Іван Васильович Вернадський народився 24 травня 1821 р. у Києві у родині військового лікаря. Батько Івана Вернадського – Василь Іванович Вернацький походив з козацького роду. Існувала сімейна легенда, за якою за часів Богдана Хмельницького та його війн з Польщею на бік козаків перейшов литовський шляхтич Верна. Через деякий час поляки упіймали його і стратили як зрадника, а його діти залишилися у Січі як «свободные войсковые товарищи». Вони назвалися Вернацькими. За версією дослідників історії роду Вернадських, вірогідніше, що литовський шляхтич Верна є фігурою вигаданою, а сама легенда виникла за часів ліквідації Катериною II козацької вольниці внаслідок намагання не потрапити до податного стану, а бути приписаними до шляхетства. Дід І. В. Вернадського – Іван Никифорович Вернацький записався у помісні книги Чернігівського намісництва на підставі показань свідків про те, що він вів «шляхетский образ жизни», оскільки ніяких документів, які могли б підтвердити дворянське походження, вочевидь, не мав (Див.: Аксенов Г. П. Вернадский / Г. П. Аксенов. – М. : Мол. гвардия, 2001. – С. 9. – (Жизнь замечательных людей : ЖЗЛ : сер. биогр. ; вып. 1000 (800))). Про Івана Никифоровича Вернацького відомо, що він закінчив Києво-Могилянську академію і що, після того як він залишив Запоріжжя і опинився на Чернігівщині, мешканці села Церковщина обрали його, за давнім звичаєм, своїм священиком. За сімейними переказами, він мав важкий деспотичний характер і коли середній син Василь всупереч його волі (а він хотів, щоб його діти пішли по духовній або військовій лінії) вирішив продовжити освіту на медичному факультеті і самовільно вирушив до Москви, батько-священик привселюдно прокляв не тільки сина, а й усіх його майбутніх нащадків. До самої смерті сина він так і не пробачив його. Василь Іванович спочатку навчався у Чернігівському колегіумі, а потім у Києво-Могилянській академії. Закінчивши клас риторики, отримав направлення до Московської медико-хірургічної академії. По закінченні Московської медико-хірургічної академії Вернадський отримав звання штаб-лікаря (Див.: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII–XVIII ст. : енцикл. видання / упоряд. З. І. Хижняк ; за ред. В. С. Брюховецького. – К., 2001. – С. 111).
Мати – Катерина Яківна Короленко – «малоросійська дворянка». Її батько є прадідом відомого письменника Володимира Галактіоновича Короленка. Відомо, що після одруження Катерина Вернацька разом з чоловіком супроводжувала військовий шпиталь. Подружжя Вернацьких протягом першого десятиліття спільного життя приймало участь з військовим шпиталем практично в усіх великих європейських війнах до 1815 р. Г. Аксьонов пише, що у родині Вернадських існувало припущення, що можливо саме подружжя Вернацьких було зображено Л. Толстим на сторінках роману “Война и мир” у тій главі, де Микола Ростов опинився під час австрійського походу в «хозяйстве лекарской жены» або, можливо, йшлося про інший епізод, пов'язаний з Андрієм Болконським (Див.: Аксенов Г. П. Вернадский. – С. 10). У 1819 р. Василь Іванович працював штаб-лікарем Київського військового госпіталю. У 1826 р. він дослужився до звання колезького радника, що давало право на спадкове дворянство. У цей же час він змінив прізвище Вернацький на Вернадський. У документах Київського військового госпіталю за 1827–1831 рр. Вернадський числився як ординатор, штаб-лікар, колезький радник (Див.: Бойчак М. П. История Киевского военного госпиталя / М. П. Бойчак. – К. : Преса України, 2005. – С. 285). Помер у 1838 р.
З усіх дітей, що народилися у родині Вернацьких – Вернадських, вижив тільки один син Іван. З дитинства І. Вернадський відрізнявся неабиякими здібностями, зокрема до математики та мов, добре вчився у Київській гімназії. У 1837 р. з дозволу попечителя Київського навчального округу Є. фон Брадке, не закінчивши повного гімназійного курсу, що складався у той час із 7 класів, І. Вернадський успішно склав вступні іспити до Університету Св. Володимира і був зарахований казеннокоштним студентом I відділення філософського факультету. Університет Св. Володимира він закінчив у 1841 р. з відмінними результатами. За працю «Изложить и критически рассмотреть замечательнейшие мнения народов и мыслителей о состоянии человеческих душ за гробом», що була написана під впливом платонівської філософії, був нагороджений золотою медаллю (Див.: Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского ун-та Св. Владимира (1834–1884). – К., 1884. – С. 98). Після закінчення курсу отримав ступінь кандидата філософії і був направлений учителем російської словесності (мови та літератури) спочатку у Кам’янець-Подільську гімназію, а у 1842 р. – 2-гу Київську гімназію.
Працюючи вчителем, І. Вернадський продовжував самостійну наукову роботу, цікавився слов’янською, зокрема українською літературою. Невдовзі у І. В. Вернадського з’являється можливість як в одного з найздібніших студентів університету отримати стипендію для продовження освіти за кордоном. Він сподівається на стипендію для студій зі славістики. Проте вона була присуджена іншому претендентові. Йому дісталася стипендія для студій з політичної економії (Владимирский-Буданов М. Ф. История императорского университета Св. Владимира / М. Ф. Владимирский-Буданов. – К., 1884. – Т. 1. – С. 373). У 1843 р. І. В. Вернадського приймають на кафедру політичної економії, що у той час належала до історико-філологічного факультету, і відразу відправляють на три роки за кордон для стажування і підготовки до професорського звання. Він навчається у Берлінському та Гейдельберзькому університетах, слухає лекції відомих економістів у Австрії, Швейцарії, Франції, Італії та Англії. У нагоді стає досконале знання основних європейських мов. Він знав англійську, німецьку, французьку, італійську та всі слов’янські мови. За кордоном І. Вернадський спілкується з відомими вченими, знайомиться з економічними установами, подорожує провідними промисловими центрами Англії, знайомиться зі станом виробництва і торгівлі. У 1846 р. закінчився термін перебування І. Вернадського за кордоном.
У 1847 р. Вернадський захистив у Петербурзькому університеті магістерську дисертацію «О теории потребностей» і почав викладацьку діяльність у Київському університеті, читав курс політичної економії. У 1849 р. – захистив у Московському університеті докторську дисертацію з проблем історії економічних учень – «Критико-историческое исследование об итальянской политико-экономической литературе до начала XIX века». Це дало йому можливість у 1850 р. стати професором політичної економії і статистики Московського університету. “Виклад основних теоретичних засад політичної економії, – зазначають В. Д. Базилевич і В. А. Короткий – автори ґрунтовного дослідження про І. Вернадського, – молодий професор розпочинав з розгляду визначальних ідей, на базі яких відбулося становлення науки. Він намагався показати історію ідей як органічно цілісний процес, у якому факти лише обґрунтовують загальні закони. Політична економія розглядалася ним як теорія праці в найширшому значенні цього слова. Переходячи до висвітлення наукових положень, Вернадський намагався вибудувати їх на якомога ширшій теоретичній базі, і тому ввів у свій виклад теорію потреб. Від неї він переходив до законів праці і визначав відношення між працею і потребами, з одного боку, та працею і володінням, з іншого. З аналізу цих відносин «випливало саме собою значення праці в його різноманітних впливах і наслідках, і у такий спосіб відбувався перехід до теорії виробництва і дохідності взагалі. Ціна, закони обігу і суперництва та ін., з усіма їх практичними примітками й висновками – знаходили тут собі місце».
Головну увагу при розгляді теоретичних проблем політичної економії І. Вернадський приділяв порівняльному аналізу і протиставленню буржуазних відносин добуржуазним. Завдання політичної економії він убачав у тому, щоб відкрити природні закони виробництва, під якими розумів закони, що «не підпорядковуються свавіллю влади»” (І. Вернадський. Витоки : Творча спадщина у контексті історії економічної думки в Україні : [монографія] / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2009. – С. 107, 109. – (Славетні постаті)). У 1850 році І. Вернадський одружується з Марією Миколаївною Шигаєвою. Під впливом чоловіка М. Шигаєва зацікавилась політичною економією і стала першою і єдиною на той час у Росії жінкою, що вивчала проблеми політичної економії та писала на економічні теми.
У 1856 р. професор Вернадський з родиною переїхав до Петербурга. У 1856–1868 рр. Вернадський – чиновник з особливих доручень при Міністерстві внутрішніх справ, він служив у Центральному статистичному комітеті міністерства. Одночасно вів педагогічну діяльність, зокрема, у 1857–1859 рр. викладав у Головному педагогічному інституті – вищому педагогічному закладі Петербурга, а у 1861–1868 рр. – в Олександрівському ліцеї. Він добивається дозволу на видання економічного журналу і у 1857–1861 рр. видає: «Экономический указатель» (1857–1858 рр.), «Указатель политико-экономический» (1859 р.), «Экономист», який виходив спочатку як додаток (1858–1861 рр.) до «Указателя экономического, политического и промышленного» (1860–1861 рр.), а з кінця 1861 р., після припинення виходу «Указателя», виходив самостійно. Вернадський був одночасно видавцем, редактором і автором цих видань, у яких читач мав змогу ознайомитися з теоретичними статтями, перекладами зарубіжних видань, економічними оглядами тощо. Вернадському вдалося залучити до участі в «Экономическом указателе» і наступних виданнях кращих економістів того часу (І. К. Бабста, В. П. Безобразова, М. Х. Бунге, Є. І. Ламанського, А. О. Скальковського та інших). Праці Вернадського отримують визнання за кордоном, у 1859 р. його обирають членом Статистичного товариства у Лондоні і членом Центрального статистичного бюро у Брюсселі. В усіх справах Вернадському допомагає його дружина Марія, проте сімейне щастя Вернадських не було тривалим. У Марії Миколаївни виявилась важка спадкова хвороба і, незважаючи на зусилля чоловіка, який везе її в Європу до кращих лікарів, на кращі курорти, 12 жовтня 1860 р. у віці 29 років вона помирає. Згодом у житті І. Вернадського станеться друга страшна трагедія – та ж безжалісна хвороба забере життя і у їх єдиної спільної дитини – сина Миколая – талановитого випускника Харківського університету, який помер у 1874 році у двадцятитрьохрічному віці.
У 1862 р. І. В. Вернадський зібрав праці, що були опубліковані за життя дружини, та рукописи, що залишилися після її смерті, і видав збірку праць М. М. Вернадської. Через багато років він напише про свою померлу дружину проникливі слова: «Скромная, безмерно любящая, с поразительно здравым умом, с отсутствием всего напускного, всякой тени предрассудков, она меня одарила счастьем, на которое я не имел права рассчитывать» (Цит. за: Аксенов Г. П. Вернадский. – С. 12). Другою дружиною І. Вернадського була Анна Петрівна Константинович (1837–1898 рр.). У другому шлюбі у І. Вернадського було троє дітей: син і дві доньки. Син І. Вернадського й Анни Константинович Володимир Вернадський (1863–1945 рр.) – видатний учений-природознавець зі світовим ім’ям, один з організаторів і перший президент Української Академії наук. Цікаву характеристику Анни Вернадської (Константинович), залишену її сином Володимиром Вернадським, наведено у нарисі про життя та діяльність І. Вернадського у виданні “І. Вернадський. Витоки”. «Всесвітньо відомий учений впродовж багатьох років готував матеріали для написання великої автобіографічної роботи, яку він, на жаль, не встиг закінчити. Так звана «Хронологія», знаходиться нині в його особистому архіві. Мати в ній постає яскравою особистістю, чуттєвою, розумною, доброю, обдарованою жінкою. Вона була «дуже музикальною, з сильним голосом (мецо-сопрано), чудово співала українські пісні». Впродовж декількох років Ганна Петрівна брала участь у хорі, яким керував відомий композитор Балакірєв. Певний час вона, за словами Володимира Івановича, навіть мріяла про сценічну кар’єру» (І. Вернадський. Витоки … – С. 159, 161).
З ім’ям Івана Васильовича Вернадського пов’язана діяльність політико-економічного комітету при Імператорському вільному економічному товаристві (1861–1872 рр.). Згадуючи про роботу І. Вернадського на посаді голови політико-економічного комітету, секретар товариства О. Ходнєв у 1869 р. писав: “Будучи избираем ежегодно в означенную должность … и обладая обширными сведениями по части политической экономии, И. В. Вернадский умел придать интерес деятельности комитета, который и сам учреждением своим обязан преимущественно инициативе г. Вернадского” (Цит. за: Абалкин Л. Размышления о родословной В. И. Вернадского / Л. Абалкин // Вопросы экономики. – 2005. – № 10. – С. 147). Політико-економічний комітет було засновано у 1859 р., хоча практично він приступив до роботи лише після скасування кріпосного права 7 грудня 1861 р. Головою комітету було обрано І. Вернадського. Свою позицію стосовно ролі комітету пізніше він сформулював таким чином: “Вольное экономическое общество, чтобы быть последовательным, должно смотреть на политическую экономию не как на вспомогательную, а как на главную для себя науку. По крайней мере, так велит логика и современные потребности народа” (Цит. за: Абалкин Л. Размышления о родословной В. И. Вернадского. – С. 147). Вернадський прочитав на зборах комітету цикл лекцій «О земле в политико-экономическом отношении», «Об экономическом значении капитала» і «О мене и торговле».
На одному із засідань комітету навесні 1868 р. І Вернадський під час гострого обговорення з приводу недопустимості змішування великого виробництва і великої земельної власності втратив свідомість: у нього стався крововилив у мозок. Внаслідок удару Вернадський втратив можливість чітко розмовляти і не міг більше займатися викладацькою та суспільною діяльністю. За порадою лікарів Вернадський з родиною переїхав до Харкова і у чині дійсного статського радника очолив Харківську контору Державного банку, був членом правління Харківського земельного банку. У 1870 р. він був обраний також головою місцевого товариства взаємного кредиту. Науковою роботою у ті роки Вернадський практично не займався. Проте тиха посада керуючого, спокійний ритм життя російської провінції, незважаючи на глибокі українські симпатії, швидко надокучили Вернадському, його тягнуло до столиці, з її активним суспільним життям. У 1876 р. він виходить у відставку і родина повертається до Петербурга. Там Вернадський знову почав видавати економічний журнал, відкрив видавничу фірму «Славянская печатня» та магазин «Книжник» на Невському проспекті. На сторінках видань І. В. Вернадського публікувалися матеріали, в яких обговорювалися гострі економічні проблеми. У 1881 р. вийшов підготовлений І. Вернадським до видання російською мовою, з обширними коментарями, І том шеститомного «Курса политической экономии» Генріха Шторха під назвою «Курс политической экономии, или Изложение начал, обусловливающих народное благоденствие» (Шторх Г. Курс политической экономии, или Изложение начал, обусловливающих народное благоденствие : Сочинение, служившее руководством при воспитании Их И. В. ВВ. КК. Николая и Михаила Павловичей / Генрих Шторх ; пер. с фр. с биографич. очерком автора ; под ред. и с заметками И. В. Вернадского. – Т. 1. – СПб., 1881. – 304 с). На початку 1881 року у І. Вернадського стався другий удар, після якого він так і не зміг одужати. Помер І. В. Вернадський у березні 1884 р.
Науковий доробок вченого досить вагомий і різноманітний стосовно економічної проблематики, про що свідчить, зокрема, список його праць (Перелік його праць подано у виданнях: История русской экономической мысли / АН СССР, Ин-т экономики ; под ред. А. И. Пашкова. – М. : Соцэкгиз, 1958. – Т. 1, ч. 2. – С. 842–844 ; І. Вернадський. Витоки : Творча спадщина у контексті історії економічної думки в Україні : [монографія] / за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання, 2009. – С. 858–862). Питання, що цікавили його і знайшли висвітлення у працях, торкались проблем теорії та історії економічної науки та актуальних проблем економічного розвитку країни. Значне місце в його науковому доробку посідала статистика, яку він читав у Київському й Московському університетах. За свідченням М. Птухи, він був одним із тих професорів, що заклали основи нового, «численного направления» у статистиці (Див.: Птуха М. В. Очерки по истории статистики в СССР / М. В. Птуха ; АН СССР. – М. : Изд-во АН СССР, 1959. – Т. 2. – С. 140).
Проте переважна кількість праць Вернадського присвячена політичній економії. Як свідчать сучасники вченого, курс політичної економії і статистики він викладав за власними записами: політичну економію – «придерживаясь в изложении теории производства Смита и Шторха, в изложении теории экономического владения Рикардо, в учении же о кредите М. Шевалье» (Владимирский-Буданов М. Ф. История Императорского университета Св. Владимира. – Т. 1. – С. 437).
Перш за все слід зупинитися на визначенні І. Вернадським предмета політичної економії. Цьому питанню він присвятив спеціальну працю «Предмет политической экономии». Завдання політичної економії, писав він, полягає в тому, щоб відкрити 
(Вернадский И. Предмет политической экономии / И. Вернадский // Журнал Министерства народного просвещения. – 1856. – № 5 (май). – С. 143). Під цими законами він розумів такі, що не підлягають сваволі держави.
«... В основе всех экономических явлений, – писав він, – лежат естественные законы, не подчиненные произволу власти» (І. Вернадський. Витоки … – С. 507). Але такими законами для нього є лише закони товарного виробництва. Вернадський пише:
(Вернадский И. Предмет политической экономии / И. Вернадский // Журнал Министерства народного просвещения. – 1856. – № 5 (май). – С. 136). Такий підхід Вернадського до визначення економічних законів трактувався у марксистській літературі як звичайний для буржуазного економіста, що не визнає першості виробництва. А між тим сучасні економісти наголошують на тому, що політична економія починається не з виробництва, а з обміну, торгівлі, ринку. Аналогічної думки дотримувався й Енгельс, коли писав, що «політична економія починає з товару, з того моменту, коли продукти обмінюються один на другий» (Енгельс Ф. Карл Маркс. «До критики політичної економії» / Ф. Енгельс // Твори / К. Маркс, Ф. Енгельс. – Т. 13. – С. 466).
І. Вернадський розумів об’єктивний характер економічних законів. «Законы политической экономии, – писав він, – представляют нам не юридические постановления, но законы естественные, т.е. такие, которых человек не может нарушить безнаказанно до тех пор, пока живет в обществе и пока имеет какие-либо потребности, т.е. никогда» (І. Вернадський. Витоки … – С. 700). Розкриваючи об’єктивний характер економічних законів, Вернадський аналізує й характер їх дії. Він підкреслює важливість відповідності законів, розпоряджень, постанов тощо, що видаються у державі, економічним законам. Якщо політична економія має таке велике практичне значення, зазначає автор, то необхідно глибше зрозуміти її зміст, завдання, роль, отже з’ясувати її предмет.
І. Вернадський дає кілька визначень предмета політичної економії. Перш за все він трактує її як науку про господарство (Див.: І. Вернадський. Витоки … – С. 700). Автор наводить ряд визначень предмета політичної економії іншими економістами, погоджуючись з ними або критикуючи їх. Так, Вернадський аналізує визначення економістами політичної економії як науки про добробут, працю, цінність, багатство. Він виступає проти тих економістів, які називають предметом політичної економії багатство, і підкреслює, що вона вивчає лише один бік, одну властивість багатства – його цінність. Категорію вартості він фактично розглядає з позицій трудової теорії.
Властивість речі задовольняти потреби Вернадський називає корисністю, або придатністю. «Годность, приданная вещи трудом, определяет стоимость» (І. Вернадський. Витоки … – С. 829). Отже, вартість у нього пов’язана з корисністю речі, яку їй надає праця. Дає він і більш чітке пояснення вартості: «Вартість визначається працею, а не корисністю» (Вернадский И. В. Очерк теории потребностей / И. В. Вернадский. – СПб., 1852. – С. 34). З’ясовує Вернадський і сутність такої категорії, як цінність. «Ценность по своей природе не может быть иною, кроме меновой; потому что без мены не может быть и ценности: может быть только годность или стоимость вещи. Ценность выражает уже оценку вещи получателем» (І. Вернадський. Витоки … – С. 829). Вернадський виступає проти суб’єктивістських трактувань цінності. Заперечуючи професору Рау, він писав: «Ценность не изменяется от нашего суждения или от нашего понятия: она лежит в природе наших отношений и в свойстве самих вещей. Наше незнание, наша леность или наша небрежность, а иногда и наша гордость могут изменять цену вещей, возвышая или понижая ее; но это также мало соответствует истинной ценности, как сумме усилий, потребных для произведения этой вещи в данный момент времени, как воровская цена или приобретение насилием» (І. Вернадський. Витоки … – С. 833).
У цьому, як і в багатьох інших питаннях, Вернадський стоїть на позиціях класичної школи. Сміта він називає батьком політичної економії, який здійснив у ній системний аналіз, високо оцінює він і Рікардо як визначного дослідника у галузі політичної економії. Але при цьому він не заперечує заслуг Бастіа, Мальтуса та ін.
З’ясувавши предмет політичної економії та розглянувши основні економічні категорії, Вернадський звертається і до розгляду окремих економічних проблем. Зокрема, як уже зазначалося, він проаналізував категорію потреб. Цю категорію він називає надзвичайно важливою тому, що до неї «тяжітимуть всі висновки науки» (Вернадский И. В. Очерк теории потребностей. – С. 7). Вернадський проаналізував стан вивчення категорії потреб представниками різних шкіл, виявив їхні позитивні риси й недоліки. Разом з тим він показав і свій внесок у вивчення потреб, зокрема проведення чіткої градації потреб, виявлення їх взаємозалежності й об’єктивності. Основний висновок – суспільство повинно всіляко сприяти задоволенню потреб.
Велику увагу приділяє Вернадський аналізу праці і її ролі в економічному житті і робить висновок, що праця – це «главный и единственный источник богатства» (І. Вернадський. Витоки … – С. 364). Праця у нього – це діяльність, спрямована на виготовлення корисностей. Вона опосередковує не лише відношення людини до природи, а й відношення людини до людини. Вернадський чітко відрізняє працю від механічних дій машин, інстинктивних дій тварин.
На відміну від А. Сміта, Вернадський всі види праці вважає продуктивними. Він критикує Сміта за нерозуміння ним суті продуктивності праці, яка у нього «получает вид материального производства, совершенно отличного от экономической производительности» (І. Вернадський. Витоки … – С. 837). Висновки Сміта, пише автор, призводять до певних непорозумінь, коли, наприклад, «тот, кто стрижет барана – трудится производительно, кто стрижет человека – непроизводительно» (І. Вернадський. Витоки … – С. 838).
Великого значення надає Вернадський поділу праці. Він пише про «закон распределения труда» і розкриває всі вигоди його застосування. Прекрасне пояснення поділу праці, пише автор, дає Сміт у своєму творі на прикладі виробництва шпильок. Високо оцінює Вернадський роль машин у підвищенні продуктивності праці.
Він виступає прихильником капіталістичного розвитку країни, вихваляє великий капітал і велике підприємство, які мають значні переваги над дрібним виробництвом.
«… Значительный капитал, – писав він, – имеет большее преимущество перед малым, ибо он представляет соединение сил, делает возможнее разделение труда, что, как мы видели, составляет главное условие для успешного производства, поэтому страны, где есть значительные капиталы, имеют несравненно большее преимущество, перед странами, которые его имеют менее; отсюда является образование машинного производства, что невозможно при малых капиталах» (І. Вернадський. Витоки … – С. 737). Разом з тим Вернадський виступає проти великої земельної власності. У той період це була поміщицька власність, а селянська земельна власність була дрібною. Отже, він фактично виступає проти великої поміщицької власності. Але ж він – прихильник великого виробництва. Тому вчений робить висновок, що взагалі найбільш корисно обробляти великі ділянки, але за малих володінь (Див.: І. Вернадський. Витоки … – С. 823). Тобто Вернадський розрізняє питання обробки великих чи малих ділянок від питання великого чи малого володіння.
Цінне джерело для аналізу економічних поглядів І. Вернадського становлять його праці з історії економічної думки. Це згадувана вже праця «Критико-историческое исследование об итальянской политико-экономической литературе до начала ХІХ века» (1849 р.) та «Очерк истории политической экономии» (1858 р.). У праці з історії італійської політико-економічної літератури автор висловив своє бачення ролі досліджень в історії економічної думки. Він підкреслює значення таких досліджень як для кращого розуміння існуючих економічних теорій, так і для подальшого розвитку економічної науки. Праця про італійську політико-економічну літературу була, як уже зазначалось, його докторською дисертацією. Чому Вернадський звернувся до дослідження саме італійської економічної літератури?
Справа в тому, що італійська економічна думка була на той час досить розвиненою. Значного розвитку досяг меркантилізм, формуються й інші школи. Вернадський зокрема писав, що йому імпонувало оригінальне мислення італійських економістів: як меркантилістів, фізіократів, так і представників інших напрямів. Високо оцінюючи у дослідженні меркантилістів, він, разом з тим, критично оцінює їхню теорію. Вернадський аналізує висвітлення ними таких питань, як джерело багатства та саме багатство, визначення сутності грошей, економічної ролі держави тощо. Доволі цікавим є розуміння Вернадським суті грошей, висловлене ним в аналізі економічних поглядів італійських економістів.
Він, у цілому, позитивно оцінює погляди Гаспаро Скаруффі й Бернардо Даванцаті на проблему грошей, наголошує, що Скаруффі першим узявся за висвітлення природи грошей. Учений прихильно ставився до думки Веррі про те, що гроші – загальний товар. Він не був прихильником номіналістичної теорії грошей. Викладаючи погляди Дженовезі, Вернадський писав: «Вмешательство общественной власти в определение ценности денег он считает вредным, так как ценность их определяется сама собою; с чем нельзя не согласиться» (І. Вернадський. Витоки … – С. 422). Учений відзначав, що гроші мають внутрішню цінність. Але висновок, що цінність грошей «неизменна и постоянна», вважав хибним (І. Вернадський. Витоки … – С. 403).
І. Вернадський був противником протекціонізму, але разом з тим не виступав абсолютним прихильником фритредерства. В цілому оцінка Вернадським поглядів італійських економістів подібна до оцінок, що містяться у працях наступних економістів, які писали протягом століття після виходу монографії.
Більш зрілою і такою, що охоплює більше коло досліджуваних питань, є праця «Очерк истории политической экономии». У передмові до праці вчений викладає своє розуміння значення історії науки і, зокрема, історії політичної економії для розуміння і розвитку самої науки. Оригінальною є його класифікація всіх політико-економічних шкіл і напрямів, яку він співвідносить з принципом вільної конкуренції і державного втручання в економічне життя. До першого напряму, який автор називає «отрицательным», він відносить класиків, за його словами – «физиократию и школу Адама Смита, или промышленную». До другого напряму – «положительного» – належать «экономические понятия древних, меркантилизм, протекционизм и социализм» (І. Вернадський. Витоки … – С. 508).
У самій історії політичної економії Вернадський виділяє дві сторони: зовнішню і внутрішню. Зовнішня «соответствует движению идей, или теоретической части науки, вторая – их осуществлению, или экономической практике» (І. Вернадський. Витоки … – С. 508). Такий поділ є цікавим з погляду розуміння практичного значення економічної науки.
Починає дослідження автор з аналізу поглядів представників давньої Греції та Рима. Він висвітлює погляди Ксенофонта, Платона, Аристотеля, Цицерона, Плінія та ін. Загальний висновок, що його робить автор, полягає у тому, що прадавні мислителі мало уваги приділяли праці і «главным, если не единственным, источником богатства принимали землю» (І. Вернадський. Витоки … – С. 509). Учений пояснює це зокрема тим, що основним видом праці була праця рабів, яка вважалась принизливою. Крім того, одним із надійних засобів збагачення були війни. Середні віки представлені у праці досить стисло, що автор пояснює відсутністю матеріалу.
Політекономію Нових часів він поділяє на два періоди: 1) до Адама Сміта і 2) від Адама Сміта. Перший період у Вернадського – це так званий позитивний напрям, основну увагу в аналізі якого він приділяє меркантилізму. Меркантилізм, на його думку, не може бути навіть названим школою, на тій підставі, що його прихильники писали книжки про предмети державного господарства, зовсім не дбаючи про його теоретичне обґрунтування. Визначаючи теоретичну неспроможність меркантилістів, автор разом з тим робить висновок, що оцінка меркантилістами грошей як єдиного виду багатства сприяла зростанню уваги дослідників до таких категорій, як гроші, фінанси. Автор посилається на праці німецьких юристів, французьких та англійських економістів, але основну увагу приділяє італійським меркантилістам Г. Скаруффі, Б. Даванцаті, М. Сантісу, А. Серра та ін., використовуючи матеріал своєї докторської дисертації.
Звертаючись до аналізу поглядів так званої нової економічної науки, автор розглядає праці В. Петті і Дж. Локка, які по-новому визначали джерела багатства. В. Петті Вернадський вихваляє за розуміння ним суті грошей і визначення «ціни» працею. Локк проголошує два джерела багатства: землю й працю, проте перевагу віддає праці.
Дослідження Вернадського досить логічне. Він простежує еволюцію меркантилізму і розкриває ті засади, що стали підставою зародження класичної політичної економії.
Високо оцінює Вернадський фізіократів і приділяє їм велику увагу в своєму дослідженні. Він відзначає їхній внесок у розвиток економічної науки. Фізіократія, пише автор, «в недрах своих носила такой запас свежих сил и такое богатство содержания, что все последующее движение науки политической экономии, можно сказать, родилось прямо из нее» (І. Вернадський. Витоки … – С. 573).
Що ж приваблювало Вернадського у теорії фізіократів? Перш за все, як пише автор, «с исторической точки зрения физиократия представляет как бы апелляцию от меркантилизма к естественному ходу дел, к природе вещей» (І. Вернадський. Витоки … – С. 575). Заслугу фізіократів Вернадський вбачає у тому, що вони перенесли дослідження зі сфери обігу у сферу виробництва, за основу аналізу брали не «цену, деньги», а «произведение вещей». «Но главная заслуга школы, – пише автор, – состоит в отделении политической экономии от области других наук, и физиократия оказала тем существенную услугу» (І. Вернадський. Витоки … – С. 576). Разом з тим Вернадський підкреслює, що це ще не було відокремлення у повному розумінні слова, це була лише перша спроба. Зупиняється він і на недоліках, які, на його думку, були притаманні фізіократам. Це перш за все те, що фізіократи обмежуються аналізом лише сільськогосподарського виробництва і визначають, відповідно, продуктивною працею лише працю у сільському господарстві. Саме тому Вернадський високо цінує прихильників фізіократизму, зокрема Тюрго. «Отличительною чертою их можно назвать уважение к полезному труду, в какой бы форме он ни проявлялся и к какому бы занятию его ни прилагали» (І. Вернадський. Витоки … – С. 592). Саме ці економісти, за Вернадським, «составляют как бы переход к промышленной школе Адама Смита» (І. Вернадський. Витоки … – С. 592). Якщо проаналізувати ці висловлювання Вернадського, то можна зробити висновок, що вони співзвучні поглядам представників класичної політичної економії.
Найбільш видатним економістом Вернадський називає Адама Сміта. Його книга «Багатство народів» – «первое сочинение, в котором даны ответы на все главнейшие вопросы из области нашей науки, – первое, в котором общественные экономические явления обняты в их полноте и разнообразии, – первое, в котором мы видим правильный научный метод, строгий анализ фактов, стремление из их наблюдения отыскать законы, действующие в общественной экономии, и оценить те препятствия, которые они встречают в своем проявлении» (І. Вернадський. Витоки … – С. 622). Загальна оцінка праці А. Сміта, зроблена Вернадським, змістовна і всебічна. При цьому він простежує весь зміст «Багатства народів».
Перш за все Вернадський підкреслює, що в А. Сміта головним джерелом багатства є праця, причому не лише у сільському господарстві, як у фізіократів, а взагалі у сфері матеріального виробництва. Він високо оцінює пояснення А. Смітом значення розподілу праці у підвищенні її продуктивності. Викладаючи визначення економічних категорій А. Смітом, Вернадський часто висловлює свої критичні зауваження. Так, він не погоджується з його тлумаченням ренти, вважає недовершеним поділ капіталу на основний і оборотний. Але головний недолік у системі А. Сміта він бачив у тому, що останній вважав непродуктивною працю в нематеріальній сфері. Незважаючи на це, пише Вернадський, «учение Смита удовлетворяет главным научным требованиям, и потому его теория получила огромное распространение и влияние на весь дальнейший ход политической экономии» (І. Вернадський. Витоки … – С. 629). Вернадський називає А. Сміта «истинным Отцом политической экономии» (І. Вернадський. Витоки … – С. 622).
Високо оцінив учений і економічну систему Д. Рікардо. Особливо йому імпонує те, що Рікардо надає праці і її продуктивності більше значення, ніж будь-хто з його попередників. Особливо слід звернути увагу на те, що він підкреслює факт визначення Рікардо цінності працею. «Но наибольшую известность в науке Рикардо, – пише він, – приобрел своею “Теориею ренты (оброка)”» (І. Вернадський. Витоки … – С. 637).
Оцінка Вернадським поглядів представників класичної школи свідчить, що він був не просто прихильником їх поглядів, а у багатьох випадках розвивав їхні ідеї. Але разом з тим він не був епігоном класиків. Оцінка ним наукового доробку представників класичної школи глибока, всебічна і водночас критична. Отже, йдеться про своєрідне самостійне сприйняття теорії класиків. Ця своєрідність виявляється і в тому, що Вернадський продовжує аналіз політичної економії після А. Сміта. Цей аналіз ґрунтується на тих самих методологічних засадах. Він виявляє послідовників А. Сміта, показує, в яких напрямах відбувався розвиток його теоретичних засад і що нового внесли у теорію послідовники. Так, називаючи Сея послідовником А. Сміта, Вернадський пише, що він «являет иногда самостоятельность и расширяет область науки своими исследованиями и критикою» (І. Вернадський. Витоки … – С. 645). Високо оцінює Вернадський «знаменитого Бастиа», виділяючи, зокрема, його розробки «понятия о потребностях». Він дав всебічний аналіз економічним поглядам Г. Шторха, якого аналізує як послідовника А. Сміта і Сея. Проте, на думку Вернадського, Шторх «во многих случаях становится выше их и своих современников», зокрема в питанні продуктивної праці, відзначає він і інше, ніж у Рікардо, пояснення ренти, заслуги у трактуванні грошей, кредиту тощо (Див.: І. Вернадський. Витоки … – С. 648, 651).
Певний інтерес становить оцінка Вернадським економічних поглядів Т. Степанова. Його, як і Г. Шторха, він відносить до так званої еклектичної школи на тій підставі, що вони не наслідують якийсь один авторитет. Степанову, як і Шторху, він ставить у заслугу визнання продуктивною працю у нематеріальній сфері.
Науково-критичний аналіз розвитку економічних ідей, теорій першої половини ХІХ ст. Вернадський завершує розглядом поглядів так званої соціальної групи, до якої відносить Герреншванда, Сісмонді, Прудона та ін., і висловлює своє ставлення до соціалізму.
Аналізуючи погляди економістів соціалістичного спрямування, він розкриває їхні вимоги щодо покращення становища робітників. Але, як справедливо зазначає автор, це не теоретичні розробки, а практичні вимоги-рекомендації, що «касаются собственно практики благосостояния» (І. Вернадський. Витоки … – С. 361). Саме тому, пише він, у соціалізмі немає прогресу. Але, незважаючи ні на що, «социализм есть необходимое явление, следующее за пауперизмом» (І. Вернадський. Витоки … – С. 692). Там, де немає пауперизму, немає і соціалізму. Праці соціалістів-утопістів, на думку вченого, не збагатили науку. Але «социалистическое движение заставило экономистов обратить внимание на многие вопросы, прежде остававшиеся в тени» (І. Вернадський. Витоки … – С. 694). До таких питань автор відносить «вопрос о товариществе, решаемый на основании закона и соединения труда, и вопрос о владении» (І. Вернадський. Витоки … – С. 694). Розв’язання цих питань Вернадський відносить до віддаленого майбутнього.
І. Вернадський був не лише видатним ученим, державним службовцем, а й активним громадським діячем. Він брав участь в роботі «Комісії для обслідування Київського учбового округу» при Київському університеті (Нариси з історії економічної думки на Україні / АН УРСР ; [відп. ред. Д. Ф. Вірник]. – К. : Вид-во АН УРСР, 1956. – С. 188). Працюючи у Петербурзі, Вернадський був активним учасником роботи «Политико-экономического комитета при Императорском вольном экономическом обществе». Найбільш вагомою була його діяльність як видавця і редактора журналу «Экономический указатель» (1857–1858 рр.) та додатка до нього «Экономист» (1859–1861 рр.).
У журналі подавалась інформація про економічні та політичні події у країні та за кордоном. Тут регулярно друкувались статті таких відомих вітчизняних економістів, як М. Бунге, А. Скальковський, О. Ходнєв та ін., а також зарубіжних авторів, як, наприклад, М. Шевальє. Багато статей було написано самим І. Вернадським. У журналі «Экономист» друкувались теоретичні статті з економічної та статистичної тематики, а також переклади з англійської та французької мов праць західних економістів. На сторінках видань, як у працях різних авторів, так і самого Вернадського, пропагувались ідеї економічної свободи, вимоги ліквідації кріпацтва.
І. Вернадський, як один із провідних авторів своїх видань, друкував статті на різні теми. У статтях з економічної проблематики він виступав незаперечним прихильником ідей англійської класичної школи політичної економії, обстоював ідеї економічного лібералізму. У питанні щодо кріпосного права Вернадський виступив безкомпромісно за ліквідацію кріпацтва і звільнення селян із землею. Він не сприймав вимог тих «реформаторів», які пропонували здійснити звільнення селян без землі та передбачали виплату величезного викупу. Вернадський і його прихильники брали активну участь у жвавій і гострій дискусії з приводу ліквідації кріпосного права, що розгорнулася на сторінках газет і журналів наприкінці 1850-х років. Сам Вернадський надрукував цілий ряд статей в «Экономическом указателе» з приводу передбачуваної реформи: «Современный вопрос» (1857 р.), «О поземельной собственности» (1857 р.), «Крестьянское дело с научной точки зрения» (1859 р.) та ін. У цих статтях, як і в статтях інших авторів – прихильників Вернадського, проголошувались ліберальні ідеї вирішення селянського питання, висувались вимоги звільнення селян із землею. На сторінках видань пропагувалась ідея повного звільнення селян і повної приватної власності у сільському господарстві, що забезпечило б, на думку авторів, не лише успішний розвиток сільського господарства, а й прогресивний поступ всього народного господарства.
Обстоюючи ці погляди, Вернадський вступає у полеміку з такими письменниками і публіцистами, як В. Панаєв, М. Добролюбов, М. Чернишевський, які виступали за збереження общинної власності. Розгорнулась запекла дискусія, в яку були втягнуті, крім «Современника» і видань Вернадського, ряд інших журналів. На обговорення було поставлене питання, що краще для успішного розвитку землеробства – общинне володіння землею чи приватне. Вернадський і його прихильники виступали за приватне володіння. Вони доводили, що сільське господарство може успішно розвиватись лише за умов вільної праці і використання вартісних відносин, властивих буржуазному суспільству. Цю ідею, зокрема, палко відстоював Д. М. Струков. Чернишевський, захищаючи общину, ставив завданням пропаганду своєї власної програми аграрних перетворень, тобто революційної програми ліквідації кріпацтва. Чернишевський підтримував демократичні позиції Вернадського і його видань у питанні критики кріпацтва, але критикував Вернадського за наявність антисоціалістичних тенденцій у його програмі.
Коментуючи цю дискусію, М. О. Цаголов у свій час писав: «Полемика Вернадского против Чернышевского по вопросу об общественном землевладении по своему существу была борьбой буржуазного экономиста, боящегося социализма, против теоретика и пропагандиста социализма. Энергия, проявленная Вернадским в этой полемике, была вызвана не заботой о той или иной форме крестьянского землевладения, а стремлением не допустить распространения социалистических идей в России даже в самой элементарной форме» (Цаголов Н. А. Вопросы истории политической экономии / Н. А. Цаголов. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1984. – С. 201). З таким трактуванням подій можна погодитися, переставивши лише акценти. Оцінку Вернадського як буржуазного економіста не слід вважати негативною, а Чернишевського – пропагандиста соціалізму – позитивною. Вернадський дійсно ставив питання про характер соціально-економічних перетворень у країні з буржуазно-демократичних, ліберальних позицій і не сприймав соціалістичних ідей. Події, що відбувалися у Росії, він зіставляв із соціально-економічним розвитком західних країн. Чернишевський, палкий патріот і захисник селянства, виступив з позицій селянського утопічного соціалізму. Очевидно, слід погодитися з оцінкою світогляду Чернишевського філософами, котрі відзначали, що коли в загально-філософській постановці питання Чернишевський піднімався на величезну висоту, то у вирішенні конкретно-історичних завдань Росії робив хибні висновки (Див.: Розенталь М. М. Философские взгляды Н. Г. Чернышевского / М. М. Розенталь ; АН СССР, Ин-т философии. – М. : Госполитиздат, 1948. – С. 128–140).
Оцінюючи в цілому світогляд І. Вернадського, слід зазначити, що у питанні економічної теорії він чітко стояв на позиціях класичної школи політичної економії. Він виступав прихильником буржуазно-демократичних перетворень у країні, піклувався про розвиток промисловості, виступаючи захисником передових, найбільш розвинених у соціально-економічному і технічному відношенні форм промислового виробництва.
| Л. Я. Корнійчук | , Т. В. Куриленко |
