Народився Микола Васильович Левитський у с. Хмільна Канівського повіту на Київщині в родині священика. 1863 р. родина Левитських переїхала в село Федвар на Херсонщині. 1879 р. М. Левитський закінчив гімназію в м. Біла на Холмщині. Навчаючись у гімназії, він організував серед гімназистів таємний гурток самоосвіти, а 1878 р. – заклав першу свою кооперацію – учнівську артіль, бурсу-харчівню. Після закінчення гімназії Левитський вступив на медичний факультет Московського університету. За участь в революційному народницькому русі був заарештований, звільнений з університету і відправлений адміністративним порядком до родини. 1881 р. він вступив на юридичний факультет Харківського університету. По закінченні університету Левитському запропонували готуватися до здобуття професорського звання. Але його, як пише Ю. Павликовський, «манило громадське життя, а не професорська кафедра» (Павликовський Ю. Микола Левитський. В 50-ліття його громадсько-кооперативної праці. 1878–1928 / Ю. Павликовський. – Львів, 1928. – С. 8).
М. Левитський деякий час завідував великим земельним господарством, що належало магнату Бродському. Згодом він почав працювати як статистик у повітовому Олександрійському земстві. За спробу організувати спільний обробіток землі селянами його увільнили із земства. Він розпочинає адвокатську практику в Єлисаветграді, одночасно виступає як публіцист і письменник, друкуючи свої статті і художні твори в одеських журналах і газеті «Елисаветградский вестник».
З 1894 р. він повністю присвячує свою діяльність кооперативній справі. Цього року він заснував першу хліборобську артіль у селі Федвар. Перші артілі, що їх організував М. Левитський, були «безстатусові», тобто юридично неоформлені, вони не могли одержувати кредитів. М. Левитський розробив «Артельный договор», «який, – пише Ю. Павликовський, – стільки шуму наробив в єлисавградській поліції і міністерстві внутрішніх справ у Петрограді ... селян, які читали артільний договір, запроторювано до тюрми, за автором договору встановлено поліцейський нагляд» (Павликовський Ю. Микола Левитський. – С. 12). Але, незважаючи на всілякі утиски, кооперативний рух з Херсонщини поширився на Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, захопив він і російські губернії.
У перші післяреволюційні роки Левитський був членом Української Центральної Ради, активно працював в різних всеукраїнських кооперативних центрах. Він був добре відомим не лише в Росії, а й за кордоном. Левитський брав участь в роботі багатьох міжнародних кооперативних з’їздів, виступав з доповідями, спілкувався з західними кооператорами. 1896 р. він виступив з доповіддю про землеробські артілі на засіданні ІІІ відділення Вільного економічного товариства, брав участь в роботі Міжнародного конгресу кооперації в Парижі (1896), на якому виступив з повідомленням про землеробські артілі в Херсонській губернії, познайомився і спілкувався з відомим французьким кооператором Ш. Жідом. Він – учасник конгресів у Кремоні (1907), Гамбурзі (1910), Стокгольмі (1927). У роки радянської влади він займався педагогічною діяльністю і брав участь в роботі різних кооперативних організацій.
М. Левитський виступив одним із найактивніших пропагандистів та організаторів кооперації в Україні. Його заслуга полягає також в тому, що він розробив знаменитий «Артельный договор», який містив як виклад організаційних засад артілі, так і теоретичне обґрунтування ідеї артільного виробництва в сільському господарстві. «Артельный договор» був перекладений українською, сербською, французькою, німецькою та англійською мовами (Див.: Кокоріна О. І. Критика економічних поглядів ліберального народника М. В. Левитського / О. І. Кокоріна // З історії економічної думки на Україні / АН УРСР, Ін-т економіки ; [редкол.: В. П. Теплицький, Л. Я. Корнійчук, Є. А. Шаблій]. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1961. – С. 301). Українською мовою надрукований 1901 р. під назвою "Спілкова умова для хліборобських спілок". Аналіз цього важливого документа, який набув на той час значного поширення, дає можливість розкрити погляди Левитського на проблеми кооперації і її ролі в суспільному житті.
М. Левитський починає зі з’ясування причин необхідності об’єднання селян. Він пише, що життєвий досвід переконав селян у тому,
(Левитський М. Спілкова умова для хліборобських спілок / М. Левитський. – Львів : Друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1901. – С. 1). Автор розуміє і чітко розкриває наслідки для селян від руйнування дрібного селянського господарства. Він пише, перш за все, про втрату селянами землі і як наслідок – пролетаризацію селян, перетворення їх на міських робітників, вимушені мандри «за сотні і тисячі верст на заробітки і, нарешті, «важке переселення» в чужі й далекі краї». Як палкий захисник інтересів знедоленого селянства Левитський намагається допомогти йому, використовуючи популярну в той час ідею асоціації. Він переконує селян у перевазі артільної форми організації праці і розкриває ці переваги. Левицький пише:
(Левитський М. Спілкова умова для хліборобських спілок. – С. 7). Отже, не лише економічні вигоди, а й «дружнє об’єднання», «братська любов» – це теж переваги артілі. Левитський бачив у артілі не тільки господарську організацію, а й зародок нового «морального життя». На його думку артіль – добровільне об’єднання лише для «господарської спільної роботи», а жити артільники будуть окремо, кожен зі своєю родиною, але при бажанні можуть поселитись і в одному артільному дворі.
«Артельным договором» передбачалось, що вся земля, як надільна, так і орендована й купча, рухоме й нерухоме майно об’єднуються в одне ціле і перебувають в неподільному спільному володінні й користуванні. Всі податки і різні повинності, котрі лежать на наділах, а також страховку артільного майна своєчасно виплачує артіль.
Договором чітко регламентується організація праці. Автор пише:
(Левитський М. Спілкова умова для хліборобських спілок. – С. 20). Всі мають у мирі і злагоді дружно працювати. Левитський наголошує також, що кожний артільник не повинен чекати нагадувань, а сам включатися в роботу. Очевидно, у випадках, коли робота важка або неприваблива, договором передбачалось, що самі артільники можуть встановлювати чергу для її виконання, «а якщо потрібно, то й за наказом старшого».
Допускались і сторонні заробітки кожним окремо і всією артіллю. Як правило, всі сторонні заробітки йдуть на користь артілі. У договорі наголошувалось також на необхідності якісного виконання робіт як в самій артілі, так і у випадках праці на стороні. Зібраний врожай має зберігатись в одному, обраному для цього дворі.
Своєрідно вирішує Левитський проблему розподілу. Із зібраного врожаю виділяється посівний, страховий фонди, податкові виплати та деякі інші відрахування, а решта врожаю:
(Левитський М. Спілкова умова для хліборобських спілок. – С. 22).
Така заява Левитського свідчить про те, що він виступає прихильником зрівняльного розподілу. Але ціла низка доповнень, застережень спростовують цей висновок. Перш за все передбачається різна оплата особам чоловічої і жіночої статі, так званим напівробітникам, тобто неповнолітнім.
Йдеться в договорі й про можливість допомоги багатодітним сім’ям. Щодо розподілу «за потребами», то він, хоч і бажаний, але передчасний:
(Левитський М. Спілкова умова для хліборобських спілок. – С. 23). Отже, передумовою розподілу за потребами у Левитського виступають моральні фактори. А в тодішніх умовах, пише Левитський,
(Левитський М. Спілкова умова для хліборобських спілок. – С. 23–24). Але це все ж не зрівняльний розподіл і навіть не за працею, тому що договором передбачався і розподіл за майновим вкладом. Ті з членів артілі, вклад яких у спільну артільну власність чи то землею, чи майном, був менший, ніж припадало в середньому на одного артільника, повинні були відшкодувати в тій чи іншій формі різницю або відробітками, або грішми.
Положеннями договору артілі дозволялось займатись у вільний час ремеслом і різними промислами. Наголошувалось в договорі на необхідності дотримуватись агротехнічних заходів щодо обробітку землі, дотримання сівозмін та ін. Низкою пунктів договору передбачалось вирішення деяких соціальних проблем. Керівництво артіллю покладалось на виборного артільного старосту, який не лише керує, а й працює нарівні з іншими. Всі питання в артілі вирішуються демократичним шляхом, більшістю голосів.
Оптимістичні сподівання Левитського, принаймні під час написання «Артельного договора», стали підставою включення в договір пунктів про можливість й умови об’єднання кількох артілей, про утвореннях в межах артілі споживчих товариств тощо.
Розглянутий зміст договору дає підстави зробити, перш за все, висновок, що його автор, уболіваючи за долю селянства і покладаючи велику надію щодо її поліпшення на артіль, вдумливо і детально розглянув різні засади формування артілі.
Теоретичні засади договору, в цілому, суперечливі. В його формуванні автор поєднує три позиції, три підходи. Насамперед базовими елементами господарювання у нього є збереження общинних, напівфеодальних форм, як-то: кругової поруки, виконання повинностей, своєчасної сплати податків тощо. Розуміє Левитський і необхідність врахування нових економічних відносин. Із цього приводу цікавою є його полеміка з М. Туган-Барановським, який на засіданні «Товариства для сприяння промисловості й торгівлі» критично оцінив «Артельный договор» Левитського, зокрема, за включені в нього пункти щодо можливості організації артілей
(Фаресов А. Народники и марксисты / А. Фаресов. – Санкт-Петербург, 1899. – С. 54).
Левитський у відповідь заявив:
(Цит. за: Фаресов А. Народники и марксисты. – С. 54). Левитський змушений був маневрувати, включаючи артіль в нові форми господарювання.
І нарешті третій підхід у формуванні артільного договору – це утопічний елемент. Левитський ідеалізує кооперацію, розглядає її як ідеал майбутнього суспільства, «знамення часу». Він заявляв:
(Цит. за: Фаресов А. Народники и марксисты. – С. 43).
Дійсність спростувала сподівання Левитського. Комісія Вільного економічного товариства 1896 р. здійснила перевірку стану землеробських артілей Херсонської губернії. Всього в губернії налічувалось 85 артілей, Комісія перевірила 72. На час перевірки жодної артілі, що були організовані 1894 р., не залишилося. Переважну кількість артілей, близько 88%, становили ті, що були утворені 1896 р. З обслідуваних артілей 69% не проводили і не збирались проводити спільного обробітку землі. Лише мала кількість артілей, близько 17%, збиралися спільно обробляти незначну частку землі для сплати податків і заборгованості за кредити. Понад 80% артілей мали ще й борги, крім позички, одержаної на час об’єднання. Артілі були невеликими за складом господарств, вони об’єднували переважно 2–3 або 4–5 господарств.
Основною метою об’єднання було одержання кредитів, яких нагально потребувало малоземельне селянство. Після одержання кредитів частина членів артілі виходила з неї. Отже мета, яку ставив Левитський, організовуючи артілі, а саме – виробниче кооперування, не була досягнута. Артілі існували лише формально. Комісія, що обстежувала артілі, зробила висновок:
(Сборник Херсонського земства. – 1896. – № 10. – С. 271).
Незважаючи на невдачі, що спіткали артілі, заходи Левитського щодо їх організації набули широкого відгуку як в країні, так і за кордоном. Дослідниками наукової спадщини Левитського виявлено в періодичних виданнях за 1895–1917 рр. понад 350 статей і заміток, присвячених артілям Левитського, його проектам та його діяльності (Див.: Кокоріна О. І. Критика економічних поглядів ліберального народника М. В. Левитського. – С. 303). Крім виступів на міжнародних кооперативних конгресах, Левитський безпосередньо спілкувався, листувався з багатьма західними і американськими кооперативними діячами (Див.: Фаресов А. Народники и марксисты. – С. 38). Відомий кооперативний діяч С. В. Бородаєвський писав, що Левитський доклав чимало зусиль для організації хліборобських артілей в Україні. «Це в справжньому розумінні слова були його діти, й не дивно, що визначення «артільного батька», яке, якщо не помиляюся, я перший застосував до його в одній зі статей часопису “Росія” – так міцно пристало до нього» (Бородаєвський С. В. Історія кооперації / С. В. Бородаєвський. – Прага, 1925. – С. 327–328).
Оцінка діяльності та ідей Левитського не була однозначною. Думки чітко розділилися на дві позиції – марксистську і народницьку, котрі по-різному оцінювали і діяльність Левитського з організації хліборобських артілей, і саму ідею. Марксисти критично ставились до будь-яких форм кооперування селянства за капіталізму. Кооперація в умовах капіталізму вважалась ними капіталістичним підприємством. Велику увагу критиці кооперативного руху і, зокрема, діяльності Левитського приділив В. І. Ленін. Це пояснювалось як значним поширенням кооперативних ідей, так і зростанням популярності Левитського, що, на думку марксистів, було перешкодою на шляху розвитку революційної боротьби трудящих, відволікало їх від цієї боротьби.
Намагаючись «розвінчати» проекти Левитського, Ленін називає їх «воістину манілівським прожектерством». Він пише, що сільські товариства не звільняють трудящих від експлуатації, а лише посилюють сільську буржуазію. «Це обман, – пише він, – ніби «всілякі кооперації» відіграють революційну роль в сучасному суспільстві й підготовляють колективізм, а не зміцнення сільської буржуазії» (Ленін В. І. Революційний авантюризм / В. І. Ленін // Повне зібрання творів. – Т. 6. – С. 370–371).
Прихильники Левитського, зокрема вчені-економісти, які тою чи іншою мірою сприймали ідеї народництва, схвально ставились до діяльності Левитського, інколи надаючи їй і, зокрема, «Артельному договору» більшого значення, ніж він заслуговує. З оцінкою діяльності Левитського виступили такі економісти, як М. Каришев, С. Прокопович, О. Фортунатов, В. Країнський та ін. Вони аналізували не лише теоретичні засади «Артельного договора», організаційну діяльність Левитського, результати господарювання хліборобських артілей, а й причини їх розпаду.
Ці причини вбачали в «народній темряві», негативному ставленні уряду до організації артілей, «адміністративному свавіллі» та «громадській безправності». Отже, причини руйнування артілей шукали поза артілями. Щоправда, деякі дослідники, наприклад М. Каришев, звертали увагу на складність, проблематичність переходу від індивідуального господарювання до кооперативного, наголошували й на тому, що Левитський завищив вимоги до членів артілі, заклавши в договір високі моральні принципи, ставлячи питання про виховання «нової людини» на зразок домагань Р. Оуена.
Цікавою з цього приводу є думка
М. Бунге, який писав про можливість досягнення великих успіхів «об’єднанням сил майнових і особистих у виробництві»:
Але це можливо лише за певних умов. Бунге зазначав:
(Бунге Н. Х. Очерки политэкономической литературы / Н. Х. Бунге. – Санкт-Петербург, 1895. – С. 62).
Деякі з цих положень сприймає й Левитський. Він наполягає на свідомому вільному об’єднанні в артіль, не заперечує проти виходу з неї. Але в нього немає розуміння необхідності існування «іншого світу» за межами товариства, врахування наявності у селянства приватновласницького інтересу і мотивації до праці.
Під впливом реальних процесів господарського розвитку, що відбувались в селі, руйнування артілей, відбувалась еволюція поглядів Левитського на кооперацію. Він сам повідомляв, що з 1894 по 1902 р. виникло 125 артілей, з яких жодна не проіснувала й трьох років. Але його це не бентежило.
(Цит. за: Фаресов А. Народники и марксисты. – С. 9).
Отже, Левитського цікавила ідея кооперації, її поширення серед народу, а не сама кооперація, її господарська діяльність, хоч і останню він не відкидав. Хліборобська артіль не була кінцевим ідеалом Левитського. Полемізуючи з критиками кооперації він заявляв:
(Фаресов А. Народники и марксисты. – С. 13–14). Поки селяни, зазначає Левитський, не мають можливості придбати худобу і реманент, нехай беруть позику і об’єднуються в артіль. А як тільки артільне господарство зміцніло, ніхто не забороняє їм вийти з артілі і вести господарство самостійно.
(Фаресов А. Народники и марксисты. – С. 14).
Але Левитський не відмовляється від кооперативної діяльності. Вже 1895 р. він заснував ремісничу артіль в Єлісаветграді, згодом в Одесі, Києві, Балті і Вінниці (Див.: Левицький М. Сьомий міжнародний конгрес кооперативний / Микола Левицький // Економіст : місячник економічно-господарський. – Львів, 1907. – № 10. – С. 14). Він складає різноманітні проекти споживчих і кредитних кооперативних об’єднань, створення артілей для експлуатації лісу, оренди поміщицьких земель, артільних лавок і кас різних типів, тимчасових складів товарів, виставок сільськогосподарських знарядь, створення «Товариства сприяння артілям» (склав статут цього товариства), «Довідкового бюро для посередництва при сільськогосподарських підприємствах селян і взагалі дрібних хазяїв південних та південно-західних губерній», доводив необхідність створення артільного друкованого органу тощо (Кокоріна О. І. Критика економічних поглядів ліберального народника М. В. Левицького. – С. 325).
М. Левитський не лише складає проекти, він намагається втілити їх у життя.
З питанням кооперації пов’язане і питання про долю капіталізму, про перспективи народногосподарського розвитку країни. Це питання, як відомо, в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. було для Росії найзлободеннішим. Погляди Левитського на шляхи народногосподарського розвитку були типово народницькими. Левитський виступає з критикою капіталізму, висуваючи на перший план моральні вади, які він породжує. Левитський заперечував прогресивне значення капіталізму у всіх сферах життя, зокрема, в галузі наукової думки, культури. І якщо вони розвиваються, незважаючи на всілякі несприятливі умови, що їх створює капіталізм, то лише тому, що їх розвиток спинити не можна.
Заперечуючи прогресивну роль капіталізму і посилаючись на досвід Заходу, народам якого капіталізм приніс море крові і сліз, Левитський висловлює думку про необхідність для Росії обрати інший шлях розвитку. Врятувати Росію від капіталізму він сподівається через зміцнення селянської общини, доповненої перевагами артілі. Руйнівній діяльності капіталізму він пропонує протиставити дрібне народне виробництво, а інтелігенцію закликає до активної діяльності у справі кооперування дрібних виробників, у тій справі, якій він присвятив своє життя.
У вирішенні проблеми шляхів народногосподарського розвитку країни чітко проявилися суперечності між марксистами і народниками. Тому не випадково Левитський виступає з критикою марксизму, його теоретичних засад, відповідає на критику марксистами його кооперативної діяльності. В цій критиці чітко проявились певні особливості. Критикуючи марксизм, він розрізняє теорію К. Маркса і погляди так званих російських марксистів.
Досить повна оцінка Левитським марксизму була викладена ним в доповіді, проголошеній в Петербурзі на «Собрании Экономистов» (1899 р.), яку дослівно викладає Фаресов. Ця доповідь була побудована за таким планом:
(Фаресов А. Народники и марксисты. – С. 23).
Перш за все доповідач заявляє, що він буде критикувати марксизм, виходячи з фактів, а не керуючись теорією. Він наголошує на тому, що часто марксистами прийнято називати людей, які пропагують ідеї, несумісні з пам’яттю про Карла Маркса, мова йде про російських послідовників Маркса, з критикою яких і виступає доповідач.
М. Левитський заперечує можливість примирення марксизму з народництвом на тій підставі, що вони по-різному розуміють народні потреби. Він оголошує російський марксизм теорією реакційною. Ця реакційність особливо небезпечна, бо вона
(Фаресов А. Народники и марксисты. – С. 26).
Реакційність марксизму Левитський вбачає в нерозумінні марксистами ролі общини. Він звинувачує марксистів у тому, що вони виступають за (Фаресов А. Народники и марксисты. – С. 27). Отже, теоретичні засади марксизму Левитський переносить в практичну площину, тому його критика є примітивною і поверховою. Посилаючись на історичний досвід багатьох народів, він намагається довести згубність марксистських ідей і закликає прогресивні сили, враховуючи досвід історії, уникнути багатьох помилок.
Він звинувачує марксистів за змішування понять єдності і одноманітності. Звалюючи в одну купу єдність законів розвитку з одноманітністю, наголошує Левитський, марксисти
(Фаресов А. Народники и марксисты. – С. 39).
Ненауковим називає Левитський ігнорування марксистами соціальних факторів. Він заявляє:
(Фаресов А. Народники и марксисты. – С. 39). Він робить висновок, що зводити всі складні явища народного життя і господарства до одного матеріального фактора неправильно й ненауково, адже
(Фаресов А. Народники и марксисты. – С. 40).
Це зауваження можна віднести до марксизму в цілому. Воно дає підстави твердити, що Левитський розумів необхідність врахування інституційних засад в аналізі закономірностей суспільного розвитку. Саме з подібною критикою марксизму виступили згодом американські інституціоналісти. Крім однобічності методу, марксистська доктрина, за словами Левитського – . Замість вирішення назрілих, нагальних економічних питань вона обмежується (Фаресов А. Народники и марксисты. – С. 40).
І знову Левитський наголошує, що слова його
Саме критика цього марксизму в
(Фаресов А. Народники и марксисты. – С. 56). Вживаючи термін «практичний марксизм», Левитський фактично виступає з критикою так званого легального марксизму. Висновок, якого доходить Левитський – це необхідність практичної діяльності інтелігенції з організації різних форм кооперації.
Ділячись враженнями про сьомий міжнародний кооперативний конгрес (Кремон, 1907 р.), Левитський пише: «Все те, що я бачив і чув на кооперативному конгресі і в кооперативах Італії, так і спонукає мене гукнути ... на всю Україну: “До праці, браття-Українці, над поширенням спільництва. Нехай кооперативна праця так розцвітеться, щоб Україна світила нею між всіма народами і щоб кооперативний рух став підвалиною нашого народного життя”» (Левицький М. Сьомий міжнародний конгрес кооперативний. – С. 11).