Роман Михайлович Орженцький народився у Житомирі у родині польського шляхтича. Ні великих статків, ні маєтків родина Орженцьких не мала. Невдовзі після народження сина сім’я виїхала до інтернаціональної Херсонської губернії, адже на Правобережній Україні антипольські настрої у той час набували розмаху майже офіційної імперської політики. Батько Романа був державним службовцем. Як зазначено у Списку посадових осіб Херсонської губернії за 1891 рік (по адрес-календарю Російської імперії на 1891 рік), Михайло Іванович Орженцький був чиновником з особливих доручень Управління державним майном по Херсонській та Бессарабській губерніям, мав чин надвірного радника (що відповідало армійському чину підполковника).
У 1878 році родина Орженцьких переїхала з Херсону до Одеси. Початкове навчання Роман завершував вже у третій одеській гімназії. У 1879 році гімназист-випускник Орженцький за відмінні знання був відзначений срібною медаллю. У тому ж році він вступив на медичний факультет Київського університету Св. Володимира. Три роки навчання знадобилися юнаку, щоб остаточно зрозуміти – медицина його зовсім не захоплює. Натомість політична економія, статистика, математичні методи дослідження економічних явищ викликають величезний інтерес. Перед здібним студентом постала дилема: закінчити університет, отримати диплом лікаря та присвятити своє життя справі благородній, вельми шанованій у суспільстві, непогано оплачуваній, але, як то кажуть зовсім «не своїй», чи спробувати розпочати навчання заново у відповідності з власними уподобаннями. Роман обрав другий шлях, повернувся до Одеси і у 1884 році вступив на юридичний факультет Імператорського Новоросійського університету, який закінчив у 1886 р. зі ступенем кандидата права. Польське походження позбавило його змоги лишитись при університеті, щоб підготуватися до професури.
Невдовзі Роман Михайлович одружився з Фавстиною Феліксівною Шмуель-Самійловою. У молодого подружжя народилися діти: син Михайло (1891 р. н.) та доньки – Ядвига (1895 р. н.) і Марія (1899 р. н.). Матеріальне становище новоствореної сім’ї було скрутним і Орженцький мусив важкою працею заробляти гроші на прожиття.
Після закінчення університету Роман Орженцький розпочав трудову діяльність у Херсонсько-бессарабському управлінні державним майном на посаді помічника діловода. У 1891 р. його було призначено на посаду урядовця для окремих доручень у судових справах. Цю посаду він займав до того часу, коли у 1907 р. виїхав з Одеси. Одночасно Орженцький викладав спочатку у комерційній школі, згодом у школі торговельного мореплавства.
Попри велику зайнятість, Роман Михайлович знаходив час для занять наукою та журналістською працею – його наукові та публіцистичні статті, нариси регулярно з’являлися на шпальтах популярних в Одесі газет та журналів. Окрім того він деякий час був співредактором популярного журналу «Южные записки». У 1895 р. Роман Орженцький опублікував книгу «Полезность и цена. Политико-экономический очерк» і невдовзі склав іспити на ступінь магістра політичної економії і статистики у Новоросійському університеті та отримав можливість викладати лекції зі статистики як приват-доцент. Цей курс він викладав до 1907 р. У 1896 р. Р. Орженцький надрукував свою магістерську дисертацію «Учение о ценности у классиков и канонистов. Политико-экономический очерк», яку захищав у грудні 1897 р. при Новоросійському університеті. «Але ще довший час, − зазначає М. Птуха, − цілісіньких 10 років – йому не щастило одержати професорську катедру. Ані надзвичайний хист та знання, ані, навіть, те, що катедра політичної економії і статистики була вільна, не допомогли Роману Михайловичу одержати катедру в рідній alma mater. На перешкоді стали його ліві переконання та, як зазначає Г. Тіктін, польське походження» (Птуха М. Академик Роман Михайлович Орженцький / М. Птуха // Записки Соціяльно-економічного відділу / за ред. Н. П. Василенка ; Українська Академія Наук. – К., 1926. – Т. 2–3. – С. 2).
У 1903 р. Р. Орженцький опублікував третю книгу: «Учение об экономическом явлении. Введение в теорию ценности», а у 1904 р. в «Южных записках» з’явився його за визначенням М. Птухи психологічно-етичний нарис: «Основные законы ценности и их практическое значение». («Южные записки». − Одесса. – 1904. − № 21-24).
Поступово авторитет вченого у наукових колах, у «вищому світі» та й у простих пересічних громадян настільки зріс, що приват-доцента Орженцького одесити величали не інакше, як «професор». Він став знаковою постаттю, яку перехожі легко впізнавали на вулицях міста, невід’ємною складовою частинкою Одеси.
Відомий російський політичний діяч, один з лідерів «меншовиків» Б. О. Богданов (1884–1974) у своїх спогадах писав: «Профессор Новороссийского университета Роман Михайлович Орженцкий был сторонником австрийской школы политической экономии. Он писал книги, выступал со статьями в журналах, был талантливым педагогом и ученым. На уроках в старших классах вступал в дискуссии с учениками – сторонниками марксизма. Особенно памятна дискуссия с учеником X. Ритом, имевшим хорошую голову, но впоследствии отошедшим от марксизма и ставшим анархистом. Орженцкий был близок к демократическим кругам. … Профессор Орженцкий сыграл большую роль в моей ориентации на экономические науки, интерес к которым не покидал меня в течение всей моей жизни» (Богданов Б. О. Фрагменты воспоминаний / Б. О. Богданов // Мой отец – меньшевик / Н. Б. Богданова. – СПб. : Мемориал, 1994. – С. 193. – Режим доступу: http://www.sakharov-center.ru/asfcd/auth/auth_pages39f5.html?Key=19423&page=190).
Дон-Амінадо (А. П. Шполянський) (1888–1957), російський поет-сатирик, мемуарист та адвокат, прощаючись з Одесою, з милими його серцю місцями та людьми, написав такі рядки: «Прощайте…и розовый и седой, талантливый, пронзительный Орженцкий, виновный в том, что поляк, а потому навсегда доцент, и только в далёком будущем первый ректор Варшавского университета» (Дон-Аминадо. Поезд на третьем пути / Дон-Аминадо ; [послесл. Феликса Медведева]. – М. : Книга, 1991. – С. 69).
Роман Михайлович не цурався рутинної праці на державній службі. Впроваджуючи прогресивні методи обробки статистичних даних, він значно спрощував і прискорював роботу чиновників. Губернське керівництво високо цінувало роботу вченого, не зважаючи на його ліві демократичні погляди. Так, Іменним Височайшим указом Урядовому Сенату колезький асесор, чиновник з особливих доручень по судовим справам управління державним майном Херсонської і Бессарабської губерній Орженцький Роман 5 травня 1896 року був нагороджений Орденом Святого Станіслава 3-го ступеня.
У буремний 1905 рік Орженцький зайняв активну громадянську позицію і опинився у вирі революційних подій. Вчений виступав у міській думі, на вуличних мітингах, перед робітниками заводів і фабрик. Він став співорганізатором «академічної спілки» – об’єднання революційно налаштованих студентів та викладачів і разом з видатним вченим-імунологом Л. О. Тарасевичем (1868–1927 рр.) головував у її молодшій групі. Як людина добре обізнана з трудовим законодавством, Роман Михайлович приймав активну участь у профспілковому русі. Відповідно до своїх політичних переконань він навіть вступив до партії народних соціалістів.
Одеський торговець мануфактурою П. П. Котляревський у своєму щоденнику писав: «Сегодня у нас в складе предполагается сообщение профессора Орженцкого. Я очень ждал услышать слово этого ученого … Приказчики ждут также с нетерпением этой лекции. Сошлись все к 7 ½ часам вечера. Он приехал в нашем экипаже к 8-ми часам и прекрасно, удобопонятно для всех изложил все современное движение в России» (Из дневника П. П. Котляревского (1903–1905 гг.) / авт. вступ. ст., сост. Наталья Панасенко // Мория. – 2005. – № 4. – Режим доступу: http://www.moria.hut1.ru/ru/almanah_04/01_11.htm).
І хоча Орженцький не був прихильником радикальних революційних дій, він разом з іншими викладачами університету «горою» став за студентів, які прийняли участь у демонстрації та були жорстоко побиті жандармами. Вчений підписався під петицією в думу, виголосив різку промову на мітингу. Реакція влади не забарилася – у травні 1905 року Орженцького було усунуто з посади приват-доцента Новоросійського університету. У листопаді того ж року на клопотання правничого факультету його знову зараховано до складу приват-доцентів. Восени 1906 р., після співбесіди з ректором Ярославського Демидівського юридичного ліцею М. П. Чубинським (1871–1943 рр.), сином відомого державного діяча, вченого, поета, автора Гімну України П. П. Чубинського (1839–1884 рр.), його обрали на посаду в. о. екстраординарного професора на кафедрі політичної економії і фінансової науки. 9 грудня його було затверджено, і в січні 1907 р. Орженцький залишає Одесу і їде до Ярославля.
У 1907 році Роман Михайлович одружився удруге – з Ганною Петрівною Зелігер. Матеріальні умови життя в Ярославлі дещо покращились, але все ж доводилося шукати додатковий заробіток. Щотижня вчений знаходив «вікна» у розкладі та виїжджав або у Рибинськ до місцевої Комерційної школи, або у Петербург на приватні курси Раєва, Стоюніної, Побєдинського, де читав лекції з політичної економії та статистики.
У 1909 році Орженцький опублікував свій черговий політекономічний твір «Политическую экономию», а також написав ряд наукових робіт, які увійшли до «золотого фонду» вітчизняної статистики. Це насамперед «Сводные признаки» (1910 р.), «Учебник математической статистики» (1914 р.), «Некоторые приемы статистического метода» (1914 р.). Він відкрив у ліцеї статистико-економічний методичний кабінет, започаткував унікальну бібліотеку земських статистичних досліджень Росії (окремі примірники з цього зібрання, що збереглися у бібліотеці Ярославського державного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського, користуються великим попитом і у сучасних науковців).
З 1910 року Орженцький очолював оціночно-статистичне бюро Ярославського губернського земства. Ця державна установа за каденції Орженцького виконала величезний обсяг науково-дослідницької статистичної роботи. Бюро, зокрема, здійснювало постійний моніторинг ринкової кон’юнктури та динаміки ринкових цін, досліджувало майновий стан селянських господарств та збалансованість міських бюджетів, проводило оцінку нерухомого майна, вивчало особливості страхової та пожежної справи у губернії тощо. Запроваджуючи нову методологію статистичних досліджень, вчений активно залучав до статистичної роботи студентів, які, на його думку, мали обов’язково на практиці закріпити теоретичний матеріал.
У 1912 році у Петербурзькому університеті Орженцький захистив докторську дисертацію, представивши на захист раніше опубліковану роботу «Сводные признаки». У 1914 році його було обрано ординарним професором Демидівського юридичного ліцею, а у 1918 році – штатним ординарним професором на кафедрі політичної економії та статистики Петроградського університету. Вчений нетривалий час працював у державних установах Москви і Петрограда, та згодом переїхав до Києва.
У країні палала громадянська війна, лютували голод, розруха. Та працездатність Романа Михайловича у той період була просто вражаюча. З 1918 до середини 1920 року він очолював науковий відділ статистичної методології ЦСУ, готував до затвердження проект статуту та плани роботи наукового інституту при ЦСУ. 14 червня 1919 року на Спільному Зібранні Української Академії наук його обрали дійсним членом Академії, а вже восени затвердили на посаду директора Інституту економічної кон’юнктури (створений М. І. Туган-Барановським, інститут проіснував до 1922 року). У 1920 році вченого призначили завідуючим кафедри теоретичної економії в УАН. У тому ж році він виступив ініціатором організації та очолив Товариство економістів, що об’єднало видатних українських вчених. Зокрема, секцію теоретичної економії вів Є. Є. Слуцький (1880–1948 рр.), прикладної економії – Л. М. Яснопольський (1873–1957 рр.), статистики – М. В. Птуха (1884–1961 рр.). Як згадував соратник Орженцького академік Птуха, «Роман Михайлович являв собою видатну постать поміж нашими академіками. До його голосу уважно всі прислухалися. Надзвичайна ясність, об’єктивність, логічність та гострота його думки викликали величезну пошану й інтерес… За ним ішли, бо в усій лінії його поведінки, в усіх його промовах та вчинках ясно й безсумнівно виявлялась рідка риса справжнього громадського діяча – безсторонність, любов до діла, отож усіма вчинками його керували виключно ділові міркування – інтереси науки, громадянства, ніколи його власні» (Птуха М. Академик Роман Михайлович Орженцький / М. Птуха // Записки Соціяльно-економічного відділу / за ред. Н. П. Василенка ; Українська Академія Наук. – К., 1926. – Т. 2–3. – С. 3). У 1921–1922 роках академіку Орженцькому доручили керувати відділом Соціально-економічних наук Української Академії наук. Одночасно з цим він очолив редакцію Статистичного бюллетеню та позаштатно викладав у таких вищих навчальних закладах Києва, як Університет Св. Володимира, Кооперативний інститут, Інститут зовнішніх зносин, Адміністративний інститут. М. В. Птуха писав: «На його лекції збиралися студенти з усіх факультетів. Ця популярність залишилася аж до кінця його життя. …своїм тихим, але надзвичайно ясним і виразним голосом захоплював аудиторію що-найскладнішими і найважчими питаннями теоретичної економії і статистики. Вже ясність думки, гострість аналізи і логічність конструкцій визначали Романа Михайловича поміж іншими лекторами. …був один з найталановитіших професорів, що їх я будь-коли бачив. Внутрішній зміст лекції і її виклад завсіди в нього гармоніювали. На іспитах Роман Михайлович був надто суворий, отож і студенти, здобувши з його дисципліни «весьма», дуже з того пишалися. Вони ставилися до Романа Михайловича не тільки з великою пошаною, ба й страшенно боялися його тонкого глузування. …не любив і терпіти не міг гордого неуцтва, що раз-у-раз поміж студентством трапляється. Але важко знайти, щоб хтось краще ставився до людей, як ставився Роман Михайлович до своїх справжніх учнів, котрі працювали під його керівництвом. Не жалував він для них ані часу, ані роботи, щоб допомогти їм словом і ділом» (Птуха М. Академик Роман Михайлович Орженцький / М. Птуха // Записки Соціяльно-економічного відділу / за ред. Н. П. Василенка ; Українська Академія Наук. – К., 1926. – Т. 2–3. – С. 17–18).
Наприкінці 1919 року Орженцького обирають штатним професором кафедри політичної економії, а з грудня 1920 року він виконує обов’язки ректора Київського комерційного інституту. М. В. Птуха згадував: «Зима, страшенно холодно… Героїчними засобами купують щоденно по оберемку дров і потроху топлять професорську, де в куточку коло грубки сидить ректор, в пальті, частенько увесь синій від холоду, приймає студентів, службовців, організує справу навчання, працює для інституту» (Птуха М. Академик Роман Михайлович Орженцький / М. Птуха // Записки Соціяльно-економічного відділу / за ред. Н. П. Василенка ; Українська Академія Наук. – К., 1926. – Т. 2–3. – С. 7). Та ректорство Романа Михайловича було недовгим – 6 травня 1920 року Київ окупували поляки.
У грудні 1922 році Орженцький їде у відрядження до Харкова, тодішньої столиці України, де працює у Центральному статистичному управлінні. Проте, отримавши невдовзі запрошення від Варшавського університету, вирішує разом з родиною емігрувати до Польщі.
У Варшаві Орженцький проживав у казенній квартирі при університеті. Увечері 24 травня (за іншою версією 23-го) 1923 року на першому поверсі цього будинку у приміщені «Studenckiej Bratniej Pomocy» («Студентської братської допомоги» – своєрідного студентського профкому) пролунав потужний вибух. Професор, на свою біду, у цей час якраз спускався з третього поверху сходами. Вибухом йому відірвало ноги і наступного дня вчений помер у лікарні. Роман Михайлович став єдиною, випадковою жертвою теракту, який здійснила ліва радикальна комуністична організація. Терористів знайшли та заарештували у серпні 1923 року. Двох стратили за вироком суду, трьом присудили 15-річний термін ув’язнення. 2 листопада 1923 року у будівлі бібліотеки Варшавського університету на кошти товариства «Студентська братська допомога» була встановлена меморіальна дошка на честь видатного вченого.
Академік Орженцький зробив вагомий внесок у вітчизняну економічну науку. Як теоретик політичної економії він поділяв думки представників Київської психологічної школи та Австрійської школи політичної економії. Вчений не лише захищав, відстоював та пропагував, а й розробив відповідні загальні теоретичні засади для аргумен¬тації положень цього напряму економічної науки.
Вже в одному зі своїх перших наукових творів «Полезность и цена. Политико-экономический очерк» (1895 р.) вчений всебічно розкрив сутність теорії граничної корисності К. Менгера, підтримав його критичне ставлення до теоре¬тичних засад класичної школи і особливо до теорії вартості К. Маркса. А в передмові до російського перекладу твору Менгера «Grundsätze der Volkswirtschaftslehre» («Основания политической экономии») назвав одну з основних причин «кволого поширення» цього прогресивного вчення, яку вбачав у надмірному та необґрунтованому захопленні як закордонними, так і вітчизняними економістами «модними» доктринами Маркса. Разом з цим він висловив сподівання, що поява серед самих марксистів критичного духу має переорієнтувати багатьох політекономів до двох основних напрямів в економічній науці – історичного і до того, відомим представником якого є Менгер.
У магістерській дисертації «Учение о ценности у классиков и канонистов. Политико-экономический очерк» Орженцький спробував дати філософське і методологічне обґрунтування теорії граничної корисності. Він високо оцінив праці представників Австрійської школи і поставив їх навіть вище класиків щодо розуміння і трактування економічних категорій. У творі «Понятие об экономическом явлении. Введение в теорию ценности» (1903 р.) вчений запропонував складну загальнотеоретичну основу теорії граничної корисності. Відомий радянський економіст І. М. Бровер у роботі «З історії «Австрійської школи» на Україні» (Записки Одеського наукового товариства при УАН. – 1927. – № 1. – С. 72) відзначав, що «…ніхто із теоретиків Австрійської школи не аргументував її положень так повно, як це зробив Орженцький» (Цит за: Корнійчук Л. Я. Історія економічної думки України : навч. посібник / Л. Я. Корнійчук ; М-во освіти і науки України, Київський нац. екон. ун-т. – К. : КНЕУ, 2004. – С. 205).
Роман Михайлович досить детально і послідовно простежив процес виникнення і особливості викладення цієї економічної теорії у творах західних та вітчизняних економістів. Такий аналіз був необхідний, за його ж словами, для того, щоб дати правильне визначення предмета політичної економії та економічних категорій. Вчений критично ставився до спроб трактувати ці визначення крізь призму таких понять як багатство, обмін, господарська діяльність тощо. Натомість він наголошував на тому, що економічність явищ «…составляет проявление определенного психического отношения нашего к вещам и процессам, и, таким образом, экономическое является психическим. Здесь открывается возможность снова ввести в понятие экономического явления метафизическую сущность, но уже не через самое экономическое явление, а через психику человека, как субъекта этого явления» (Орженцкий Р. Учение об экономическом явлении. Введение в теорию ценности / Р. Орженцкий. – Одесса, 1903. – С. ІІ).
Вчений розрізняв закони фізичного світу і закони, що відносяться до явищ доцільного життя суб’єкта. Якщо перші, на його думку, є законами точними, що дають остаточне пояснення, то стосовно других тут зовнішні співвідношення між явищами, хоч би вдалося виразити їх в абсолютно точних цифрах, ніколи не будуть зрозумілими до тих пір, поки не будуть викладені в остаточних термінах психіки суб’єкта. Отже, сутність економічних явищ, їх визначення автор повністю пов’язував з психікою суб’єкта: «…законы, относящиеся к явлениям целесообразной жизни субъекта, отличаются от законов физического мира. Если в области физических явлений установлено точное количественное соотношение двух элементарных действий или явлений, то это соотношение, поскольку оно абсолютно точно, представляет собою не только точный, но и конечный закон, т. е. закон, который принимается нами, как окончательное объяснение, не нуждающееся в дальнейшем сведении к чему-либо более понятному. Наиболее характерным примером в данном случае может служить закон тяготения, который устанавливает факт точного количественного соотношения между силой притяжения, расстоянием и массой тел. Таков же закон эквивалентности различных видов энергии и многие другие. Совершенно иначе обстоит дело с правильными соотношениями между явлениями, затрагивающими область субъекта. Здесь внешние соотношения между явлениями, хотя бы удалось выразить их в абсолютно точных цифрах, никогда не будут поняты до тех пор, пока мы не выразим их в окончательных терминах психики субъекта» (Орженцкий Р. Учение об экономическом явлении. Введение в теорию ценности / Р. Орженцкий. – Одесса, 1903. – С. 165–166).
З цих же позицій вчений виводив визначення цінності. Цінність благ, за його словами, зумовлюється почуттям задоволення від володіння благом або почуттям страждання від його відсутності (Див.: Орженцкий Р. Учение об экономическом явлении. Введение в теорию ценности / Р. Орженцкий. – Одесса, 1903. – С. 252–253).
У праці «Основные законы ценности и их практическое значение» (1904 р.) Орженцький дав більш чітке тлумачення цінності: «…цінність є вираженням стану почуттів, що викликаються впливом або відсутністю об’єкта… і величина цінності визначається величиною стану почуттів… Тому об’єкти, що викликають слабкі, але тривалі стани почуттів, можуть і часто являють собою більшу цінність, ніж об’єкти, що викликають сильні, але короткочасні почуття» (Орженцький Р. Основні закони цінності і їх практичне значення / Р. Орженцький // Українська економічна думка : хрестоматія. – К. : Знання, 2007. – С. 381).
Вчений вважав можливим обрахунок кількісного зіставлення людських почуттів. Один із параграфів «Понятия об экономическом явлении. Введение в теорию ценности» він так і назвав – «измеряемость чувств». Якщо в повсякчасному житті, на його думку, вимірність почуттів не викликає сумнівів, то психологія не визнає такої можливості. Приводом для постановки питання про вимірність почуттів послугувало трактування Фехнером (засновник психофізики) закону Вебера: «Отсутствие единицы меры чувства послужило основанием отрицать вообще возможность рассматривать чувство, как объект, подлежащий количественному сравнению. В таком же самом положении находится и ощущение. Поэтому вопрос обыкновенно ставится в общей форме: измеримы ли вообще психические состояния?
Поводом к возникновению этого вопроса послужила Fechner`овская формулировка закона Weber`а; сила (интенсивность) ощущения растет как логарифм силы (интенсивности) раздражения» (Орженцкий Р. Учение об экономическом явлении. Введение в теорию ценности / Р. Орженцкий. – Одесса, 1903. – С. 296).
Висновки Фехнера викликали багато критичних зауважень з обговорюваного питання. Проте Орженцький вважав, що групування і розташування почуттів за ледь помітними ознаками дозволили б виявити одиницю їх виміру: «Если бы мы могли допустить, что все едва заметные разницы, по которым мы мысленно расположили все чувства в ряд, равные между собой, то мы получили бы масштаб, посредством которого возможно было бы измерение чувств. Первое, едва заметно отличное от нуля чувство, равнялось бы едва заметной разнице или единице; второе, едва заметно отличное от первого – первому плюс единица, т. е. двум и т. д.» (Орженцкий Р. Учение об экономическом явлении. Введение в теорию ценности / Р. Орженцкий. – Одесса, 1903. – С. 306).
Теорію цінності вчений розглядав фактично за Менгером, доповнюючи її значною кількістю психологічних термінів. Разом з тим він запропонував і ряд нових елементів. Насамперед він ввів поняття «крайняя ценность единицы труда» й проаналізував способи урівняння її як урівняння крайніх цінностей предметів одного і того ж ряду (Див.: Орженцкий Р. Учение об экономическом явлении. Введение в теорию ценности / Р. Орженцкий. – Одесса, 1903. – С. 329). Орженцький дав більш точне визначення ціни, ввівши поняття максимальної та мінімальної ціни для цін пропозиції та попиту, що служать межами ціни обміну. Досліджуючи цінність, він запропонував досить складну градацію цієї категорії. Ця градація, на його думку, мала здійснюватися за різними ознаками. Перш за все повинні були виділятися самоцінності (те, що цінується саме по собі) і опосередковані цінності. Далі потрібно було розрізнити внутрішні цінності («об’єкти яких не виходять за межі суб’єкта») і зовнішні. Зовнішні цінності, в свою чергу, підрозділялися на три класи: 1) такі, що підкоряються волі людини (їжа, одяг), 2) такі, що не підкоряються (дощ, сонячне світло), 3) такі, що займають проміжні позиції (дружба, любов). Потім потрібно було дослідити цінності: естетичні і практичні. Останні він наділяв такими ознаками, як підпорядкування волі і кількісна характеристика. Саме цим цінностям Орженцький відводив абсолютно особливе місце серед інших цінностей тому, що вони «споживаються». Це споживання відбувається у різних формах: як факторів виробництва, предметів обміну, предметів споживання. Такого роду цінності, що підлягають вольовому впливові і мають кількісну характеристику, на його думку, є економічними, спрямована на них діяльність, – економічною, а наука, що вивчає економічні цінності і діяльність, – економічною наукою або теорією політичної економії.
Отже, визначальним для економічної категорії цінності за Орженцьким є її кількісна характеристика. Керуючись цим посиланням, вчений ставить питання про можливість кількісного порівняння, вимірювання економічних цінностей аналогічно вимірюванню почуттів: «Само собою разумеется, что количественная сравнимость чувств сообщает таковою же сравнимость ценностям» (Орженцкий Р. Учение об экономическом явлении. Введение в теорию ценности / Р. Орженцкий. – Одесса, 1903. – С. 308). Одиницею цього вимірювання для економічних цінностей є гранична цінність, або крайня, кінцева цінність. Її зовнішню форму являють собою гроші.
У своїх ранніх творах Орженцький виступав проти трудової теорії вартості. Він відзначав, що труд є лише індикатором чи мірою вартості, але, звичайно, не причиною вартості, так само як термометр – це індикатор, а не причина температури. Розглядаючи «по-своєму» двоїстий характер труда, вчений писав: «Труд, в качестве ценности, занимает однако особое положение в ряду других ценностей; он в одно и тоже время представляет самоценность и притом отрицательную – поскольку произвольно сознательные действия, образующие труд, являются внутренними психофизическими состояниями, сопровождаемыми чувством, перешедшим через стадии удовольствия и безразличия в страдание – и вместе с тем труд является внешней опосредствованной ценностью и притом положительной. Этот двойной характер труда производит тот результат, что положительная ценность труда получает конечную ценность, больше нуля…» (Орженцкий Р. Учение об экономическом явлении. Введение в теорию ценности / Р. Орженцкий. – Одесса, 1903. – С. 338). При цьому рівняння «…крайней ценности единицы денег достигается таким распределением всего их количества на части, предназначенные для приобретения различных предметов, чтобы крайние ценности предметов, приобретаемых за последние единицы денег, во всех случаях были между собою равны. Уравнение крайней ценности единицы труда достигается аналогичным распределением труда между производством различных предметов, а именно, таким распределением, чтобы на последние единицы труда, затраченного на производство каждого продукта, упадали, в форме продуктов, равные крайние ценности» (Орженцкий Р. Учение об экономическом явлении. Введение в теорию ценности / Р. Орженцкий. – Одесса, 1903. – С. 329).
Саму сутність грошей автор не аналізує. Він зіставляє їх з цінностями з урахуванням еквівалентності. А що лежить в основі еквівалентності, автор не пояснює. Він робить висновок: «Оскільки в нашому господарському ладі всі потреби можуть бути задоволені грошима, то вказана тут особливість багатьох потреб, за відповідних умов, повинна знайти своє відображення в змінах цінності грошей залежно від їх кількості. Справді, кожному відомо, що коли для задоволення одних і тих же потреб протягом визначеного періоду часу в нашому розпорядженні один раз є більша сума грошей, а другий – менша, то в першому випадку ми приписуємо одиниці грошей меншу цінність, в другому – більшу: це особливо ясно з'ясовується, коли внаслідок яких-небудь непередбачених ви¬трат наш грошовий запас несподівано зменшується, у людей неощадливих цінність грошей періодично збільшується у міру витрат, наприклад, до нічийного місця, і швидко полегшується з отриманням зарплати або іншим поповненням запасу…» (Орженцький Р. Основні закони цінності і їх практичне значення / Р. Орженцький // Українська економічна думка : хрестоматія. – К. : Знання, 2007. – С. 383). Отже, психологічну теорію «австрійців» Орженцький поширює і на гроші. Досить уявити собі появу задоволення від погляду на гроші, пише автор, які прирівнюються до певної кількості речей, як вони набувають цінності. Одночасно вони вступають в обмін, будучи наділеними цінністю.
Менгер аналізував обмін без грошей і заперечував концепцію еквівалентності обміну. Причиною обміну він називав відмінності у відносній суб’єктивній оцінці одних і тих самих благ різними людьми. Отже, з суб’єктивного погляду, обмін не є еквівалентним. Орженцький також проаналізував обіг. Гроші в нього теж мали кінцеву цінність. Спочатку вони вимірювали лише ті об’єкти, кінцева цінність яких дорівнювала кінцевій цінності інших предметів і самих грошей. Але згодом вони стали мірою цінності і почали вимірювати цінність взагалі. Гроші в Орженцького – зручна форма виміру цінності.
У творі «Учение об экономическом явлении. Введение в теорию ценности» Орженцький не лише розкрив теоретичні засади австрійської школи граничної корисності, а й прагнув їх творчо розвинути. Він також сформував досить міцні теоретичні засади концепцій у дусі маржиналістів.
Наступним кроком ученого було намагання з’ясувати практичне значення законів цінності. Перевагу автор віддавав психологічній теорії цінності і ставив своїм завданням «…викласти основні закони загальної теорії цінності і показати, як вони застосовуються в житті для влаштування нашого практичного добробуту і побудови етичних ідеалів» (Орженцький Р. Основні закони цінності і їх практичне значення / Р. Орженцький // Українська економічна думка : хрестоматія. – К. : Знання, 2007. – С. 379). Тобто Орженцький не обмежувався тільки аналізом конкретної економічної проблематики, а й прагнув поставити економічну теорію на службу суспільному прогресу. При цьому вчений робив цікаві, навіть несподівані висновки щодо ролі і місця цінності у світі явищ та її значення для людини. Цінність, на його думку, приносить суттєве доповнення і зміну в світ явищ. Для чистого пізнання світ існує об’єктивно, сам по собі, і явища в ньому перебувають з безцільною необхідністю, що зумовлена дією законів природи. Світ, наголошував автор, байдужий сам для себе і для нас. «Цінність являє собою те, що представляє цьому байдужому світові інтерес, вона робить фарби і форми гарними або потворними, запахи – такими, що здаються приємними або неприємними, людей – симпатичними або антипатичними. Вона являє собою відображення насолод, щастя і страждань; служить спонуканням до дії і свідомого життя і робить Я центром всесвіту. Чисте пізнання бачить у світі явищ сили і причини; почуття приносить в нього цінність і мету» (Орженцький Р. Основні закони цінності і їх практичне значення / Р. Орженцький // Українська економічна думка : хрестоматія. – К. : Знання, 2007. – С. 381). В цій справжній оді на честь почуттів, на честь цінності Роман Михайлович вбачав суб’єктивне значення цінності для людської цивілізації.
За визначенням Орженцького, існує «…три основні закони цінності: 1) закон пониження; 2) закон підвищення; 3) закон співвідношення цінностей» (Орженцький Р. Основні закони цінності і їх практичне значення / Р. Орженцький // Українська економічна думка : хрестоматія. – К. : Знання, 2007. – С. 383).
Сутність закону зниження цінності полягає в тому, що «…із збільшенням числа об’єктів загальна цінність всієї суми об’єктів збільшується, але в пропорції меншій, ніж число об’єктів, так як кожна наступна одиниця об’єктів являє собою цінність меншу, порівняно з попередньою або, по-іншому, в більшій сумі цінність останньої (або однієї) одиниці предметів менша, в меншій сумі – більша» (Орженцький Р. Основні закони цінності і їх практичне значення / Р. Орженцький // Українська економічна думка : хрестоматія. – К. : Знання, 2007. – С. 383). Отже, йдеться про те, що зі збільшенням кількості об’єктів цінність кожного наступного об’єкта зменшується, тому загальна цінність зростає, але не в такій пропорції, в якій зростає кількість об’єктів. Другою складовою цього закону, на якій акцентує увагу автор, є вплив об’єкта на суб’єкт. Коли цей вплив триває занадто довго чи незмінно, то зменшується корисна цінність як кожного наступного впливу, так і всієї сукупності впливів. За приклад автор бере здоров’я, повітря, красу природи, цінувати які ми часом починаємо тоді, коли втрачаємо.
За законом підвищення цінності «…з кількісним збільшенням об’єкта цінність всієї кількості зростає швидше, ніж сама кількість, так що одиниця об’єктів у більшій їх кількості має більше значення, ніж у меншій» (Орженцький Р. Основні закони цінності і їх практичне значення / Р. Орженцький // Українська економічна думка : хрестоматія. – К. : Знання, 2007. – С. 385). За приклад автор бере збирання колекції. Спочатку, за незначної кількості складових, вся колекція має невелику цінність. Але в міру поповнення, наближення до вичерпного зібрання предметів даного типу «…цінність усієї колекції зростає у пропорції більшій, ніж зростає кількість її складових екземплярів; кожен доданий екземпляр не лише збільшує цінність усього зібрання на суму своєї власної цінності, але й збільшує цінність всіх попередніх екземплярів» (Орженцький Р. Основні закони цінності і їх практичне значення / Р. Орженцький // Українська економічна думка : хрестоматія. – К. : Знання, 2007. – С. 385–386).
Закон співвідношення цінностей Орженцький називає «загальновідомим» і пов’язує розкриття його значення у сфері економічних явищ з ім’ям Парето. Дія цього закону проявляється: «…а) у вигляді закону підвищення гармонуючих цінностей і б) закону пониження дизгармонуючих цінностей» (Орженцький Р. Основні закони цінності і їх практичне значення / Р. Орженцький // Українська економічна думка : хрестоматія. – К. : Знання, 2007. – С. 386). Щодо першого, то вчений доводить, що «цінність суми об’єктів є більшою, ніж сума їх цінностей». Як приклад він наводить приємну товариську зустріч, смачний обід в затишному приміщенні. Кожний із елементів, узятий окремо, не становить такої цінності, як всі разом. Закон зниження дисгармонуючих цінностей становить зворотне явище. Йдеться про те, що деякі об’єкти, маючи велику цінність, об’єднуючись – втрачають її. Як приклад, несвоєчасне поєднання об’єктів, зокрема, обід із слуханням оперної музики.
Аналізуючи цінності та їх закони, Орженцький звертає велику увагу на цінності моральні. «Завдання етики, – на його думку, – полягає в тому, щоб, прийнявши деяку цінність за найвищу, вказати засоби її досягнення у вигляді системи підлеглих цінностей – засобів» (Орженцький Р. Основні закони цінності і їх практичне значення / Р. Орженцький // Українська економічна думка : хрестоматія / М-во освіти і науки України, Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, Економічний ф-т ; упоряд., авт. вступ. розд., наук. ред. перекладів С. М. Злупко. – К. : Знання, 2007. – С. 387). Це завдання ускладнюється тим, що не існує загальновизнаної, практично існуючої кінцевої цінності, а більшість людей живе без будь-якої кінцевої мети. У більшості людей прагнення досягнення якоїсь цінності як правило «не задовольняє умовам найвищого блага». Романа Михайловича хвилювали ці питання. Він був занепокоєний проблемою упорядкування цінностей і зведення їх до підпорядкування якому-небудь найвищому благу. Вчений, хоча й вважав цінності здатними до самозміни через поступовий рух, та наголошував на тому, що встановлення панування кінцевої мети неможливе лише через «слова і роздуми». Загальний же його висновок з цього питання був досить оптимістичним: «Якщо зміна цінностей можлива взагалі, то треба думати, що вона підлягає закону розвитку, тобто здійснюється в напрямі найкращого пристосування до умов життя. Доки в житті панують інтереси голоду та інших схожих потреб, у психіці переважають відповідні цінності; а ці цінності, згідно зі своєю природою, не можуть стати найвищим благом. Але з появою цінностей, об’єкти яких мають більш інтелектуальне значення, збільшуються шанси появи такої цінності, котра відповідала б формальним умовам найвищого блага» (Орженцький Р. Основні закони цінності і їх практичне значення / Р. Орженцький // Українська економічна думка : хрестоматія. – К. : Знання, 2007. – С. 389).
В особі Орженцького ми маємо не лише послідовного, безкомпромісного прихильника Австрійської школи, а й її визначного теоретика, а також достойного продовжувача ідей Київської психологічної школи.
З роками вчений все більше віддалявся від романтики «економічної психології» і наближався до прагматики трудової вартості. Він розумів, що жоден капіталіст не вкладе ні копійки у виробництво певного товару, не проаналізувавши і не обрахувавши за допомогою «термометру необхідних суспільних витрат» свої індивідуальні виробничі затрати. Натомість, цінність товару, яка у «класиків» була елементом його споживчої вартості, а у «австрійців» насамперед визначалася психоделічними індивідуальними та колективними особливими чинниками людини, попитом, корисністю, рідкістю тощо, Роман Михайлович намагався підпорядкувати строгій логіці статистичних досліджень, точному виміру, класифікації, обрахуванню і упорядкуванню. Вже у 1910 році вчений безапеляційно писав: «…неизбежен тот вывод, что рационалистический способ объяснения общественных явлений из разума и воли является в основе своей ложным. Он ведет к неправильному представлению о творческой роли индивидуальной психики, снабжает последнюю метафизическими категориями трансцендентной цели и свободы, разрывает связь явлений общественных с законами всего остального мира и в то же время бессилен объяснить самые простые социальные отношения.
Лучшим примером бесплодности такого метода служит политическая экономия в её теоретической части. Со своим принципом субъективной целесообразности действий она до сих пор не дала удовлетворительного объяснения основных экономических явлений, как явления цены, прибыли на капитал, заработной платы, ренты, денег; и в то же время, в лице некоторых представителей, забралась в метафизические дебри абсолютного блага и конечной цели. Только путём перехода к объективному исследованию действий, их объективной целесообразности и объективной эволюции, вместо проникновения в субъективные переживания, теория политической экономии может прийти к познанию действительных законов хозяйства. Подобно тому, как нельзя вывести a priori или из конечной цели строения глаза и функции печени, так точно нельзя априорными построениями воспроизвести строение общества и поведения людей на определенной стадии их естественно-исторического развития.
Необходимо отказаться от постановки собственных переживаний под исторический продукт сложной естественной эволюции и заменить произвольные комбинации логических категорий объективным изучением положительного материала. Статистический метод, с его хотя и несомненно богатым, но всё же поучительным опытом в области изучения законов органической жизни вообще, мог бы указать путь к правильной постановке объективного изучения общественных явлений» (Орженцкий Р. Сводные признаки / Р. Орженцкий. – Ярославль : Тип. губернского правления, 1910. – С. 442–443).
Академік Орженцький був на порозі створення власної економічної теорії і можливо навіть власної економічної школи у Варшаві. Як відзначав відомий дослідник української економічної думки І.-С. Коропецький, «Орженцький не залишив власної широко розгорнутої теорії вартості, яка б містила як психологічні, так і суспільні аспекти. Цікавився він цими проблемами в роки першої світової війни та революції в Росії, тобто у час, не надто придатний для таких досліджень. Проте відомо, що Орженцький, перебуваючи в Києві (1919–1922 pp.), написав працю, присвячену вартості. Вона, напевно, містила саме таку теорію чи принаймні її обриси. Через важкі умови часу ця праця так і не була надрукована і, мабуть, загинула» (Коропецький, І-С. Українські економісти ХІХ століття та західна наука / І.-С. Коропецький. – К. : Либідь, 1993. – С. 65).
