Українці, росіяни, народи колишньої Югославії, американці вважають О. Д. Білімовича «своїм» вченим. Адже Олександр Дмитрович народився у місті Житомир, в Україні, що входила до складу Російської імперії. На Батьківщині він прожив 44 роки. Тут пройшли його дитячі та юнацькі роки, тут формувався його світогляд та наукові переконання, тут він став яскравою особистістю. У Любляні вчений 24 роки очолював кафедру політичної економії та статистики, підготував цілу плеяду національних кадрів, що стали провідними спеціалістами у різних галузях югославської економіки, державними діячами, вченими та педагогами. У Каліфорнії Білімович пропрацював майже 15 років, викладав у місцевому університеті, співпрацював з провідними американськими науковими центрами.
Вже змалку майбутній вчений привчався до дисципліни, жив за ретельно спланованим розкладом дня. За цим пильно слідкував його батько, Дмитро Якович Білімович, статський радник, який служив дивізіонним лікарем 32-ї піхотної дивізії 11-го армійського корпусу царської армії. Разом з молодшим братом Антоном Олександр Білімович навчався у гімназіях Житомира та Володимира. Вищу освіту брати здобували у Київському університеті Св. Володимира. Олександр закінчив юридичний факультет у 1900 році (нагороджений золотою медаллю за статистичне дослідження «Товарное движение на русских железных дорогах»), Антон – фізико-математичний факультет у 1903 році також із золотою медаллю. Обом братам було запропоновано залишитися працювати на кафедрах і готувати до захисту дисертаційні роботи.
Ще студентом Олександр виявив неабиякий журналістський хист. Професор Київського університета Св. Володимира Дмитро Іванович Піхно (1853–1913), учнем якого був Білімович, головний редактор газети «Киевлянин», замовляв своєму здібному студенту газетні статті на економічну тематику. Публіцистика допомагала юнакові отримувати додаткові кошти та сприяла «шліфуванню пера» – чесноти, без якої годі було й думати про наукові здобутки у галузі політичної економії. Піхно поступово ускладнював завдання, і більш «зрілі» публікації Білімовича з історії Міністерства фінансів та фінансової політики Росії, що супроводжувалися аргументованими коментарями і статистичними викладками, викликали певну зацікавленість у політичних і наукових колах імперії.
Олександр Білімович був однолітком та сокурсником прийомного сина професора Піхна – Василя Віталійовича Шульгіна (1878–1976), майбутнього політичного діяча, завзятого монархіста, людини неординарної, життєвий шлях якої сучасні російські історики називають навіть легендарним. Професорська квартира була завжди гостинно відкрита для братів Білімовичей. Олександр згодом одружився з Аллою Віталіївною Шульгіною (1874–1930), сестрою Василя, прийомною донькою Дмитра Івановича, а Марія Дмитрівна Білімович, сестра Олександра і Антона, вийшла заміж за управителя маєтку Шульгіна – Вацлава Цезаревича Камінського. Дружні стосунки між родинами Білімовичей та Піхно-Шульгіних зберігалися протягом багатьох десятиліть.
У 1904 році професорський стипендіат Олександр Білімович отримав посаду приват-доцента Київського університету. У 1905 р. Білімович отримав дозвіл на дворічне закордонне відрядження до Німеччини та Франції для підготовки до професорського звання по кафедрі політичної економії та статистики. У травні 1905 р. він вирушив спочатку до Тюбінгема, згодом до Берліна та Мюнхена, а завершив наукову подорож у Парижі. Впродовж літнього семестру 1905 р. Білімович відвідував у Тюбінгенському університеті лекції з економічних дисциплін, прослухав курс, присвячений соціалізму й комунізму, що викладалися в усіх німецьких університетах. Під час зимового семестру 1905/1906 р. О. Білімович слухав у Берлінському університеті лекції А. Вагнера, Г. фон Шмоллера, М. Зерінга. Він також вивчав методику збирання й обробки статистичних матеріалів, різні способи графічного зображення статистичних даних, здійснював екскурсії до статистичних закладів Берліна, самостійно студіював наукову літературу з сільського господарства, вивчав теоретичні питання політичної економії. Результатом його закордонної подорожі стало написання критичної замітки «Німецькі уми про російсько-японську війну та російські фінанси» до відповідної праці К. Гельферіга та статті, присвяченої становищу службовців на залізницях Пруссії та Росії. У в 1907–1908 рр., повернувшись до Києва, одночасно з викладанням в університеті, почав вести курс «Аграрне законодавство в Німеччині» на Київських вищих комерційних курсах. А у 1909 році захистив магістерську дисертацію на тему «Германское землеустроительное законодательство» і був обраний екстраординарним професором Київського університету. Після захисту магістерської дисертації Білімович спеціалізувався переважно на проблемах аграрного сектору економіки. Він повністю поділяв основні засади аграрної реформи П. А. Столипіна (1862–1911), наголошуючи у своїх творах на необхідності законодавчої підтримки з боку держави приватної власності на землю та приватної ініціативи дрібних селянських господарств.
Поступово, під впливом вчених Київської школи політичної економії, Олександр Дмитрович все більше захоплювався теоретичними аспектами питання цінності. Вільне володіння декількома іноземними мовами дозволило йому навіть опублікувати свій перший не російськомовний твір «Zur Frage der Bewertung der wirtschaftlichen Güter» (1911 р.) на шпальтах часопису «Zeitschrift für Volkswirtschaft und Verwaltung», офіційного «рупору» Австрійської школи політичної економії, упорядником якого був Ейген фон Бем-Баверк (1851–1914). На цю ж тематику була і його докторська дисертація «К вопросу о расценке хозяйственных благ: Понятие субъективной ценности, цены и объективной меновой ценности», яку Білімович блискуче захистив у 1915 році у Петербурзі в запеклій науковій полеміці з головним оппонентом, відомим російським економістом Петром Бернгардовичем Струве (1870–1944). Ця робота була опублікована у вигляді монографії з присвяченням пам’яті Д. І. Піхна.
У 1916–1918 роках Білімович – ординарний професор, завідувач кафедри політичної економії та статистики Київського університету Св. Володимира. Він викладав також на Вищих жіночих курсах, був активним учасником Вільного економічного товариства, Київського юридичного товариства. Під час революційних подій вчений намагався знаходитися осторонь від політичних подій, не підтримувати ніякі партії, рухи чи організації. Проте при створенні у Києві правоцентристської Ради державного об’єднання Росії у 1918 р. публічно підтримав її програму. Не відмовився він і від пропозиції під час Першої світової війни обійняти посаду товариша (заступника) голови Військово-промислового комітету, який очолював М. І. Терещенко (1886–1956), український цукрозаводчик та землевласник, майбутній міністр Тимчасового уряду.
Після падіння влади П. П. Скоропадського в Україні у 1918 році Білімович виїхав до Єкатеринодара, згодом – до Новоросійська. Як твердий у своїх переконаннях монархіст, вчений не сприйняв більшовицькі ідеї та опинився у лавах Добровольчої армії генерала Денікіна. У своєрідному уряді, «Особливій Нараді» при Главкомі ЗСПР (Збройних Сил Півдня Росії) – законодавчому та розпорядчому органу управління на Півдні Росії, він очолив Комісію з національних справ. Комісія підготувала план адміністративної реформи, який був опублікований у 1919 році за редакцією Білімовича під назвою «Деление Южной России на области». Проаналізувавши всі відомі на той час проекти унітарного, федеративного та конфедеративного устрою європейської частини Росії, вчений дійшов висновку, що найбільш обґрунтованим критерієм у виокремленні окремих областей є спільність економічних і соціальних ознак, а не національних особливостей. Цей план підтримав Денікін і, по мірі відвойовування у більшовиків південноросійських губерній, замість них формувалися нові територіально-адміністративні одиниці: Таврійська, Київська, Харківська, Дон та Кубань. Члени комісії з національних питань і її очільник, прибічники крайніх правих поглядів, готували й інші рекомендації командуванню армії, які слугували ідеологічним підґрунтям для наказів командирам військових частин. Таким чином, теоретичні абстракції дуже швидко матеріалізувалися, а Білімович як їх автор, хотів він того чи ні, ставав мимовільно причетним до інколи трагічних подій, зокрема до репресій, які чинила «біла гвардія» за національною ознакою.
Одним з ідеологів «білого руху» під час Громадянської війни був сокурсник київського професора – В. В. Шульгін, лідер націоналістичного «Русского избирательного блока». Він активно залучав свого товариша до політичної діяльності, домігся затвердження його кандидатури на посаду голови «Управления земледелия и землеустройства» від правоцентристського «Совета государственного объединения России» (фактично міністром сільського господарства в уряді Денікіна). На державній службі Білімович розробив аграрний законопроект, реалізувати який планувалося відразу після переможного «похода на Москву». На думку Денікіна, ця законодавча ініціатива мала перерости у «грандіозну соціальну реформу». Вона передбачала два варіанти збереження за власниками невідчужуваних мінімумів землі: варіант прогресивних відрізків і варіант твердих норм невідчужуваних ділянок. Всі губернії і повіти Європейської Росії планувалося поділити на 5 категорій (залежно від щільності населення і забезпеченості землею), що, за задумом реформаторів, зробило би процес перерозподілу землі більш диференційованим і, відповідно, більш науково обґрунтованим. У проекті відстоювалася необхідність збереження високотоварних, великих приватновласницьких господарств та передбачався план розвитку дрібних та середніх селянських господарств за рахунок їх інтенсифікації, а не за рахунок додаткового наділення землею. Але не судилося – війська Денікіна були розбиті. Лише завдяки розпорядливості Білімовича під час панічної евакуації із Ростова вдалося вивезти сім’ї простих службовців.
Білімович з родиною переїхав до брата в Одесу. Антон Дмитрович, доктор фізико-математичних наук, на той час працював ректором Новоросійського університету. Олександру Дмитровичу запропонували увійти до нового «Південно-руського уряду», але він відмовився. Червона армія стрімко наближалася, і на сімейній нараді було вирішено виїхати за кордон. Без особливих ускладнень, транзитом через Константинополь, обидва сімейства у березні 1920 року емігрували до Королівства Сербів, Хорватів і Словенців.
Король Олександр Карагеоргійович І гостинно прийняв на своїх землях чисельних емігрантів з Росії. У 1923 – 1924 роках у королівстві було засновано майже 300 колоній біженців з різних регіонів колишньої імперії. Їх чисельність варіювала від 10 тисяч у Белграді до п’яти сімей у м. Сень. Серед вихідців з Росії було чимало видатних вчених, наукові праці яких набули світової слави (Див.: Косик В. И. Русская Югославия: фрагменты истории, 1919–1944 [Электронный ресурс] / В. И. Косик // Славяноведение. – 1992. – № 4. – Режим доступу: http://russcience.euro.ru/papers/kos92sl.htm). Братам Білімовичам також була запропонована робота у провідних університетах країни.
Антон Дмитрович Білімович вже з 20 квітня 1920 року працював за контрактом, а з 3 листопада 1926 року – штатним професором прикладної математики на філософському факультеті (пізніше перейменованому в математико-природничий) Белградського університету, де читав курс теоретичної механіки. Зі створенням Математичного інституту при філософському факультеті Белградського університету, Антон Білімович став його директором і залишався на цій посаді аж до війни. Діяльність українського науковця, який багато зробив для розвитку математики і особливо механіки в Югославії, була відзначена обранням його у 1925 році членом-кореспондентом, а у 1936 році – дійсним членом Сербської академії наук і мистецтв. У 1936–1940 роках він був секретарем Відділення природничо-математичних наук Академії. Під час другої світової війни, не бажаючи співпрацювати з окупантами, вчений вийшов у відставку, а після звільнення міста знову був прийнятий на посаду ординарного професора. Багаторічна наукова робота Антона Дмитровича була відзначена орденом «Праці» 1-го ступеня.
Олександр Дмитрович Білімович очолив кафедру політичної економії та статистики на юридичному факультеті у новоствореному Люблянському університеті «Король Олександр І». Двічі він обирався деканом цього факультету. За роки роботи на югославській землі український вчений підготував 37 докторів економічних наук та був нагороджений у 1929 році високою державною нагородою – орденом Св. Сави 3-го ступеня. Чисельні наукові роботи принесли йому світове визнання. Білімович був єдиним представником Югославії, що отримав запрошення стати у витоків міжнародного Економетричного товариства (Econometric Society), заснованого 29 грудня 1930 року у Клівленді, штат Огайо, США з ініціативи провідних світових економістів Р. Фріша, І. Фішера (перший президент товариства) та Ч. Руса (Руза). Наш співвітчизник плідно співпрацював з журналом «Econometrica», офіційним друкованим органом товариства.
Олександр Білімович був справжнім патріотом. Перебуваючи у вимушеній еміграції, він розглядав теоретичну економічну проблематику насамперед крізь призму минулого та сучасного стану економіки своєї країни. Вчений виступив одним із співзасновників Товариства руських вчених у Королівстві Сербів, Хорватів і Словенців, Російської академічної групи, активно співробітничав з Економічним кабінетом – спеціалізованим науково-дослідним закладом зарубіжжя у Чехословаччині, заснованим і керованим відомим російським економістом С. М. Прокоповичем (1871–1955).
У емігрантських колах брати Білімовичі високо шанувалися не тільки як вчені зі світовим ім’ям, а й як політичні та громадські діячі. Адже саме вони заснували Руську Матицю, громадську організацію, метою якої було об’єднання кращих представників культури, мистецтва і науки для підтримки та розвитку національної самосвідомості, полегшення психологічної адаптації, підвищення освітнього рівня, вирішення питань зайнятості емігрантів. Олександр Білімович, крім того, очолював Головний комітет сприяння Національного союзу нового покоління у Любляні – впливового на європейських теренах націоналістично-патріотичного руху молоді, який стурбовані його розмахом вожді радянського пролетаріату поспішили охрестити «разбойничьим гнездом», «выгребной ямой белогвардейщины» (Битюцкая Л. Русская Матица в Сербии [Электронный ресурс] / Лариса Битюцкая // Славянская душа. – 2005. – № 2. – Режим доступу: http://slav-dusha.narod.ru/n4-matica.htm).
Алла Віталіївна, дружина Олександра Білімовича, як могла, підтримувала свого вічно заклопотаного чоловіка, вела домашнє господарство, працювала вчителькою російської мови та літератури у російськомовній школі. У 1930 році вона померла. Через деякий час Олександр Дмитрович одружився вдруге. Його донька від першого шлюбу Тетяна Білімович (1907–1996 рр.) вийшла заміж за Бориса Арсенійовича Павлова (1906–1994 рр.), Георгіївського кавалера, наймолодшого офіцера 1-го Партизанського генерала Алексєєва полка Алексєєвської дивізії ЗСПР (Збройних Сил Півдня Росії) (Див.: Русские в Северной Америке [Электронный ресурс] : биогр. словарь / под ред. Е. А. Александрова, А. В. Терещука. – Хэмден ; Сан-Франциско ; СПб., 2005. – Режим доступу: http://www.tez-rus.net/?mod=Goods&act=17&good_id=40572).
Наприкінці 1944 року партизанські загони майбутнього лідера Югославії Йосипа Броз Тіто та війська Червоної Армії увійшли до Белграду. Майже вся територія Югославії була звільнена від окупантів. Родини Олександра Білімовича та Бориса Павлова встигли перебратися до Мюнхену, окупаційної зони союзників. Адже багатьох учасників білого руху, що не встигли виїхати з країни, було заарештовано. Опинився в ГУЛАГу і Василь Шульгін. Антону Білімовичу нічого не загрожувало і він повернувся до науково-педагогічної роботи.
У 1946–1948 роках Олександр Білімович – професор, декан економічного та юридичного факультетів Мюнхенського університету UNRRA (The United Nations Relief and Rehabilitation Administration), створеного під егідою ООН країнами антигітлерівської коаліції «для реабілітації потерпілих у війні». Студентами університету були переважно біженці з країн Східної Європи.
У червні 1948 року Олександр Дмитрович отримав запрошення від Каліфорнійського університету і разом із сім’єю переїхав до Сполучених Штатів. У Берклі, в Інституті слов'янських, східноєвропейських та євразійських досліджень при університеті (The Institute of Slavic, East European, and Eurasian Studies) Білімович вів семінар «П’ятирічний план Югославії у порівнянні з радянським п’ятирічним планом». Коли йому виповнилося 73 роки, згідно з правилами університету, вчений змушений був залишити викладацьку роботу. Проте на пенсію не поспішав і без діла не зостався – опинившись на батьківщині Економетричного товариства, він дістав змогу вже не «заочно», а «очно» приймати участь в його роботі. Український науковець, зарекомендувавши себе авторитетним спеціалістом з економічних проблем країн соціалістичного табору, співпрацював з багатьма науковими та урядовими організаціями, робив чисельні доповіді, багато друкувався аж до самої смерті у 1963 році.
Родина Тетяни Білімович (Павлової), доньки Олександра Дмитровича, важко адаптувалася до реалій американського життя. ЇЇ чоловік, офіцер царської армії, гірський інженер, вимушений був навіть деякий час працювати сміттярем. У наш час онука київського професора Білімовича – Ольга Матіч (1940 р. н.) наслідує наукові традиції діда – вона професор кафедри російської мови і літератури Каліфорнійського університету.
Олександр Дмитрович Білімович лишив значну наукову спадщину: понад 150 друкованих наукових праць російською та іноземними мовами.
Не шукаючи простих шляхів, вже на початку своєї наукової кар’єри, вчений обрав темою докторської дисертації складну проблематику суб’єктивної цінності і ціни. Дослідження претендент на професорську мантію розпочав з аналізу потреб. Першу главу дисертації він назвав «Теорія потреб» – так же, як і гостро дискусійну в економічній літературі того часу теорію – адже деякі вчені заперечували правомірність розгляду потреб в курсі економічних наук. Білімович навів досить обґрун¬товані доводи, відстоюючи таку правомірність, відзначаючи: «Важная направляющая роль потребностей в хозяйственной деятельности отмечается большинством современных экономистов. Надо при этом указать, что исходной точкой хозяйства и основной направляющей силой его являются именно потребности» (Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ / А. Билимович. – К., 1914. – Ч. 1. – С. 30–31). При цьому він розкритикував тих авторів, зокрема Й. Шумпетера, які починали свої твори з аналізу теорії споживання. На думку Білімовича, розкрити сутність ряду економічних категорій можливо лише крізь призму категорії потреб, так як «…понять существо субъективной ценности и её формы можно только выводя их из потребностей» (Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ / А. Билимовч. – К., 1914. – Ч. 1. – С. 37). Зробивши критичний огляд літератури з цього питання, він опозиціонував себе як прихильник поглядів Бунге, Піхна, Орженцького, тобто майже всіх представників Київської школи політичної економії. А розкрити сутність потреб як економічної категорії та зробити їх кількісне порівняння вчений намагався, насамперед, застосувавши закони Госсена, одного з перших ідеологів маржиналізму.
У своїй докторській дисертації Білімович відстоював психологічну теорію цінності і загальні методологічні принципи психологічної школи у руслі ідей Австрійської школи, посилаючись переважно на Менгера. Власне в дусі ідей цієї школи він визначав цінність: «Признаваемое человеком значение или важность предмета, рассматриваемое как свойство самого предмета называется ценностью его» (Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ / А. Билимович. – К., 1914. – Ч. 1. – С. 210–211). Будь-яка цінність, на думку автора, існує у свідомості людини, яка визнає її, вона передбачає людину, є продуктом оцінюючої діяльності суб’єкта. «В этом смысле всякая ценность субъективна. Но значение предмета может быть понимаемо двояко – в смысле значения его для того или иного лица и в смысле значения его для той или иной объективной цели. Сообразно с этим и ценность распадается на два вида: 1) ценность предмета или известного лица и 2) ценность предмета или известной цели. Первую называют субъективной ценностью, вторую – объективной» (Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ / А. Билимович. – К., 1914. – Ч. 1. – С. 211). Таким чином, у залежності від призначення предмета чи для особи безпосередньо, чи для якоїсь мети, вчений поділяв цінність на суб’єктивну і об’єктивну. Подібний поділ мав місце й у австрійських економістів. Зокрема, Білімович привів доводи і показав відмінності у визначенні цих категорій Візера та Бем-Баверка.
Категорії суб’єктивної цінності Білімович надавав великого значення. Він писав, що правильне теоретичне розуміння сутності потреб, корисності та суб’єктивної цінності важливе для вирішення конкретних ситуацій, що виникають у господарському житті. Особливої уваги заслуговує саме категорія суб’єктивної цінності. Щоб зробити достовірний аналіз впливу суб’єктивної цінності на господарське життя, вчений запропонував застосовувати складну шкалу залежностей між суб’єктом і благами. В результаті досліджень з цього питання він робить висновок, що саме суб’єктивна цінність сприяє найкращому, «найбільш вигідному» задоволенню потреб. Крім того, «…для объяснения явлений цены и объективной меновой ценности ценность субъективная представляет необходимое средство» (Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ / А. Билимович. – К., 1914. – Ч. 1. – С. 255). Суб’єктивна цінність у Білімовича для індивідуальних господарських явищ «…такое же основное понятие, как цена и объективная меновая ценность для явлений общественного хозяйства» (Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ / А. Билимович. – К., 1914. – Ч. 1. – С. 255).
Методологія психологічної школи створила загальну основу для виникнення нових шкіл у політичній економії, предметом досліджень яких став математичний підхід в аналізі економічних явищ. Питання про межі застосування математичних методів в економічній науці ставить і Білімович. Він проводить детальний аналіз літератури з цього питання, з’ясовує всі аргументи «за» і «проти». Вчений позиціонує себе як прихильник економетрики, але наголошує на неправомірності застосування математичних формул у дослідженні саме психологіч¬них явищ. Основні аргументи Білімовича «за»:
«1) Математический язык даёт ясную и строгую формулировку исходных положений. …и служит важной гарантией правильности научного построения…
2) Изложение самого рассуждения при употреблении математического языка сжато и точно.
3) Математическая формулировка задач даёт специальный способ убеждаться в достаточности имеющихся для решения поставленной задачи данных, равно как позволяет убеждаться в том, что в их числе нет излишних, ненужных для решения задачи.
4) Математический метод облегчает изображение взаимной связи, существующей между различными факторами, и способа совместного действия этих факторов.
5) …математический метод открывает возможность дополнить качественный анализ хозяйственных явлений более точным количественным анализом» (Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ / А. Билимович. – К., 1914. – Ч. 1. – С. 169–170).
Основний аргумент «проти»: «Так как потребности, полезности и субъективные ценности неизмеримы, то, действительно, к операциям с ними нельзя применять математический метод, по крайней мере всех тех математических действий, которые относятся к измеримым, выражаемым числом и мерою величинам» (Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ / А. Билимович. – К., 1914. – Ч. 1. – С. 186).
На заперечення економістів-математиків про те, що коли такий вимір неможливий, то він і не потрібний, Білімович відповідав, що в даному випадку йдеться не про практичну сторону справи. Він відзначав: «Интенсивность … потребностей, равно как полезности предметов и их субъективные ценности не только практически, но и теоретически неизмеримы. Поэтому не только практика, но и теория не может общаться с ними, как с величинами измеримыми» (Билимович А. К вопросу о расценке хозяйственных благ / А. Билимович. – К., 1914. – Ч. 1. – С. 187). Заперечуючи можливість застосування тільки математичного методу при поясненні всіх економічних явищ, вчений натомість наголошував на його важливій ролі як засобу викладення матеріалу.
Велику увагу приділив вчений і проблематиці розподілу. Як відомо, на той час в економічній літературі велась дискусія навколо декількох теорій. Теоретичні суперечки точилися переважно між економістами, що розглядали розподіл як складову процесу ціноутворення та прихильниками «соціальної теорії розподілу». У західноєвропейській літературі з цього питання панувала «теорія продуктивності факторів» Д. Б. Кларка.
Білімович розподіл вважав невід’ємною складовою загальної теорії утворення цін. Саме з цих позицій він аналізував всі теоретичні аспекти розподілу, критикуючи позиції прихильників інших напрямів. Проблематиці розподілу вчений присвятив спеціальну працю – «Социальная теория распределения» (1916 р.), в якій назвав пануючий серед економістів погляд на утворення доходів (тобто на розподіл), як «…частный случай образования цены» (Билимович А. Социальная теория распределения / А. Билимович. – К., 1916. – С. 1). Виходячи з цього, на його думку, закони утворення доходів у своїй основі становлять прояв загальних законів ціни і мінової цінності. Така позиція, наголошував автор, притаманна перш за все й прихильникам теорії попиту і пропозиції. Він високо оцінював, зокрема, праці німецького економіста К. Ольденберга і представ¬ників Київської психологічної школи М. Бунге та Д. Піхна.
Цього погляду дотримувалися й економісти Австрійської школи К. Менгер, Е. фон Бем-Баверк та економісти-математики Л. Вальрас, В. Парето та ін. Всі вони, називаючи проблему розподілу складною і важливою, наголошували, що заробітна плата, прибутки і рента регулюються тими самими законами, що і цінність, тобто проблему розподілу зводили до проблеми утворення цін.
Своєрідно вирішував питання розподілу Д. Б. Кларк, якого Білімович назвав одним із видатних американців. Відповідно до концепції граничної продуктивності факторів виробництва, розробленої Кларком, дохід кожного фактора визначається його граничною продуктивністю. Відповідність доходів факторам їх граничної продуктивності, за Кларком, забезпечує відсутність у суспільстві якої б то не було експлуатації, тому що кожний фактор виробництва отримує ту суму багатства, яку цей фактор створює.
Але зрештою, підкреслював Білімович, більшість економістів тою чи іншою мірою визначають зв’язок теорії розподілу з теорією цінності, теорією обміну. Цього погляду дотримувався й він сам: «Общая теория расценки хозяйственных благ, по нашему мнению, обнимает, с одной стороны, расценку товаров и самих факторов, с другой же стороны, расценку участия хозяйственных факторов в хозяйственном процессе. Иными словами, теория эта наряду с обменом обнимает и образование доходов или то, что обычно называют распределением…» (Билимович А. Социальная теория распределения / А. Билимович. – К., 1916. – С. 4–5).
Визнаючи разом з тим наявність особливостей щодо оплати господарських благ і своєрідність, притаманну кожному факторові, Білімович вважав за можливе і доцільне виділення вчення про доходи в окрему частину, а в ній додатково окремо аналізувати кожний вид доходів. При цьому, якщо «…взять самое основное в образовании доходов, то оно окажется общим с основными процессами расценки всех хозяйственных благ» (Билимович А. Социальная теория распределения / А. Билимович. – К., 1916. – С. 5).
Вчений не залишив поза увагою і «соціальну теорії розподілу», критично розглянувши її основні положення. «Соціальною» ця теорія, писав він, названа її авторами з тих причин, що розподіл «…происходит на почве определённых социальных отношений, оно есть социальный процесс, отражающий социальное неравенство участвующих в нём сторон» (Билимович А. Социальная теория распределения / А. Билимович. – К., 1916. – С. 9). Розмір доходів, на думку прихильників цієї теорії, зазначав Білімович, не може бути пояснений впливом лише економічних умов, як це стосується цін товарів, «…потому что доходы слагаются под влиянием соотношения социальной силы борющихся классов» (Билимович А. Социальная теория распределения / А. Билимович. – К., 1916. – С. 9).
Білімович був згодний з думкою професора С. Солнцева, який виділив три основні напрямки в економічній теорії «соціального розподілу», прихильники кожного з яких:
1)теорію розподілу зводили до індуктивної соціології, не включаючи в неї питань з теоретико-економічним змістом (П. Струве);
2)проповідували соціально-органічну теорію розподілу (Р. Штольцман);
3)визнавали «соціальну теорію розподілу» саме у власному розумінні (М. Туган-Барановський).
Проте вчений зауважував, що не всі різновиди «соціальної теорії розподілу» можуть підпадати під названу класифікацію. Враховуючи це та той факт, що «соціальна теорія розподілу» набула в Росії на початку ХХ ст. значного поширення, Білімович ставив за мету дослідити її витоки. Серед «піонерів» він назвав насамперед Є. Дюрінга та Р. Штольцмана, відзначивши, що першим «…русским автором, развившим своеобразную социальную теорию распределения является профессор П. И. Георгиевский» (Билимович А. Социальная теория распределения / А. Билимович. – К., 1916. – С. 17). Високо в цілому оцінюючи науковий доробок Георгієвського у розробку теорії розподілу, вчений вказав на одну з особливостей, яку запровадив цей автор, розглядаючи «суспільність» як четвертий фактор виробництва. Та на думку Білімовича, «теорія суспільності» Георгієвського тільки програла від цієї «добавки», оскільки «суспільність» аж ніяк не впливає на створення навіть крихітної частки цінності.
Найбільш же близьким попередником новітньої теорії розподілу Білімович вважав Е. Бернштейна. Саме у цього автора, писав Білімович, російськими дослідниками була запозичена основна ідея протиставлення «экономической» теорії цінності та «социальной теории распределения» (Билимович А. Социальная теория распределения / А. Билимович. – К., 1916. – С. 20).
Засновником, творцем «социальной теории распределения» більшість істориків економічної науки вважають М. Тугана-Барановського. Проте Білімович першим автором новітньої теорії розподілу називав П. Струве: «Первым автором, который должен быть включен в число непосредственных творцов новейшей социальной теории распределения, является профессор П. Б. Струве. Он первый в русской литературе проводит принципиальное различие между «экономической» проблемой меновой ценности и социальной проблемой распределения. Он впервые вообще вводит в научный оборот понятие «социальной категории», как категории неравенства, господства и подчинения. Он подчеркивает роль социальной категории в процессе образования доходов» (Билимович А. Социальная теория распределения / А. Билимович. – К., 1916. – С. 21).
М. Тугана-Барановського Білімович відзначав як економіста, який на той час був головним представником у російській економічній літературі, що доволі логічно обґрунтовував та розвивав «соціальну теорію розподілу» як складову загальної теорії розподілу. Теорія цінності і ціни та теорія розподілу, за Туганом-Барановським, методологічно були нібито несумісні. Білімович категорично не погоджувався з тезою Тагана-Барановського про те, що «истинная теория распределения общественного дохода не может быть следствием какой бы то ни было теории ценности» (Туган-Барановский М. И. Теоретические основы марксизма / М. И. Туган-Барановский. – 2-е изд. – СПб., 1905. – С. 187).
Разом з цим, детально проаналізувавши соціальну теорію розподілу в розумінні П. Струве і М. Тугана-Барановського, Білімович схилявся до думки, що «…современная теория доходов, действительно, слишком мало уделяет внимания, как учету влияния отношений имущественного неравенства, так и анализу роли многочисленных нехозяйственных социальных условий» (Билимович А. Социальная теория распределения / А. Билимович. – К., 1916. – С. 33). Саме тому теорія доходів має набути подальшого розвитку, вона «…должна воспользоваться здоровыми зёрнами, содержащимися в социальной теории распределения…» (Билимович А. Социальная теория распределения / А. Билимович. – К., 1916. – С. 33). Отже, Білімович приходить до висновку про слушність включення ряду соціально-психологічних факторів у теорію розподілу.
Таку переорієнтацію поглядів Білімовича не слід вважати випадковою, адже ще у праці «Подъём товарных цен в России» (1909 р.) він, вказуючи на залежність між зростанням заробітної плати і рівнем цін, писав про те, що «…при известной организованности и подъёме рабочий класс в состоянии путём стачек повысить свой заработок. Но, если все остальные условия хозяйственной жизни не изменяются, выгоды повышенного заработка быстро уничтожаются…» (Билимович А. Подъем товарных цен в России / А. Билимович. – К., 1909. – С. 66). Реальне і стале підвищення оплати праці, на думку вченого, буде мож¬ливим лише за двох умов: при зростанні капіталів, і, відповідно, прибутків та, головне, при підвищенні продуктивності праці. Саме цим двом умовам, підкреслював Білімович, опріч зростання профспілкових організацій і соціальної сили робітничого класу, зобов’язані західноєвропейські робітники високим рівнем реальної заробітної плати. Таким чином, вчений виступив не тільки проти марксистської «тенденції зниження середньої норми прибутку при підвищенні органічної будови капіталу», а й проти теорій «спадної граничної корисності» і «спадної дохідності».
Висуваючи на перший план нагромадження капіталів та зростання рівня продуктивності праці як необхідної умови для підвищення ефективності суспільного виробництва і, відповідно, для збільшення доходів його учасників, Білімович не відкидав і соціальні фактори: «И не подлежит сомнению, что развитие сильных рабочих организаций, рост социальной мощи рабочего и прочность стачечных завоеваний на Западе теснейшим образом переплетаются с двумя выше указанными условиями» (Билимович А. Подъем товарных цен в России / А. Билимович. – К., 1909. – С. 67). Проте, на думку вченого, покращення матеріального стану робітників та економіки країни в цілому, обумовлене нагромадженням суспільного капіталу та зростанням продуктивності праці, цілком можливе і без зміни існуючого господарського ладу. Адже нагромадження «…капиталов и увеличение производительности человеческого труда были и остаются тем основным фоном, на котором только и мог развернуться столь характерный для ХІХ века и особенно для его второй половины подъём рабочих масс в западно-европейских государствах» (Билимович А. Подъем товарных цен в России / А. Билимович. – К., 1909. – С. 67).
Ще однією стороною світогляду Білімовича є його ставлення до економічної доктрини Маркса. Критичну оцінку цій теорії вчений дає вже у своїх ранніх творах, аналізуючи теоретичні засади різних шкіл політичної економії. Найбільш послідовно свої погляди на марксизм він виклав в огляді твору С. Франка «Теория ценности Маркса и ее значение» (1900 р.). Епіграфом до огляду Білімовича стали слова М. Х. Бунге: «Есть признаки, что теория ценности Маркса не всех уже удовлетворяет, а если вынуть этот краеугольный камень из здания, воздвигнутого Марксом, то устоит ли оно? Едва ли» (Билимович А. С. Франк. Теория ценности Маркса и ее значение : критич. этюд / А. Билимович. – СПб. : Издание М. И. Водовозовой, 1900. – С. 1).
Основною причиною активної дискусії, що розгорнулася в економічній літературі навколо питання про цінність, Білімович пояснював, насамперед, виходом нібито «полемічного» третього тому «Капіталу» К. Маркса (1894 р.). Поява цього тому, відзначав вчений, показала багатьом наявність значних суперечностей в економічній системі Маркса, а це зумовило появу критичної течії серед самих прихильників німецького економіста і, навіть, відмову багатьох з них від основних положень марксистської теорії.
Основоположником критичного напряму на Заході Білімович вважав В. Зомбарта, а найбільш яскравим апологетом марксизму – Бернштейна. В Росії активно включились в полеміку П. Струве, М. Туган-Барановський, С. Франк. Саме працю С. Франка аналізує Білімович, ставлячи завданням «…изложить наиболее интересные положения г. Франка и показать, какие из этих положений могут быть приняты на основании тех доводов, которыми он их подкрепляет» (Билимович А. С. Франк. Теория ценности Маркса и ее значение : критич. этюд / А. Билимович. – СПб. : Издание М. И. Водовозовой, 1900. – С. 2–3).
С. Франк розрізняв категорії «ценности вообще», «меновой ценности» і зробив висновок про те, що не існує принципової відмінності між ціною і міновою цінністю. Білімович погодився з такою думкою. Підтримав він і критичний аналіз С. Франка категорії мінової цінності Маркса як складової його трудової теорії. Критикуючи трудову теорію цінності, С. Франк намагався довести, що її автор сам фактично відмовився від неї у третьому томі «Капіталу». Адже у першому томі «Капіталу» Маркс стверд¬жував, що цінність визначається працею, що навколо неї відбувається коливання цін, а в третьому томі він вводить категорію ціни виробництва як перетвореної форми цінності, яка, за висловом Франка, зумовлюється витратами виробництва з включенням середнього прибутку на капітал і ренти, тобто тими ж витратами виробництва, якими задовго до Маркса пояснювали ціни «буржуазные экономисты» (Билимович А. С. Франк. Теория ценности Маркса и ее значение : критич. этюд / А. Билимович. – СПб. : Издание М. И. Водовозовой, 1900. – С. 8). Проте в своїй критиці і Франк, і Білімович чомусь «забули» про передмову до третього тому «Капіталу», яку написав Ф. Енгельс. Підтримуючи заперечення Франка відносно марксистської теорії витрат виробництва як однофакторної теорії мінової цінності, Білімович наполягав на тому, що «…обмен учитывает не одни затраты труда, а затраты всех факторов…» (Билимович А. С. Франк. Теория ценности Маркса и ее значение : критич. этюд / А. Билимович. – СПб. : Издание М. И. Водовозовой, 1900. – С. 10).
Щодо теорії абсолютної цінності, то вона, за словами Франка, увібрала у себе всі недоліки трудової теорії мінової цінності. Білімович на цій підставі зробив висновок: «Последовательно выработанную теорию абсолютной ценности дало лишь одно направление в экономической науке, именно австрийская или психологическая школа, создавшая теорию предельной полезности» (Билимович А. С. Франк. Теория ценности Маркса и ее значение : критич. этюд / А. Билимович. – СПб. : Издание М. И. Водовозовой, 1900. – С.11).
Таким чином, у критиці трудової теорії Білімович, взявши за основу працю Франка, підтвердив правильність його оцінок, не погоджуючись лише в деяких питаннях. Загальним же висновком стало рішуче заперечення трудової теорії цінності. Проведений аналіз, писав Білімович, мав на меті «…отвергнуть трудовую ценность…» як таку, що «…не выдерживает критики» (Билимович А. С. Франк. Теория ценности Маркса и ее значение : критич. этюд / А. Билимович. – СПб. : Издание М. И. Водовозовой, 1900. – С. 16, 17).
Окремий, своєрідний і досить плідний етап наукової діяльності припав на період перебування Білімовича в еміграції. У чисельних наукових працях вчений не тільки приділяв увагу окремим положенням економічної теорії, а й розглядав її крізь призму конкретних економічних ситуацій, що складалися на його Батьківщині. Такий підхід до вивчення економічних явищ позиціонував його на Заході як авторитетного «совєтолога».
Насамперед Білімович намагався переконливою логікою об’єктивної економічної науки вибити теоретичне підґрунтя радянських ідеологів – марксизм. Якщо в кінці ХІХ і на початку ХХ ст. критика марксизму в економічній літературі проходила, в основному, в руслі теоретичної боротьби представників різних напрямів економічної думки, то після Жовтневої революції з’явилися нові аспекти і нові аргументи для такої критики. Йдеться насамперед про недолугу спробу втілити ідеї Маркса «вождями радянського пролетаріату». Дослідники творчості вченого відзначають: «К чести Белимовича подчеркнём – он никогда не подпадал под обаяние марксизма и всю свою творческую жизнь оставался одним из самых последовательных и непримиримых его критиков» (Экономисты русской эмиграции : учеб. пособие / Э. Б. Корицкий, Г. В. Нинциева, А. Л. Дмитриев, В. Х. Шетов ; С.-Петерб. гос. ун-т экон. и финансов. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2000. – С. 39).
У працях, опублікованих в еміграції, зокрема у творі «Марксизм. (Изложение и критика)» (1936 р., 2-ге видання – 1954 р.), Білімович основною помилкою Маркса назвав вчення про матеріалістичне розуміння історії, тобто саме ту складову наукового спадку німецького мислителя, яку поспішили «обкатати» на практиці російські революціонери. Наслідки же втілення марксистських принципів класової боротьби, на його думку, були просто жахливими. Саме тому Білімович категорично не погоджувався з доктриною Маркса про те, що в основі історичного процесу лежить спосіб виробництва матеріальних благ і що лише зі зміною базису відбуваються зміни в надбудові. Вчений наголошував на тому, що господарське життя дуалістичне. Воно не лише матеріальне, а й духовне.
Як і у своїх ранніх творах, Білімович виступив проти трудової теорії вартості, намагався довести алогічність теорії мінової цінності Маркса. Він висловив припущення, що трудова теорія цінності не мала для автора «Капіталу» самодостатнього значення. Вона була потрібна йому лише для обґрунтування теорії додаткової цінності. Разом з цим Білімович вважав, що нехтуючи такою економічною категорією, як корисність, Маркс не зумів розкрити всі питання, які ставлять перед економічною наукою суспільне виробництво, розподіл та споживання. Вчений доводить безперспек¬тивність оцінки праці різної складності за марксистською методологією і рішуче не погоджується з марксистськими постулатами про суспільно необхідний робочий час та суспільно необхідні витрати праці.
Не поділяв Білімович і марксистського вчення про розподіл у відповідності з марксистською теорією трудової цінності. Якщо цінність створюється лише працею, то, відповідно, робітник повинен одержувати повний продукт праці. Проте сам Маркс, на думку Білімовича, заперечував таку можливість навіть в умовах комунізму. Вчений не виключав можливості експлуатації, несправедливого розподілу доходів, про що вже йшлося в його попередніх працях. Проте вирішення цих питань він пов’язував з проведенням соціальних реформ, а не з класовою боротьбою.
У праці «Марксизм» Білімович писав про те, що соціалізм, побудований послідовниками Маркса, відбирає у робіт¬ників і селян на утримання своїх і чужих комуністів і численного чиновництва, на комуністичну пропаганду, на мілітаристські цілі таку «додаткову вартість» і стільки «неоплаченого робочого часу», яких не знає жодна капіталістична країна. І якщо Маркс вчив про «зростаюче зубожіння» пролетаріату за капіталізму, то ніде немає такого зубожіння трудових мас, як в царстві здійсненого марксизму.
Велику увагу приділяв Білімович й іншим, досить актуальним, економічним питанням. Він сформулював власну концепцію ефективного господарювання, окреслив основні засади формування змішаної економіки. Вчений наголошував на необхідності реформування суспільно-економічної системи Росії і висловив ряд думок щодо її майбутнього, зокрема у творах «Кооперация в России до, во время и после большевизма» (Франкфурт н/М, 1955 р.), «Советская кооперация после Второй мировой войны» (Мюнхен, 1956 р.), «Экономический строй освобожденной России» (Мюнхен, 1960 р.).
Білімович навіть не піддавав жодному сумніву той факт, що соціалістичний експеримент у його рідній країні врешті-решт скінчиться: «И всё же мы знаем, что «она вертится». Вертится колесо русской истории. Она не кончится на советской власти. Лед, в который закована Россия, ещё не дал роковой для большевиков трещины, но он становится всё более ноздреватым и рыхлым, несмотря на все успехи и завоевания. Число людей внутри замороженного царства, ждущих и жаждущих вскрытия рек, растёт. Постыдно было бы поэтому настолько поддаваться малодушию, чтобы даже не продумать, что может и должно наступить после вскрытия российских рек» (Билимович, А. Д. Экономический строй освобожденной России / А. Д. Билимович. – М. : Наука, 2006. – С. 89–90).
На відміну від деяких впливових можновладців, які, прийшовши до влади, не знали, що їм робити з «несподівано» успадкованою соціалістичною системою господарювання та розгублено питали: «Скажіть мені, що треба побудувати, і я побудую», Білімович за тридцять років до знаменного «розвалу» представив цілісну програму найменш безболісного переходу до ринкової економіки. Первісне накопичення капіталу, на його думку, враховуючи менталітет радянського народу, потрібно буде здійснювати на основі кооперації. При цьому відраза «…к советской кооперации и коммунистам-кооператорам будет сначала охлаждать население и подрывать его доверие к новой кооперации. Это будет продолжаться до тех пор, пока население по своей воле не подберёт для новых кооперативов персонала, к которому оно питает доверие. При этом возможны многие ошибки, от которых новая кооперация будет некоторое время лихорадить.
Вместе с тем с разных сторон будут делаться попытки подмять под себя кооперативы, особенно захватить в свои руки союзы и использовать их для своих политических, экономических и даже личных целей» (Билимович А. Д. Кооперация в России до, во время и после большевиков : [монография] / А. Д. Билимович. – М. : Наука, 2005. – С. 163–164).
Враховуючи світові тенденції трансформації виробничих відносин, Олександр Дмитрович бачив майбутню економічну модель своєї країни подібною до скандинавської. Вчений писав, що в країнах, які пішли цим шляхом, «… старый капитализм превратился в современный реформированный и регулируемый социальный или народный капитализм. Последний даже перестал быть «капитализмом», так как влияние капитала в нем часто уступает влиянию труда. Во всяком случае, старое классическое частнокапиталистическое народное хозяйство, которое до сих пор используется для целей коммунистической пропаганды, превратилось в совершенно новое народное хозяйство, во многих странах притом в хозяйство смешанного типа с частным, кооперативным и обобществленным секторами. Это последнее можно даже прямо назвать «смешанной хозяйственной системой». Такая система, не стесняя роста производительных сил, осуществляет начала хозяйственной демократии и социальной справедливости полнее, чем какая-либо иная система. Обладая преимуществами перед коммунизмом, ортодоксальным социализмом или другим подобным типом хозяйственного строя, эта система свободна от многих дефектов, из-за которых прежний капитализм был одиозен для трудящихся народных масс и еще теперь остается одиозным само слово «капитализм». Особенно ценно в этой системе то, что для нее открыта свободная дорога к мировому эволюционному устранению замеченных темных сторон без грубых ломок, попрания чужих прав и насилия над людьми» (Билимович А. Д. Экономический строй освобожденной России / А. Д. Билимович. – М. : Наука, 2006. – С. 110–111).
При побудові подібного суспільства на пострадянському просторі «…должна быть найдена отвечающая условиям каждого данного момента разумная доза свободы и регулирования. Построенный на сочетании и равновесии этих двух организационных принципов хозяйственный строй был бы именно тем строем, который выгодно отличался бы как от тотального государственного хозяйства, противоречащего природе хозяйства и воле народных масс России, так и от ничем не ограниченного капиталистического хозяйства, легко нарушающего требования социальной справедливости и также не отвечающего воле народных масс России, и тем более отличался бы от тотального государственного капитализма СССР, соединившего в себе недостатки обоих этих хозяйственных строев» (Билимович А. Д. Экономический строй освобожденной России / А. Д. Билимович. – М. : Наука, 2006. – С. 112).
