русі бібліотеку. В бібліотеці, як вважають дослідники, зберігалися слов’янські книжки більш раннього періоду (початку X ст.), історичні твори візантійських авторів, перекладні наукові трактати, збірки притч і церковних житій, твори давньогрецьких авторів тощо. Усього фонд бібліотеки налічував понад 950 томів – значно більше, ніж у найвідоміших європейських книгозбірнях. Заснована Ярославом школа в середині XI ст. досягла рівня вищого навчального закладу. Вітчизняні та іноземні джерела називають претендентів на корони європейських монархів, які через різні причини виховувалися і отримували освіту при дворі Ярослава Мудрого (Див.: Українська педагогіка в персоналіях : навч. посібник / ред. О. В. Сухомлинська. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 1. – С. 18).

Іларіон входив до кола найближчих радників великого князя київського. Разом з Ярославом Мудрим Іларіоном було складено «Статут» про церковні суди. Він починався словами: «Се аз, князь великыи Ярослав, сын Володимеров, по данию отца своего съгадал есмь с митрополитом Киевьскиим и всеа Руси Иларионом, сложихом греческыи номоканон» (Памятники русского права / под ред. С. В. Юшкова. – М. : Госюриздат, 1952. – Вып. 1. – С. 265).

Коли помер київський митрополит, грек Феопемпт, собор руських єпископів у 1051 р. за наполяганням Ярослава Мудрого обрав Іларіона митрополитом. «У Рік 6559 [1051]. Поставив Ярослав русина Ларіона митрополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів», – так повідомляє «Літопис Руський» про цю подію (Літопис Руський за Іпатським списком / пер. з давньорус. Л. Є. Махновця ; відп. ред. О. В. Мишанич. – К. : Дніпро, 1990. – С. 95). Це був перший київський митрополит – не грек. Обрання Іларіона митрополитом собором руських єпископів порушило прерогативи Константинопольського патріарха. Відомостей про подальшу долю Іларіона джерела не подають. Відомо, що, коли у 1054 р. Ярослава Мудрого ховали, Іларіона в Києві не було, а у 1055 р. літопис називає руським митрополитом грека Єфрема, присланого з Константинополя. Дехто з дослідників припускає, що, замирившись з Візантією у 1052 р., Ярослав був змушений погодитися на заміну Іларіона греком, призначеним константинопольським патріархом. У 1920 р. М. Д. Присьолков висунув гіпотезу, за якою Іларіон під ім’ям Нікона оселився у Києво-Печерському монастирі й став укладачем так званого «Печерського літопису» 1073 р. На думку М. Ф. Котляра, ця гіпотеза добре аргументована. Інші дослідники-літописознавці (О. Шахматов, І. Жданов) припускають, що Іларіон був одним з укладачів найдавнішого літописного ізводу при дворі Ярослава Мудрого у 1030-х рр. Д. Лихачов вважав, що перу Іларіона належить «Сказаніє про початкове поширення християнства на Русі», створене, як він вважав, близько 1037 р. За твердженням відомого українського історика М. Ю. Брайчевського, ці гіпотези не отримали достатнього підтвердження (Див.: Брайчевський М. Ю. Твори / М. Ю. Брайчевський ; упоряд. Ю. В. Кухарчук. – К. : Вид-во iм. Олени Телiги, 2004. – Т. 1. – С. 226).

До історії давньоруської філософії та культури митрополит Іларіон увійшов, насамперед, як автор видатного твору «Слово про закон і благодать». Твір Іларіона про значення Закону і Благодаті має повну назву досить розлогу й суто теологічну: «Про Закон, Мойсеєм даний, і про Благодать та Істину, в Ісусі Христі втілених, і як Закон відійшов, і як Благодать та Істина всю землю наповнили, і віра на всі народи розпростерлася і до нашого народу руського, і похвала каганові нашому Володимиру, за якого ми охрещені були, і молитва до Бога від усієї землі нашої. Господи, благослови, Отче!» Цей твір є однією з найвидатніших пам’яток суспільної думки Київської Русі. Як підкреслює М. Ю. Брайчевський, авторство «Слова про закон і благодать» не документоване: приписування його Іларіону є гіпотезою, хоча цілком правдоподібною. В цілому ж відомості про особу, яка створила цей твір, обмежуються лише тим, що вдається витягти з самого тексту. На думку М. Ю. Брайчевського, «Слово про закон і благодать» лишається єдиним твором, який можна більш-менш упевнено пов’язувати з іменем першого митрополита-русина Київської Русі (Див.: Брайчевський М. Ю. Твори / М. Ю. Брайчевський ; упоряд. Ю. В. Кухарчук. – К. : Вид-во iм. Олени Телiги, 2004. – Т. 1. – С. 226).

Існують різні думки щодо часу першого виголошення «Слова». М. Брайчевський звертає увагу на те, що у тексті згадуються Золоті ворота в Києві і робить висновок, що твір написано після 1037 р., коли розпочалося будівництво цієї споруди (Див.: Брайчевський М. Ю. Твори / М. Ю. Брайчевський ; упоряд. Ю. В. Кухарчук. – К. : Вид-во iм. Олени Телiги, 2004. – Т. 1. – С. 225). І. Франко вважав, що це сталося близько 1040 р., коли Іларіон ще не був митрополитом (Франко І. Я. Зібрання творів : у 50 т. – К., 1983. – Т. 40. – С. 137). В. Микитась стверджує, що проповідь була виголошена з приводу зведення оборонних споруд у Києві в 1049 р. Існує гіпотеза, що першими слухачами твору були Ярослав Мудрий та його сім’я. На підставі того, що в «Слові …» княгиня Ірина (Інгігерда) виступає ще живою, а оскільки відомо, що померла вона у 1050 р., вважається, що час написання припадає на 1037–1050 рр.

Іларіон – видатна особистість в історії Київської держави. Його «Слово про закон і благодать» – це справжній шедевр староруської писемності. М. Грушевський писав, що «се найдавніший або один з найдавніших і заразом найвищий з літературного погляду твір староруського письменства» (Грушевский М. С. Історія України-Руси : в 11 т. 12 кн. / М. С. Грушевский. – К. : Наук. думка, 1993. – Т. 3. – С. 468).

«Слово про закон і благодать» – це оригінальний твір проповідницької літератури. Автори монографії «Эволюция институционализма в российской экономической мысли (IX-XXI вв.)» О. В. Іншаков і Д. П. Фролов звертають увагу на ідеї інституційного характеру в «Слові …», автор якого «… с патриотических позиций сжато оценил деятельность древнерусских князей и международную роль Киевского государства. В творческом наследии Илариона уделялось большое внимание институциям православного христианского общества, взаимодействию и согласованному развитию религиозного и общественного сознания, а также соответствующим социальным связям и отношениям» (Иншаков О. В. Эволюция институционализма в российской экономической мысли (IX-XXI вв.) : [монография : в 4 т.] / О. В. Иншаков, Д. П. Фролов. – М. : Экономистъ, 2007. – Т. 1. – С. 93). Іларіон розробив цікаву концепцію загальнолюдської історії, яка ґрунтувалась на неоплатонічній філософській системі. Основна її теза – вчення по еманацію, тобто проливання світла (вищої та ідеальної форми буття) на пітьму. Іларіон ввів поняття Закону і Благодаті як двох ступенів осяяння, які визначають головний зміст всесвітньої історії (Українська педагогіка в персоналіях : навч. посібник / ред. О. В. Сухомлинська. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 1. – С. 19). Закон – Старий Завіт Біблії, зокрема перші його п’ять книг, так зване П’ятикнижжя Мойсеєве: книги Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня, в яких викладено юдейське віровчення, засноване на заповідях бога Ягве. Ці заповіді Бог нібито дав Мойсеєві, пророкові і вождю ізраїльських племен, на горі Сінай. В Іларіона «закон» – це віра, що передувала християнству, була притаманна одному народу і мала в собі риси поганства.

«Благодать» – основоположне поняття християнського віровчення, викладеного в Новому Завіті Біблії. У «благодаті» вбачається особлива сила, нібито послана від Бога, яка дає можливість подолати притаманні людям гріховність і досягти спасіння. Отже «благодать» в Іларіона – це вищий ступінь розвитку людства, основа віри, що відкрита для всіх народів на відміну від закону. Іларіон керується переконанням, що «закон» і «благодать» протилежні один одному і разом з тим пов’язані між собою. Спочатку був «закон», який він ототожнює з дохристиянським язичеським віровченням. Він був даний Богом на підготування «благодаті», яка є символом нової, християнської віри.

У «Законі і благодаті» не йдеться безпосередньо про соціально-економічні проблеми. Але разом з тим слід зазначити, що співвідношення «закону» і «благодаті» Іларіон розглядає не лише з позицій містико-релігійних. Він переносить дослідження з площини віросповідання в площину соціологічну, вирішує проблеми мирські, державні. «Закон», на його думку, роз’єднує народи, поділяє їх на касти, освячує рабство. «Благодать» принесла людям свободу від рабства, освіту, єднання народів. Якщо «закон» був надбанням юдеїв, то «благодать» «шириться на всі краї земнії» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак (голова) та ін. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 203). Якщо «закон» не сприймає уявлення про «вище благо», свободу, то істина і «благодать» повідали про вічне життя. «Іудеї бо земним веселяться, а християни ж на небесах сущим» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак (голова) та ін. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 203).

З впровадженням християнства люди Київської Русі, що, за Іларіоном, «були перед тим подібні звірині, і худобі» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак (голова) та ін. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 208), вже не ідолослужителями звуться, а християнами. «І вже не капища сатанинські городимо, а церкви Христові ставимо, уже не приносимо в жертву бісам один другого, а сам Христос за нас приноситься в жертву Богу й Отцю і множиться. І вже не жертовної крові вкушаючи погибаємо, а, причащаючись Христової пречистої крові, – спасаємося» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак (голова) та ін. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 207). Для Іларіона благодать, скасувавши закон, знищує рабство, вона, подібно сонцю, однаково світить всім людям.

Заслугу в охрещенні Русі, в її приєднанні до християнського світу Іларіон цілком визнає за Володимиром (див.: Володимир Святославович). Він характеризує Володимира як видатного державного мужа, як християнського політика, що був покликаний Богом здійснити історичну місію перед своїм народом. Усі краї і народи, писав Іларіон, шанують і славлять кожний свого учителя, того, хто навчив їх православній вірі. «Похвалімо ж і ми, по силі нашій, учителя нашого і наставника, що сотворив великі і дивні діла, великого кагана землі нашої – Володимира, внука старого Ігоря, сина ж славного Святослава, що в часи, коли владарювали, мужністю і хоробрістю прославилися в багатьох країнах, а перемоги їхні і силу згадують донині і славлять» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак (голова) та ін. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 209).

Характеристика Іларіоном Володимира красномовна і багатогранна. Вона вражає не лише блискучим викладом матеріалу, а й чіткою логікою і глибиною аналізу. Іларіон характеризує його як розумного і благородного, підкреслює його благородне походження. Він славословить Володимира за те, що він сам став християнином і підданих своїх до християнства навернув, заповідаючи «всім стати християнами – малим і великим, рабам і вільним, юним і літнім, боярам і простим, багатим і вбогим» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак (голова) та ін. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 210).

Іларіон зазначає, що не було жодного, хто противився би благочестивому повелінню Володимира. Хто охрестився з любов’ю, а хто й зі страху перед повелителем, «бо благовір’я його з владою поєднувалося» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак (голова) та ін. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 210). Отже, опору християнства Іларіон вбачає у самовладді, яке, в свою чергу, зміцнюється християнською вірою. Митрополит пише про милості й щедрості Володимира, які він «воздав убогим, нещасним, болящим, боржникам, вдовам і всім, хто потребував милостині» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак (голова) та ін. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 211). Він особливо наголошував на тому, що у Володимира слово не розходилося з ділом. Він сповнював мовлене, «прохачам – подавав, нагих – одягав, спраглих і голодних – вдоволяв, болящим всіляку втіху подавав, боржників викуповував, рабам свободу давав» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак (голова) та ін. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 212). Висвітлення Іларіоном саме цієї сторони в характеристиці Володимира і її висока оцінка дає підстави говорити про доброчинність митрополита, про його високу християнську мораль.

Крім блискучого таланту ерудита, Іларіон проявив себе як великий патріот своєї країни. Високо оцінюючи християнізацію Русі, Іларіон виступає проти експансіоністських намірів Константинополя підкорити церкву Київської Русі. Ця його позиція збігалася з позицією великокняжої влади. Іларіон гордий тим, що належить до великої держави Русі. І це не випадково. Адже це була пора найвищого розквіту Київської держави і почуття національної свідомості опановувало тодішньою суспільністю Києва. Славлячи Володимира, Іларіон писав: «Не в убогій-бо й невідомій землі владарювали, а в Руській, яку знають і до якої прислухаються по всіх чотирьох кінцях землі» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак (голова) та ін. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 209).

Славу Русі зберегли й піднесли нащадки Володимира. Іларіон з любов’ю і повагою пише про сина Володимира – Ярослава Мудрого. Він славний город Київ величчю, як вінцем, обклав, храм великий святий Божій премудрості (Софії) спорудив на святість і освячення городу і всілякою красою його прикрасив, «якими церква величається і славиться по всіх околичних країнах, бо ж іншої такої не знайдеться на всій півночі земній від сходу до заходу» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак (голова) та ін. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 213). «Слово» Іларіона пройняте великим оптимізмом, глибокою вірою у велике майбутнє свого народу. У ньому релігійна ідея підкоряється свідомому устремлінню на справи практичні, мирські, тобто, перш за все – соціальні. Виходячи з такої світоглядної орієнтації, Іларіон в «Молитві» за народ, зверненій до Бога, розкриває фактично ті соціально-економічні проблеми, що турбували суспільство. Він просить відпущення гріхів і всілякого милосердя, а головне – утвердження миру. «І допоки стоятиме світ, не допускай на нас напасті спокуси, не віддай нас у руки чужинців!.. Не ввергни нас у скорботу і голод і не допусти даремних жертв, вогню, потопу!.. Менше карай, а щедро милуй!.. Трохи опечаль і швидко звесели!» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак (голова) та ін. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 216).

«Про закон і благодать» – видатна пам’ятка філософсько-соціологічної й економічної думки Київської Русі. Вона свідчить про високий рівень культури не лише її автора, а й Русі в цілому.

“… Истинная цель «Слова» Илариона не в догматико-богословском противопоставлении Ветхого и Нового заветов, как думали некоторые его исследователи, – зазначає Д. Лихачов. – Традиционное противопоставление двух заветов – это только основа, на которой строится его определение исторической миссии Руси. По выражению В. М. Истрина, это «ученый трактат в защиту Владимира». Иларион прославляет Русь и ее «просветителя» Владимира. Следуя за великими болгарскими просветителями – Кириллом и Мефодием, Иларион излагает учение о равноправности всех народов, свою теорию всемирной истории как постепенного и равного приобщения всех народов к культуре христианства.

Широкий универсализм характерен для произведения Илариона. История Руси и ее крещение изображены Иларионом как логическое следствие развития мировых событий. Чем больше сужает Иларион свою тему, постепенно переходя от общего к частичному, тем выше становится его патриотическое одушевление.

Таким образом, все «Слово» Илариона от начала до конца представляет собой стройное и органическое развитие единой патриотической мысли. И замечательно, что эта патриотическая мысль Илариона отнюдь не отличается национальной ограниченностью. Иларион все время подчеркивает, что русский народ только часть человечества.

Соединение богословской мысли и политической идеи создает жанровое своеобразие «Слова» Илариона. В своем роде это единственное произведение” (Лихачев Д. С. «Слово о Законе и Благодати» Илариона / Д. С. Лихачев // Избранные работы : в 3 т. – Ленинград : Худож. лит., 1987. – Т. 2. – С. 35–36).

«“Слово” Іларіона – твір величезної популярності і за Ярославової доби, і в пізніші часи, – зазначає автор монографії “Державницька ідея Давньої Руси-України” Раїса Іванченко. – Протягом кількох століть його переписували, читали у церквах в урочисті й святкові церковні дні. А молитва до Бога за свій народ часто використовувалась у богослужіннях поряд з іншими видатними теологічно-публіцистичними творами, що потрапили на золоті скрижалі української національної церкви, однією із складників української духовності.

Високопоетичне, глибоко філософське “Слово”, що так осяйно зблиснуло із глибини тисячолітньої давнини світлом мудрості, доброти й любові до рідної землі, як і інші патріотичні твори давньоруських авторів, продовжувало зігрівати людські души теплом людського чуття упродовж наступних часів, наснажувати нашу думку людяністю й шляхетністю, тішити гордістю за своє минуле і вселяти впевненість у наше майбутнє» (Іванченко Р. П. Державницька ідея Давньої Руси-України : монографія / Раїса Іванченко ; [наук. ред. В. О. Панченко]. – 2-ге вид. – К. : Смолоскип, 2007. – С. 210–211).

Відомі вчені та авторитетні джерела про Володимира Святославовича

Література

Іконографія

<gallery widths=300px heights=280px perrow=2>