Українці, росіяни, народи колишньої Югославії, американці вважають О. Д. Білімовича «своїм» вченим. Адже Олександр Дмитрович народився у місті Житомир, в Україні, що входила до складу Російської імперії. На Батьківщині він прожив 44 роки. Тут пройшли його дитячі та юнацькі роки, тут формувався його світогляд та наукові переконання, тут він став яскравою особистістю. У Любляні вчений 24 роки очолював кафедру політичної економії та статистики, підготував цілу плеяду національних кадрів, що стали провідними спеціалістами у різних галузях югославської економіки, державними діячами, вченими та педагогами. У Каліфорнії Білімович пропрацював майже 15 років, викладав в університеті, співпрацював з провідними американськими науковими центрами, видав багато наукових творів.
Вже змалку майбутній вчений привчався до дисципліни, жив за ретельно спланованим розкладом дня. За цим пильно слідкував його батько, Дмитро Якович Білімович, статський радник, який служив дивізіонним лікарем 32-ї піхотної дивізії 11-го армійського корпусу царської армії. Олександр Білімович навчався у гімназіях Житомира та Володимира. Вищу освіту разом з молодшим братом Антоном здобував у Київському університеті Св. Володимира. Олександр закінчив юридичний факультет у 1900 році і був нагороджений золотою медаллю за статистичне дослідження «Товарное движение на русских железных дорогах», яке було опубліковане у 1902 р., Антон – фізико-математичний факультет у 1903 році також із золотою медаллю. Обом братам було запропоновано залишитися працювати на кафедрах і готувати до захисту дисертаційні роботи.
Ще студентом Олександр виявив неабиякий журналістський хист. Професор Київського університета Св. Володимира та головний редактор газети «Киевлянин» Дмитро Іванович Піхно (1853–1913), учнем якого був Білімович, замовляв своєму здібному студентові газетні статті на економічну тематику. Так, у 1903 р. спочатку у «Киевлянине», а згодом і як окреме видання Білімович опублікував історичний нарис «Министерство финансов. 1802–1902» (Київ, 1903 р.). У нарисі в науково-популярній формі були змальовані загальні риси фінансового життя країни за сто років, надавалася авторська оцінка результатів фінансових реформ, що проводилися у період з 1802 р. по 1902 р.
Олександр Білімович був однолітком та сокурсником прийомного сина професора Піхна – Василя Віталійовича Шульгіна (1878–1976), майбутнього державного діяча, завзятого монархіста, людини неординарної, життєвий шлях якої сучасні російські історики називають навіть легендарним. Професорська квартира була завжди гостинно відкрита для братів Білімовичей. Олександр згодом одружився з Аллою Віталіївною Шульгіною (1874–1930), сестрою Василя, прийомною донькою Дмитра Івановича, а Марія Дмитрівна Білімович, сестра Олександра і Антона, вийшла заміж за управителя маєтку Шульгіна – Вацлава Цезаревича Камінського. Дружні стосунки між родинами Білімовичей та Піхно-Шульгіних зберігалися протягом багатьох десятиліть.
У 1904 році професорський стипендіат Олександр Білімович отримав посаду приват-доцента Київського університету. У 1905 р. Білімович отримав дозвіл на дворічне закордонне відрядження до Німеччини та Франції для підготовки до професорського звання по кафедрі політичної економії та статистики. У травні 1905 р. він вирушив спочатку до Тюбінгема, згодом до Берліна та Мюнхена, а завершив наукову подорож у Парижі. Впродовж літнього семестру 1905 р. Білімович відвідував у Тюбінгенському університеті лекції з економічних дисциплін, прослухав курс, присвячений соціалізму й комунізму, що викладалися в усіх німецьких університетах. Під час зимового семестру 1905/1906 р. О. Білімович слухав у Берлінському університеті лекції А. Вагнера, Г. фон Шмоллера, М. Зерінга. Він також вивчав методику збирання й обробки статистичних матеріалів, різні способи графічного зображення статистичних даних, здійснював екскурсії до статистичних закладів Берліна, самостійно студіював наукову літературу з сільського господарства, вивчав теоретичні питання політичної економії. Результатом його закордонної подорожі стало написання критичної замітки «Немецкий ученый о русско-японской войне и русских финансах» до праці К. Гельферіга (K. Helfferich) «Das Geld im russisch-japanischen Kriege. 1905» та статті, присвяченої становищу службовців на залізницях Пруссії та Росії. У 1907 р., повернувшись до Києва, одночасно з викладанням в університеті, почав вести курс «Аграрне законодавство в Німеччині» на Київських вищих комерційних курсах. А у 1909 році захистив магістерську дисертацію на тему «Германское землеустроительное законодательство» і був обраний екстраординарним професором Київського університету. Після захисту магістерської дисертації Білімович спеціалізувався переважно на проблемах аграрного сектору економіки. Він повністю поділяв основні засади аграрної реформи П. А. Столипіна (1862–1911), наголошуючи у своїх творах на необхідності законодавчої підтримки з боку держави приватної власності на землю та приватної ініціативи дрібних селянських господарств.
Поступово, під впливом вчених Київської школи політичної економії, Олександр Дмитрович все більше захоплювався теоретичними аспектами питання цінності. Вільне володіння декількома іноземними мовами дозволило йому навіть опублікувати свій перший не російськомовний твір «Zur Frage der Bewertung der wirtschaftlichen Güter» (1911 р.) на шпальтах часопису «Zeitschrift für Volkswirtschaft und Verwaltung». На цю ж тематику була і його докторська дисертація по монографії «К вопросу о расценке хозяйственных благ» (Ч. 1., Київ, 1914 р., присвячена пам’яті Д. І. Піхна), яку Білімович блискуче захистив у 1915 році у Петрограді в запеклій науковій полеміці з головним опонентом, відомим російським економістом Петром Бернгардовичем Струве.
У 1916–1918 роках Білімович – ординарний професор по кафедрі політичної економії, доктор політичної економії та статистики Київського університету Св. Володимира. Він викладав також на Вищих жіночих курсах, був активним учасником Вільного економічного товариства, Київського юридичного товариства. Під час Першої світової війни обійняв посаду товариша (заступника) голови Військово-промислового комітету, який очолював М. І. Терещенко (1886–1956), український цукрозаводчик та землевласник, майбутній міністр Тимчасового уряду. Під час революційних подій вчений намагався знаходитися осторонь від політичних подій, не підтримувати ніякі партії, рухи чи організації. Проте при створенні у Києві правоцентристської Ради державного об’єднання Росії у 1918 р. публічно підтримав її програму.
Після падіння влади П. П. Скоропадського в Україні у 1918 році Білімович виїхав до Єкатиринодара, згодом – до Новоросійська. Як твердий у своїх переконаннях монархіст, вчений не сприймав більшовистські ідеї та підтримав Білий рух. Білімович приймав участь в «Совете государственного объединения России», у 1919–1920 рр. – в «Особом совещании» генерала А. І. Денікіна, де очолив Управління землеробства та землеустрою і, окрім того, працював у Комісії з національних справ. Як один з ідеологів Білого руху, написав програмну працю «Деление Южной России на области» (Єкатиринодар, 1919 р.). Проаналізувавши всі відомі на той час проекти унітарного, федеративного та конфедеративного устрою європейської частини Росії, вчений дійшов висновку, що найбільш обґрунтованим критерієм у виокремленні певних областей є спільність економічних і соціальних ознак, а не національних особливостей. Цей план підтримав Денікін і, по мірі відвойовування у більшовиків південноросійських губерній, замість них формувалися нові територіально-адміністративні одиниці: Таврійська, Київська, Харківська, Дон та Кубань.
На державній службі Білімович розробив аграрний законопроект, реалізувати який планувалося відразу після переможного похода на Москву. На думку Денікіна, ця законодавча ініціатива мала перерости у грандіозну соціальну реформу. Вона передбачала два варіанти збереження за власниками невідчужуваних мінімумів землі: варіант прогресивних відрізків і варіант твердих норм невідчужуваних ділянок. Всі губернії і повіти Європейської Росії планувалося поділити на 5 категорій (залежно від щільності населення і забезпеченості землею), що, за задумом реформаторів, зробило би процес перерозподілу землі більш диференційованим і, відповідно, більш науково обґрунтованим. У проекті відстоювалася необхідність збереження високотоварних, великих приватновласницьких господарств та передбачався план розвитку дрібних та середніх селянських господарств за рахунок їх інтенсифікації, а не за рахунок додаткового наділення землею. Але не судилося – війська Денікіна були розбиті.
Білімович з родиною переїхав до брата в Одесу. Антон Дмитрович, доктор фізико-математичних наук, на той час працював ректором Новоросійського університету. Олександру Дмитровичу запропонували увійти до нового «Південно-руського уряду», але він відмовився. Червона армія стрімко наближалася, і на сімейній нараді було вирішено виїхати за кордон. Без особливих ускладнень, транзитом через Константинополь, обидва сімейства у березні 1920 року емігрували до Королівства Сербів, Хорватів і Словенців.
Король Олександр І Карагеоргійович гостинно прийняв на своїх землях емігрантів з Росії. У 1923–1924 роках у королівстві було засновано майже 300 колоній біженців з різних регіонів колишньої імперії. Їх чисельність варіювала від 10 тисяч у Белграді до п’яти сімей у м. Сень. Серед вихідців з Росії було чимало видатних вчених, наукові праці яких набули світової слави (Див.: Косик В. И. Русская Югославия: фрагменты истории, 1919–1944 / В. И. Косик // Славяноведение. – 1992. – № 4. – С. 20). Братам Білімовичам також була запропонована робота у провідних університетах країни.
Антон Дмитрович Білімович вже з 20 квітня 1920 року працював за контрактом, а з 3 листопада 1926 року – штатним професором прикладної математики на філософському факультеті (пізніше перейменованому в математико-природничий) Белградського університету, де читав курс теоретичної механіки. Зі створенням Математичного інституту при філософському факультеті Белградського університету, Антон Білімович став його директором і залишався на цій посаді аж до Другої світової війни. Діяльність українського науковця, який багато зробив для розвитку математики і особливо механіки в Югославії, була відзначена обранням його у 1925 році членом-кореспондентом, а у 1936 році – дійсним членом Сербської академії наук і мистецтв. У 1936–1940 роках він був секретарем Відділення природничо-математичних наук Академії. Під час Другої світової війни, не бажаючи співпрацювати з окупантами, вчений вийшов у відставку, а після звільнення міста знову був прийнятий на посаду ординарного професора. Багаторічна наукова робота Антона Дмитровича була відзначена Орденом Праці І ступеня.
Олександр Дмитрович Білімович очолив кафедру політичної економії та статистики на юридичному факультеті у новоствореному Люблянському університеті. У своїх спогадах В. Шульгін писав: «В этом университете, после переезда в Югославию, преподавал политическую экономию и профессор Билимович. У него были удивительные способности к славянским языкам. Он говорил хорошо по-польски, сербски и хорватски. Попав в Любляну, Александр Дмитриевич так овладел словенским языком, что сами словенцы говорили: “Если вы хотите услышать чистый литературный словенский язык, слушайте Билимовича”» (Шульгин В. В. Тени, которые проходят / В. В. Шульгин. – Санкт-Петербург : Нестор-История, 2012. – С. 380). Двічі він обирався деканом цього факультету. За роки роботи на югославській землі український вчений підготував 37 докторів економічних наук та був нагороджений у 1929 році високою державною нагородою – орденом Св. Сави 3-го ступеня. Чисельні наукові роботи принесли йому світове визнання. Білімович був єдиним представником Югославії, що отримав запрошення стати у витоків міжнародного Економетричного товариства (Econometric Society), заснованого 29 грудня 1930 року у Клівленді, штат Огайо, США з ініціативи провідних світових економістів Р. Фріша, І. Фішера (перший президент товариства) та Ч. Руса (Руза). Наш співвітчизник плідно співпрацював з журналом «Econometrica», офіційним друкованим органом товариства.
Олександр Білімович був справжнім патріотом. Перебуваючи у вимушеній еміграції, він розглядав теоретичну економічну проблематику насамперед крізь призму минулого та сучасного стану економіки своєї країни. Вчений виступив одним із співзасновників Товариства руських вчених у Королівстві Сербів, Хорватів і Словенців, Російської академічної групи, активно співробітничав з Економічним кабінетом – спеціалізованим науково-дослідним закладом зарубіжжя у Чехословаччині, заснованим і керованим відомим російським економістом С. М. Прокоповичем (1871–1955).
У емігрантських колах брати Білімовичі високо шанувалися не тільки як вчені зі світовим ім’ям, а й як політичні та громадські діячі. Адже саме вони заснували Руську Матицю – громадську організацію, метою якої було об’єднання кращих представників культури, мистецтва і науки для підтримки та розвитку національної самосвідомості, полегшення психологічної адаптації, підвищення освітнього рівня, вирішення питань зайнятості емігрантів. Олександр Білімович, крім того, очолював Головний комітет сприяння Національного союзу нового покоління у Любляні – впливового на європейських теренах націоналістично-патріотичного руху молоді.
Алла Віталіївна, дружина Олександра Білімовича, як могла, підтримувала свого вічно заклопотаного чоловіка, вела домашнє господарство, працювала вчителькою російської мови та літератури у російськомовній школі. У 1930 році вона померла. Через деякий час Олександр Дмитрович одружився вдруге з Ніною Іванівною Гуаданіні (Гваданіні). Його донька від першого шлюбу Тетяна Білімович (1907–1996 рр.) вийшла заміж за Бориса Арсенійовича Павлова (1906–1994 рр.), Георгіївського кавалера, наймолодшого офіцера 1-го Партизанського генерала Алексєєва полка Алексєєвської дивізії ЗСПР (Збройних Сил Півдня Росії) (Див.: Русские в Северной Америке : биогр. словарь / под ред. Е. А. Александрова, А. В. Терещука. – Хэмден ; Сан-Франциско ; Санкт-Петербург, 2005. – С. 383–384).
Наприкінці 1944 року партизанські загони майбутнього лідера Югославії Йосипа Броз Тіто та війська Червоної Армії увійшли до Белграду. Родини Олександра Білімовича та Бориса Павлова встигли перебратися до Мюнхену, окупаційної зони союзників. Адже багатьох учасників білого руху, що не встигли виїхати з країни, було заарештовано. Опинився в ГУЛАГу і Василь Шульгін.
У 1946–1948 роках Олександр Білімович – професор, декан економічного та юридичного факультетів Мюнхенського університету UNRRA (The United Nations Relief and Rehabilitation Administration), створеного під егідою ООН країнами антигітлерівської коаліції «для реабілітації потерпілих у війні». Студентами університету були переважно біженці з країн Східної Європи.
У червні 1948 року Олександр Дмитрович отримав запрошення від Каліфорнійського університету і разом із сім’єю переїхав до Сполучених Штатів. У Берклі, в Інституті слов'янських, східноєвропейських та євразійських досліджень при університеті (The Institute of Slavic, East European and Eurasian Studies) Білімович вів семінар «П’ятирічний план Югославії у порівнянні з радянським п’ятирічним планом». Коли йому виповнилося 73 роки, згідно з правилами університету, вчений змушений був залишити викладацьку роботу. Проте на пенсію не поспішав і без діла не зостався – опинившись на батьківщині Економетричного товариства, він дістав змогу вже не заочно, а очно приймати участь в його роботі. Український науковець, зарекомендувавши себе авторитетним спеціалістом з економічних проблем країн соціалістичного табору, співпрацював з багатьма науковими та урядовими організаціями, робив чисельні доповіді. Всього ним опубліковано понад 150 наукових праць російською та іншими іноземними мовами. Помер Олександр Білімович 21 грудня 1963 р. у місті Монтерей (США).
О. Білімович лишив значну наукову спадщину зі складних і актуальних економічних проблем. Його докторська дисертація присвячена аналізові категорій суб’єктивної цінності і ціни. Аналіз він починає з аналізу потреб. Перша глава праці має назву «Теория потребностей». Це питання було дискусійним. Деякі вчені заперечували правомірність дослідження потреб в курсі економічних наук. О. Білімович, на наш погляд, досить обґрунтовано доводить таку правомірність. Потреба, писав він, є 
(Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ / А. Билимович. – Киев, 1914. – Ч. 1. – С. 31).
Він критикує авторів, які починають дослідження зі споживання, тоді як розуміння ряду економічних категорій можливе лише на основі категорії потреб. Білімович пише:
(Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ. – Ч. 1. – С. 37).
Як і у більшості тогочасних авторів викладу теорії потреб, у Білімовича передує критичний аналіз літератури з цього питання. Назвавши багатьох зарубіжних авторів, він посилається також на Бунге, Піхна, Орженцького, тобто майже всіх прихильників Київської школи. Проаналізувавши історію вчення про потреби, розкривши їх сутність та зробивши спробу їх кількісного порівняння, Білімович викладає закони Госсена, який фактично першим розробив ідеї маржиналізму. Отже, до розуміння сутності законів Госсена, як основ маржиналізму, Білімович логічно підводить читача, розкриваючи категорію потреб.
О. Білімович виступає з обґрунтуванням психологічної теорії цінності і загальних методологічних принципів психологічної школи. Категорії і проблеми, котрі він аналізує, трактує в руслі ідей Австрійської школи, найбільш посилаючись на Менгера. Власне в дусі ідей цієї школи він визначає цінність. Файл:Example.jpg (Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ. – Ч. 1. – С. 210–211). Будь-яка цінність існує у свідомості людини, яка визнає її, вона передбачає людину, є продуктом оцінюючої діяльності суб’єкта. 
(Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ. – Ч. 1. – С. 211). У залежності від призначення предмета чи для безпосередньої особи, чи для якоїсь мети, він поділяє цінність на суб’єктивну і об’єктивну. Подібний поділ має місце і у австрійських економістів. Зокрема Білімович посилається на Візера, Бем-Баверка і показує наявність відмінностей у визначенні цих категорій. Категорії суб’єктивної цінності Білімович надає великого значення. Він пише, що в господарському житті всі категорії: потреби, корисність і суб’єктивна цінність відіграють певну роль, проте особливої уваги заслуговує саме суб’єктивна цінність.
О. Білімович намагається з’ясувати роль суб’єктивної цінності у господарському житті. Він розробляє складну шкалу залежностей між суб’єктом і благами, робить спроби довести, що саме суб’єктивна цінність сприяє найкращому задоволенню потреб, найбільш вигідному. Крім того,
(Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ. – Ч. 1. – С. 255). Суб’єктивна цінність у Білімовича для індивідуальних господарських явищ
(Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ. – Ч. 1. – С. 255).
Методологія психологічної школи створила загальну основу математичного напряму політичної економії. Питання про застосування математичних методів в економічній науці ставить і Білімович. Він прихильник математичних методів, але доходить висновку, що застосування математичного аналізу до психологічних явищ – не можливе. Цей висновок він зробив, провівши детальний аналіз літератури з цього питання, з’ясувавши всі «за» і «проти». «Билимович, – писав Шухов, – дал в русской литературе наиболее подробное освещение всех аргументов за и против применения математических методов с позиций психологической школы» (История русской экономической мысли / АН СССР, Ин-т экономики ; под ред. А. И. Пашкова. – Москва : Мысль, 1966. – Т. 3, ч. 1. – С. 171). Його висновок:
(Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ. – Ч. 1. – С. 186).
На заперечення економістів-математиків про те, що коли такий вимір неможливий, то він і не потрібний, Білімович ще раз підкреслює, що йдеться не про практичну сторону справи:
(Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ. – Ч. 1. – С. 187). Заперечуючи можливість застосування математичного методу як методу дослідження, Білімович вважав за можливе використовувати його як метод викладу матеріалу.
Велику увагу приділяє вчений проблемі розподілу. Як відомо, на той час обговорювались кілька теорій розподілу. Одні вчені проблему розподілу зводили до проблеми утворення цін. У західноєвропейській літературі в питаннях розподілу панувала «теорія продуктивності факторів» Д. Б. Кларка. Значного поширення набуває у ХХ ст. так звана соціальна теорія розподілу. Теоретичні суперечки точилися переважно між теоретиками, що зводили проблему розподілу до проблеми утворення цін, і прихильниками «соціальної теорії розподілу».
О. Білімович розподіл вважав складовою загальної проблеми утворення цін. Саме з цих позицій він аналізує проблему розподілу, піддаючи критиці позиції прихильників інших напрямів. Цій проблемі автор присвятив спеціальну працю – «Социальная теория распределения» (1916).
Автор називає пануючим серед економістів погляд на утворення доходів (тобто на розподіл) як на 
(Билимович А. Социальная теория распределения / А. Билимович. – Киев, 1916. – С. 1). А це означає, що закони утворення доходів у своїй основі становлять прояв загальних законів ціни і мінової цінності. Така позиція, наголошує автор, притаманна, перш за все, прихильникам теорії попиту і пропозиції. Він називає, зокрема, німецького економіста К. Ольденберга і представників Київської психологічної школи М. Бунге і Д. Піхна.
Цієї точки зору дотримуються економісти Австрійської школи К. Менгер, Є. Бем-Баверк та економісти-математики Л. Вальрас, В. Парето та ін. Всі вони, називаючи проблему розподілу складною і важливою, наголошують, що заробітна плата, прибутки і рента регулюються тими самими законами, що і цінність, тобто проблему розподілу зводять до проблеми утворення цін.
Своєрідно вирішується питання розподілу Д. Б. Кларком, якого Білімович називає одним із видатних американців. Відповідно до концепції граничної продуктивності факторів виробництва, розробленої Кларком, дохід кожного фактора визначається його граничною продуктивністю. Відповідність доходів факторам їх граничної продуктивності, за Кларком, забезпечує відсутність в суспільстві якої б то не було експлуатації, тому що кожний фактор виробництва отримує ту суму багатства, яку цей фактор створює.
Але зрештою, підкреслює Білімович, більшість економістів тою чи іншою мірою визначають зв’язок теорії розподілу з теорією цінності, теорією обміну. Цього погляду дотримується й автор:
(Билимович А. Социальная теория распределения. – С. 4–5).
Визнаючи разом з тим наявність особливостей щодо оплати господарських благ і своєрідність, притаманну кожному факторові, Білімович вважає за можливе і доцільне виділення вчення про доходи в окрему частину, а в ній додатково окремо аналізувати кожний вид доходів. Але при цьому таке виділення не суперечить ідеї, що
(Билимович А. Социальная теория распределения. – С. 5). Найбільше уваги Білімович приділяє аналізу «соціальної» теорії розподілу. «Соціальною» ця теорія, пише він, названа її авторами з тих причин, що розподіл
(Билимович А. Социальная теория распределения. – С. 9). Розмір доходів, на думку прихильників цієї теорії, не може бути пояснений впливом лише економічних умов, як це стосується цін товарів, оскільки
Файл:Example.jpg
(Билимович А. Социальная теория распределения. – С. 9).
Посилаючись на професора С. Солнцева, автор аналізує різні течії серед прихильників цієї теорії. Солнцев розрізняв три течії серед прихильників соціальної теорії розподілу. До першої він відносив тих, що зводили проблему розподілу до питань індуктивної соціології і не включали в неї питань з теоретико-економічним змістом, як, наприклад, П. Струве. До другої течії – соціально-органічної теорії розподілу – він відносить Р. Штольцмана і, нарешті, третя течія – соціальна теорія розподілу у власному розумінні. Вона представлена М. Туганом-Барановським.
Цей поділ Солнцева Білімович в цілому сприймає, хоч і зауважує, що не всі різновидності соціальної теорії розподілу можуть бути включені в названу класифікацію. Наголошуючи на тому, що соціальна теорія розподілу набула в Росії на початку ХХ ст. значного поширення, Білімович одночасно простежує її історію та попередників. Він називає Є. Дюрінга, Р. Штольцмана. О. Білімович зазначає, що
(Билимович А. Социальная теория распределения. – С. 17). Автор високо оцінює науковий доробок Георгієвського у розробці теорії і вказує на одну з її особливостей – виділення четвертого фактора виробництва – «суспільності». Георгієвський так і називає свою теорію «теорією суспільності». Проте Білімович критично ставиться до виділення цього фактора і заперечує його роль у створенні певної частки цінності.
Найбільш близьким попередником новітньої теорії розподілу автор вважає Е. Бернштейна. Саме у нього, пише Білімович, російськими дослідниками була запозичена основна ідея протиставлення
(Билимович А. Социальная теория распределения. – С. 20).
Засновником, творцем «социальной теории распределения» називають М. Тугана-Барановського. Проте Білімович першим автором новітньої теорії розподілу називає П. Струве:
(Билимович А. Социальная теория распределения. – С. 21).
М. Тугана-Барановського Білімович характеризує як економіста, який дав подальше обґрунтування і розвиток соціальної теорії розподілу і на той час був в російській літературі її головним представником. Він побудував теорію розподілу незалежною від цін і цінностей. «Истинная теория распределения общественного дохода, – писав Туган-Барановський, – не может быть следствием какой бы то ни было теории ценности» (Туган-Барановский М. И. Теоретические основы марксизма / М. И. Туган-Барановский. – Санкт-Петербург, 1905. – С. 187). Теорія цінності і ціни і теорія розподілу, за Туганом-Барановським, методологічно несумісні.
Детально проаналізувавши соціальну теорію розподілу в розумінні П. Струве і М. Тугана-Барановського, Білімович схиляється до думки, що
(Билимович А. Социальная теория распределения. – С. 33). Саме тому теорія доходів має набути подальшого розвитку, вона
(Билимович А. Социальная теория распределения. – С. 33). Отже, Білімович доходить висновку про слушність включення ряду соціально-психологічних факторів у теорію розподілу.
Таку переорієнтацію поглядів Білімовича не слід вважати випадковою, адже ще в праці «Подъём товарных цен в России» (1909 р.) він, вказуючи на залежність між зростанням заробітної плати і рівнем цін писав, що «при известной организованности и подъёме рабочий класс в состоянии путём стачек повысить свой заработок. Но, если все остальные условия хозяйственной жизни не изменяются, выгоды повышенного заработка быстро уничтожаются» (Билимович А. Подъем товарных цен в России / А. Билимович. – Киев, 1909. – С. 66). Реальний і сталий успіх підвищення оплати праці можливий лише за двох умов: зростання капіталів, і, відповідно, прибутків і, головне, підвищення продуктивності праці. Саме цим двом умовам, підкреслював Білімович, опріч зростання профспілкових організацій і соціальної сили робітничого класу, зобов’язані західноєвропейські робітники високим рівнем реальної заробітної плати.
Висуваючи на перший план зростання капіталів та підвищення продуктивності праці, Білімович не відкидає і соціальних факторів. «И не подлежит сомнению, что развитие сильных рабочих организаций, рост социальной мощи рабочего и прочность стачечных завоеваний на Западе теснейшим образом переплетаются с двумя выше указанными условиями» (Билимович А. Подъем товарных цен в России. – С. 67).
Але основу як підвищення матеріального стану робітників, так і економічного зростання Білімович вбачає у нагромадженні капіталів та зростанні продуктивності праці в межах існуючого господарського ладу. Нагромадження «капиталов и увеличение производительности человеческого труда, – писав він, – были и остаются тем основным фоном, на котором только и мог развернуться столь характерный для ХІХ века и особенно для его второй половины подъём рабочих масс в западноевропейских государствах» (Билимович А. Подъем товарных цен в России. – С. 67).
Ще одну сторону світогляду Білімовича становить його відношення до економічної теорії Маркса. Цього питання він побіжно торкається, викладаючи в своїх працях теоретичні засади різних шкіл та їх прихильників. Проте більш послідовно воно знайшло висвітлення в огляді Білімовичем праці С. Франка «Теория ценности Маркса и ее значение» (1900 р.). Епіграфом огляду Білімович бере слова М. Х. Бунге:
(Билимович А. С. Франк. Теория ценности Маркса и ее значение : критический этюд / А. Билимович. – Санкт-Петербург : Изд. М. И. Водовозовой, 1900. – С. 1).
Розгортання активної полеміки навколо питання про цінність Білімович пояснює виходом третього тому «Капіталу» К. Маркса (1894 р.). Поява цього тому, пише він, показала багатьом наявність значних суперечностей в економічній системі Маркса, а це зумовило появу критичної течії серед самих прихильників Маркса і навіть відмову багатьох з них від основних положень теорії.
Основоположником критичного напряму на Заході Білімович називає В. Зомбарта. А найбільш яскравим представником його – Бернштейна. В Росії активно включились в полеміку П. Струве і М. Туган-Барановський, а відтак С. Франк. Саме його працю аналізує Білімович, ставлячи завданням
(Билимович А. С. Франк. Теория ценности Маркса и ее значение. – С. 2–3).
С. Франк розрізняє категорії «ценности вообще», «меновой ценности» і робить висновок, що не існує принципової відмінності між ціною і міновою цінністю. Білімович погоджується з такою думкою. Сприймає він і критичний аналіз Франком категорії мінової цінності Маркса, що ґрунтується на основі трудової теорії. Критикуючи трудову теорію цінності, С. Франк показує, що Маркс сам фактично відмовляється від неї в третьому томі «Капіталу». Дійсно, як відомо, в першому томі «Капіталу» Маркс стверджує, що цінність визначається працею, що навколо неї відбувається коливання цін, а в третьому томі він вводить категорію ціни виробництва, як перетвореної форми цінності, яка, за висловом Франка, зумовлюється витратами виробництва з включенням середнього прибутку на капітал і ренти, тобто тими ж витратами виробництва,
(Билимович А. С. Франк. Теория ценности Маркса и ее значение. – С. 8). Ці ідеї сприймає Білімович і наголошує, що Франк заперечує також і теорію витрат виробництва. Спростовує Франк трудову теорію мінової цінності визначенням праці єдиним фактором виробництва, тому що
(Билимович А. С. Франк. Теория ценности Маркса и ее значение. – С. 10).
Щодо теорії абсолютної цінності, то вона, за словами Франка, поділяє всі недоліки трудової теорії мінової цінності. Білімович на цій підставі доходить висновку, що (Билимович А. С. Франк. Теория ценности Маркса и ее значение. – С. 11). У даному випадку в критиці трудової теорії Маркса Білімович використовує працю Франка, підтверджуючи правильність його оцінок і не погоджуючись лише в деяких питаннях. Проте загальний висновок Білімовича – це заперечення трудової теорії цінності. Проведений аналіз, пише він, примушує нас як таку, що (Билимович А. С. Франк. Теория ценности Маркса и ее значение. – С. 16, 17).
Окремий, своєрідний і досить плідний етап наукової діяльності Білімовича становить період перебування в еміграції. У 1920 р. він, як уже зазначалось, емігрував до Югославії, а згодом до США. Науковий доробок Білімовича в цей період досить значний. В еміграції він опублікував понад 150 наукових праць з різних проблем економічної науки.
Перш за все, слід зупинитися на критиці Білімовичем марксизму. Якщо в кінці ХІХ і на початку ХХ ст. критика марксизму проходила, в основному, в руслі теоретичної боротьби представників різних напрямів економічної думки, то після Жовтневої революції з’являються нові аспекти і нові аргументи такої критики. Йдеться про критику марксизму, а не лише його економічної теорії. До честі Білімовича, відзначають його дослідники, «он никогда не подпадал под обаяние марксизма и всю свою творческую жизнь оставался одним из самых последовательных и непримиримых его критиков» (Экономисты русской эмиграции : учеб. пособие / Э. Б. Корицкий, Г. В. Нинциева, А. Л. Дмитриев, В. Х. Шетов ; С.-Петерб. гос. ун-т экон. и финансов. – Санкт-Петербург : Юрид. центр Пресс, 2000. – С. 39).
В працях, опублікованих в еміграції, зокрема в праці «Марксизм. (Изложение и критика)» (1936 р., 2-ге видання – 1954 р.), Білімович піддає всебічний критиці марксизм. Основною помилкою Маркса він вважав його вчення про матеріалістичне розуміння історії, тобто саме те, що його прихильники і послідовники називали основним науковим досягненням Маркса. Білімович не сприймає погляду Маркса про те, що в основі історичного процесу лежить спосіб виробництва матеріальних благ і що лише зі зміною базису відбуваються зміни в надбудові. Він наголошує, що саме господарське життя дуалістичне. Воно не лише матеріальне, а й духовне. Виступав Білімович і проти марксистського принципу класовою боротьби. На новому науковому рівні він критикує різні сторони економічного вчення Маркса.
Білімович, як і в попередніх працях, спростовує трудову теорію вартості, показує алогічність аналізу Марксом мінової цінності. І що важливо, він робить висновок, що трудова теорія цінності не мала для автора самодостатнього значення. Вона була потрібна йому для обґрунтування теорії додаткової цінності (Див.: Экономисты русской эмиграции. – С. 44). Критикує Білімович Маркса, як і в попередніх працях, за нехтування ним такої категорії, як корисність. Він доводить безперспективність оцінки праці різної складності. Нещадно критикує Білімович і вчення Маркса про суспільно-необхідний робочий час, і суспільно-необхідні витрати праці.
Не поділяв Білімович і марксистського вчення розподілу у відповідності з марксистською теорією трудової цінності. Якщо цінність створюється лише працею, то, відповідно, робітник повинен одержувати повний продукт праці. Проте сам Маркс заперечував таку можливість навіть в умовах комунізму. Білімович не виключає можливості експлуатації, несправедливого розподілу доходів, про що вже йшлося в його попередніх працях. Проте вирішення цих питань він пов’язує з проведенням соціальних реформ, а не з класовою боротьбою.
Білімович був непримиримим противником марксизму і не випадково він критикував не лише марксистську теорію, а й її практичне здійснення. У праці «Марксизм» він писав про те, що соціалізм, побудований послідовниками Маркса, відбирає у робітників і селян на утримання своїх і чужих комуністів і численного чиновництва, на комуністичну пропаганду, на мілітаристські цілі таку «прибавочную ценность» і стільки «неоплаченного рабочего времени», яких не знає жодна капіталістична країна. І якщо Маркс вчив про «возрастающее обнищание» пролетаріату за капіталізму, то «нигде нет такого обнищания трудовых масс, как в царстве осуществленного марксизма» (Цит. за: Экономисты русской эмиграции. – С. 54).
Велику увагу приділяв О. Білімович і іншим досить актуальним економічним питанням, зокрема він сформулював власну концепцію господарювання, якою передбачалось формування мішаної економіки. Він передбачав необхідність реформування суспільно-економічної системи Росії і висловив ряд думок щодо її майбутнього в праці «Экономический строй освобожденной России» (1960 р.).
