Афіноген Якович Антонович народився у Волинській губернії у родині священика. Сімейні традиції певною мірою обумовили вибір місця здобуття початкової освіти майбутнього вченого – батько направив сина у Київську духовну семінарію. Навчання давалося кмітливому юнаку доволі легко. Та на останніх курсах він мабуть все більше почав замислюватися – чи дійсно готовий надіти рясу священика.
30 травня 1869 року імператор Олександр II підписав новий статут Духовних Академій. У вищих духовних школах запроваджувалася нова процедура присвоєння вчених ступенів, що передбачала публічний захист магістерських і докторських дисертацій. У тому ж році Афіноген Антонович успішно закінчив Київську духовну семінарію. Перед здібним випускником-семінаристом відкривалася блискуча перспектива продовжити навчання та отримати вчений ступінь у Київській Духовній Академії, до якої зараховували переважно вихованців семінарії. Проте Антонович обрав інший життєвий шлях.
У 1869 році він вступив на юридичний факультет Київського університету Св. Володимира. З опануванням азів юридичної науки у вчорашнього семінариста не виникало ніяких складнощів. Та успішно складаючи іспити з основ юриспруденції, юнак все більше захоплювався економічними дисциплінами. Певну роль у цьому відіграв професор Бунге, який вважав Антоновича одним з найкращих «своїх» учнів. А той, у свою чергу, скрізь позиціонував себе як завзятий «бунгіст».
По закінченні університету у 1873 році, Антонович розпочав роботу на посаді доцента кафедри політичної економії, статистики та законознавства в Інституті сільського господарства і лісництва у Новій Олександрії (Пулаві) Люблінської губернії (У 1914 році інститут був евакуйований до Харкова; зараз це Харківський державний аграрний університет імені В. В. Докучаєва). У 1877 році у Варшаві він захистив дисертацію на здобуття ступеня магістра політичної економії на тему «Теория ценности. Критико-экономическое исследование». Після публікації праці «Основания политической экономии» у
1879 році Антонович був затверджений на посаді професора. А у 1880 році його призначають членом правління Новоолександрійського інституту та завідуючим інститутськими маєтками.
У 1882 році Антонович переїхав до Києва, де отримав посаду доцента кафедри поліцейського права Київського університету св. Володимира. Крім того, він викладав політичну економію та статистику на Вищих жіночих курсах (з 1906 року університет святої княгині Ольги). У 1883 році вчений зробив ще один крок на науковій стезі – захистив дисертацію «Теория бумажно-денежного обращения и государственные кредитные билеты», здобув ступінь доктора політичної економії і статистики та звання професора.
В цей же період розпочалася активна журналістська діяльність Афіногена Яковича. Він опублікував ряд наукових та політичних статей у «Трудах Вольного Экономического Общества», «Записках Новоалександрийского института», «Журнале Министерства государственного имущества» та інших виданнях. Поєднуючи викладацьку роботу в університеті та журналістику, у 1883 – 1884 роках Антонович тимчасово замінив на посаді головного редактора газети «Киевлянин» свого університетського товариша Д. І. Піхна (1853–1913 рр.), який у цей час збирав матеріал для докторської дисертації за кордоном.
У 1887–1892 роках професор Антонович вже як постійний головний редактор підписував до друку тиражі помірковано-консервативної газети «Киевское Слово», заснованої за підтримки графа С. Ю. Вітте, одного з найвідоміших державних діячів царської Росії того періоду. Сановний можновладець мав суттєвий вплив на редакційну політику цього видання. Та все ж, коли погляди «політкоректора» та головного редактора з тих чи інших політичних питань не збігалися, Антонович з певною дотепністю «протягував» на шпальти газети саме свою версію їх висвітлення. Така вигадливість головного редактора дратувала вельможу і він «снисходил» навіть до публічних сварок. Фактичного ж власника «Киевского Слова», газетного магната Стефана Васильовича Кульженка (1836–1906 рр.), більше хвилював не зміст, а наклад газети і, відповідно, прибуток від її реалізації. Головний редактор Антонович на цій посаді його цілком влаштовував – він виправдовував бізнесові сподівання. Вона швидко стала однією з найвпливовіших серед провінційних видань на теренах Російської імперії. ЇЇ наклад становив 5 тисяч примірників.
У 1888 році за проектом архітектора Ніколаєва на Володимирській, 43 завершилося будівництво будинку-красеня для економіста Антоновича. Ця прекрасна споруда, що скоріше нагадує староруський терем з гострими спадаючими фронтонами та напівциркульними вікнами, пережила революцію, дві світові війни і у наш час, навіть втративши значну частину художньої ліпнини, є справжньою окрасою Києва. Майже відразу після завершення будівництва будинок дістав від киян назву – «Дім Антоновича», за прізвищем його власника. Тут жив сам господар, розташовувалися мебльовані кімнати, контори київських підприємців та редакція газети «Киевское Слово». У цьому будинку народився Олександр Вертинський, про що згадував у своїх віршах: «Тут рожден, с этажа четвертого я сбегал, не зная забот...». Його батько друкувався в «Киевском Слове», підписуючи свої фейлетони «Граф Нивер» (Николай Вертинский). Також в «Киевском Слове» з 1894 року починає друкуватися О. І. Купрін.
У 1886 році Антонович видає новий науковий твір «Курс политической экономии : лекции, читанные в университете Св. Владимира», а у 1890 році «Курс государственного благоустройства(полицейского права)». Основою для написання цих творів стали лекції, прочитанні вченим у Новоалександрійському інституті та у Київському університеті Св. Володимира. Критики наукової творчості Антоновича, переважно його сучасники, після виходу цих творів відзначали, що критична «…оценка сочинений Антоновича значительно облегчается усвоенною им системою перепечаток, при которой каждая последующая книга воспроизводит с буквальною точностью существенные части предыдущих работ. Многое из того, что содержится в первой его диссертации о «ценности», появляется вновь в «Основаниях политической экономии» и в позднейшем «Курсе», без всяких изменений. Такая неуклонная верность раз высказанным фразам тем более удивительна, что в них часто не оказывается точного смысла» (Венгеров С. А. Критико-биографический словарь русских писателей и учёных (от начала русской образованности до наших дней) : в 6 т. / С.А. Венгеров. – СПб., 1889. – Т. 1, вып. 1–21. – С. 651).
У 1893–1895 роках Антонович мав нагоду на практиці запровадити свої наукові дослідження – тодішній міністр фінансів Російської імперії С. В. Вітте запросив його до Санкт-Петербурга на посаду товариша (за сучасною термінологією – першого заступника) міністра. Київський вчений брав активну участь у науковому обґрунтуванні засад проведення грошової реформи, у розробці нового статуту Державного банку Росії, в розрахунках нових залізничних тарифів та в інших заходах міністерства по стабілізації фінансової системи країни. Він отримав високий урядовий чин дійсного статського радника (1893), а згодом і таємного радника (1895), що давало право на дворянські привілеї та на пристойну довічну державну пенсію у разі відставки.
Коли реформи давали певний позитивний результат, Вітте як міністр фінансів і ініціатор їх проведення приймав поздоровлення. Коли ж вони «пробуксовували», винні були виконавці і, в першу чергу, Антонович. Вітте писав: «Мне казалось, да так было и в действительности, что Антонович весьма твердо высказывался за необходимость металлического обращения, но я не принял во внимание характера, с одной стороны, крайне неустойчивого, а с другой стороны, грубого и некультурного. Он, по своей натуре, гораздо больше думал о своей мелкой пользе, нежели о том, будет ли совершена денежная реформа или нет.
Когда Антонович увидел, что не только Петербург, но и вся Россия против этой реформы, то он, конечно, начал вилять, а затем и сам стал высказываться против этой реформы.
Антонович был недурной человек, порядочный русский профессор, но замечательно хитрый хохол; очень маленький по своему характеру и мировоззрению. В деталях, конечно, он меня сбивал.
Так, например, он принял значительное участие в преобразовании Государственного банка, и если бы его не было, то новый устав Государственного банка был бы иной; он бы в большей степени отразил ту основную мысль, что банк нужно преобразовать именно потому, что государство решило совершить денежную реформу, основанную на металле. Антонович ввел туда различные параграфы, которые я пропустил, расширяющие деятельность Государственного банка в смысле выдачи различных долгосрочных ссуд, основанных не на верных и краткосрочных обеспечениях» (Витте С. Ю. Воспоминания : в 3 т. / С. Ю. Витте. – М. : Соцэкгиз, 1960. – Т. 2. – С. 88–89).
З Вітте у Антоновича склалися непрості стосунки. Міністр дав таку «характеристику» своєму підлеглому: «Что касается Антоновича, то он, так же как и Бунге, зани¬мался вопросом денежного обращения. По этому предмету он написал как магистерскую, так и докторскую диссертации, но книги его, конечно, были гораздо более слабы, нежели работы Бунге. Антонович был человек непрочный в своих научных убеждениях.
Когда я сделался министром финансов, то он очень просил меня, чтобы я его сделал своим товарищем. Когда открылось место одного из товарищей министра финансов, я это место предложил Антоно¬вичу, и он в течение года с чем-то был у меня товарищем по моему посту министра финансов. И вот здесь, когда мне пришлось видеть его на деле, я узнал о его полной несостоятельности в этом отно¬шении. Манера его говорить и манера выражаться были совсем не подходящими для тех учреждений, в которых товарищам министра часто приходится бывать, а именно, для Комитета министров и для Государственного совета. Затем человек он был, в сущности говоря, добрый, недурного сердца, но обращался с подчиненными так, что не мог внушить к себе (с их стороны) никакого уважения. Вообще он был типичный хохол-провинциал и к тому же с большой хитрецой. Все это вместе взятое вынудило меня с ним расстаться. Я упросил государя, чтобы его сделать членом совета министра народного просвещения, дать ему содержание в 8000 руб. и раз¬решить ему жить, где он хочет. Все это было исполнено. Антонович купил себе имение, поселился где-то в Волынской губернии и там живет. Иногда он приезжает в Киев; конечно, он сделался моим врагом» (Витте С. Ю. Воспоминания : в 3 т. / С. Ю. Витте. – М. : Соцэкгиз, 1960. – Т. 1. – С. 173–174).
О. І. Купрін, який завжди вельми шанобливо ставився до свого першого редактора, у статті «Честь имени» (1924) приводить виписку із щоденника паризького кореспондента газети «Новое время» І. Я. Павловського (1852–1924): «…настоящим кропотливым работником по созданию новых тарифов был вовсе не Витте, а киевский буквоед профессор Афиноген Антонович. Витте дал зерно мысли. Витте был по-своему признателен Антоновичу: он добился для него поста товарища министра финансов, но киевский специалист недолго зажился в Питере – очень уж он был гугнив, косолап, невзрачен и провинциален...» (Цит. за: Куприн А. И. Честь имени / А. И. Куприн. – Золотой Лев. – 2009. – № 181–182. – Режим доступу: http://www.zlev.ru/index.php?p=article&nomer=9&article=402).
Буремні революційні події 1905 року Антонович сприйняв вкрай негативно. Він, як і його колега, київський професор Д. І. Піхно, вважав, що підрив основ монархії неминуче призведе до економічного краху. Щоб запобігти цьому, вчений приєднався до чорносотенного руху. Вітте в’їдливо зауважував: «…после 1905 года Антонович и Пихно в известной мере сошлись, хотя одно время они были большими врагами. Со¬шлись они именно на том, что оба они, и Пихно, и Антонович, для карьеристских целей сделались ярыми черносотенцами. Это при¬вело Пихно в Государственный совет, а что касается Антоновича, то он остался у себя в имении, а теперь живет в Киеве, кажется, на пенсии.
Вообще между Пихно и Антоновичем есть большая разница. Я думаю, что Антонович как профессор был почти одинакового калибра с Пихно, может быть, даже выше его; книги Антоновича также, мне кажется, более талантливы, чем книги Пихно, но по природе Пихно, несомненно, человек более умный, определитель¬ный и более характерный» (Витте С. Ю. Воспоминания : в 3 т. / С. Ю. Витте. – М. : Соцэкгиз, 1960. – Т. 1. – С. 174).
У 1914 році було видано останній варіант праці Антоновича «Основы политической экономии», «…в якому
результати досліджень і світоглядні позиції знайшли ширше, ніж раніше, відображення. Смерть обірвала його життя, позбавивши від страждань епохи насадження матеріалістичних доктрин, проти шкідливості яких відверто виступав відомий своїми твердженнями, узагальненнями і науковими здобутками талановитий український економіст» (Злупко С. М. Історія економічної теорії : підручник / С. М. Злупко ; Львівський нац. ун-т ім. Івана Франка. – 2-ге вид., виправл. і доповн. – К. : Знання, 2005. – С. 386).
Наукова творчість Антоновича його сучасниками і нащадками була оцінена по різному. Так, в одному з авторитетних видань початку ХХ століття зазначалося: «Научные труды Антоновича отличаются большою тяжеловесностью и сбивчивостью изложения; целые страницы дословно переходят из предыдущих страниц в последующие; наконец, автор почти совершенно игнорирует русскую и иностранную специальную литературу предмета за последние 30 лет. Например, в «Теории ценности» отведено обширное место изложению взглядов Бастиа, тогда как учению Маркса посвящено мимоходом две странички. Образцы истинной науки Антонович находит преимущественно у давно почивших Кэри, Маклеода, Бастиа, Молинари, нередко не идёт дальше Ад. Смита и Шторха. В «Теории бумажно-денежного обращения» он стоит одновременно и за, и против бумажных денег, не одобряя ни изъятия из обращения излишне выпущенных билетов, ни чрезмерного умножения их» (Большая энциклопедия : словарь общедоступных сведений по всем отраслям знания / ред. С. Н. Южаков. – 4-е изд., стер. – СПб. : Просвещение, [1900]. – Т. 1. – С. 706).
Вже у наш час, в авторитетному виданні початку ХХІ століття наголошується: «Думки, висловленні вченим-економістом, випередили час. Його концепція паперово-грошового обігу заклала основи розвитку сучасної монетарної теорії» (Фінансова думка України : у 3 т. / С. І. Юрій, С. В. Льовочкін, В. М. Федосов, П. І. Юхименко ; за наук. ред. В. М. Федосова. – К. : Кондор ; Тернопіль : Економічна думка, 2010. – Т. 2 : Енциклопедія. – С. 38).
Слід зауважити, що у виданні «Оснований политической экономии» 1914 року Антонович дає критичну оцінку економічних теорій і того ж Южакова, який дорікав київському професорові за посилання на «застарілих» авторів, і Зомбарта, і Шмоллера та багатьох інших на той час сучасних вчених-економістів. Перелік проаналізованих ним творів вражає. Вибудовуючи свою власну концепцію, Антонович розглядає як «ліві» концепції розвитку суспільних відносин (зокрема Толстого, Чернишевського, Герцена, Маркса, Енгельса, Родбертуса, Плеханова), так і «праві» (Шопенгауера, Ніцше, Сореля, Шенберга, Менгера та ін.). Цей науковий твір більш логічно структурований у відповідності з суб’єктивно-психологічними поглядами автора на еволюцію суспільних відносин, містить нові визначення більшості економічних категорій та лежить в дещо іншій науковій площині, ніж попередні. Він не дістав належної оцінки на той час – почалася Перша світова війна, у Росії відбулася революція, а потім лише за зберігання «антирадянської» літератури дослідник творчості царського професора міг запросто поповнити ряди «мешканців» ГУЛАГу.
У більш ранніх творах Антоновича «Теория ценности. Критико-экономическое исследование» (1877 р.), «Основания политической экономии» (1879 р.), «Курс политической экономии : лекции, читанные в университете Св. Владимира» (1886 р.), сконцентровані думки автора щодо основних засад економічної науки. Дослідження Антонович починає з визначення предмета політичної економії. Цьому передує поділ ним сфери діяльності людей, спрямованої на задоволення потреб, на фізичний, етичний і суспільний елементи. Фізичний елемент, на думку автора, становить технічну сторону діяльності людей, етичний – морально-юридичну, що впливає на енергію і напрям діяльності. «Третий элемент деятельности людей, называемый общественным или политическим, состоит из естественных законов и фактов борьбы и союзности в отношениях между людьми» (Антонович А. Я. Курс политической экономии : лекции, читанные в университете Св. Владимира / А. Я. Антонович. – К., 1886. – С. 2). Саме цей «…общественный элемент в деятельности людей, направленной к удовлетворению как духовных, так и материальных потребностей, и составляет предмет науки, называемой политическою экономиею» (Антонович А. Я. Курс политической экономии : лекции, читанные в университете Св. Владимира / А. Я. Антонович. – К., 1886. – С. 4).
У визначенні предмета політичної економії Антонович акцентує увагу на елементі суспільності як сукупності різноманітних відносин між людьми та на природних законах, що їх зумовлюють. При цьому вчений простежує, як трактувався предмет політичної економії у творах деяких західних та вітчизняних економістів. Зокрема він посилається на праці вітчизняних вчених Т. Степанова, І. Горлова, М. Бунге, М. Вольського, Е. Вредена (Див.: Антонович А. Я. Основания политической экономии / А. Я. Антонович. – Варшава, 1879. – Вып. 1. – С. 11). Загальний висновок автора полягає у тому, що, незважаючи на розбіжності у визначенні предмета політичної економії різними економістами, всім їм притаманні спільні риси. Разом з цим «…все одинаково или почти одинаково исключают из сферы своих исследований физический и этический элементы, сосредотачивая своё внимание на элементе общественном в деятельности людей» (Антонович А. Я. Основания политической экономии / А. Я. Антонович. – Варшава, 1879. – Вып. 1. – С. 12). Що ж до суспільного елемента, то економісти, вважає Антонович, більше приділяють увагу відносинам обміну, а також питанням боротьби та спільності в діяльності й прагненнях людей. Саме на цій основі, підкреслює автор, формуються протилежні напрями і школи економічної думки. Як приклад він наводить погляди Кері і Маклеода.
Провівши відповідні порівняння, Антонович знову повертається до визначення предмета політичної економії: «Политическая экономия есть наука, изучающая законы общественности в деятельности людей, направленной к удовлетворению потребностей» (Антонович А. Я. Основания политической экономии / А. Я. Антонович. – Варшава, 1879. – Вып. 1. – С. 18). Варте уваги визнання Антоновичем об’єктивного характеру економічних законів: «Законы, констатируемые наукою, не зависят от воли людей, мы их не можем изменять или уничтожать…» (Антонович А. Я. Основания политической экономии / А. Я. Антонович. – Варшава, 1879. – Вып. 1. – С. 18). Критичний огляд літератури з цього питання у Антоновича певно був далеко не всеохоплюючим, проте, як визнавали критики, доволі оригінальним.
Відомий публіцист, економіст та філософ Л. З. Слонімський (1850–1918 рр.), який закінчив на рік раніше за Антоновича той же курс навчання на юридичному факультеті Київського університету Св. Володимира, зауважував: «Возьмём, например, определение законов и задач политической экономии. «В самой природе экономических отношений – говорит Антонович – существуют законы, которым человек должен повиноваться. Но эти законы в своём развитии видоизменяются средою, весьма часто подавляются ею, низводятся до едва заметного минимума (?). Задача истинной экономической науки – осознать (?) природу экономических отношений, осознать ту идею возможности в развитии (?), которая представляет собою постепенно осуществляющийся закон, и посредством такого осознания способствовать более полному его осуществлению, руководить экономическою деятельностью, как общественною, так и частною, насколько деятельность человека зависит от его сознания»… Трудно понять что-либо в этом сбивчивом наборе слов. Как это могут подавляться и исчезать законы явлений? Если же законы столь переменчивы и неуловимы, то чему именно «человек должен повиноваться» в данное время? Что это за «идея возможности в развитии» и почему нужно «способствовать» какому-то «осуществляющемуся закону»? Оставляя без ответа эти естественные недоумения, Антонович вслед затем утверждает, что политическая экономия «имеет своим предметом изучение постоянных и неизменных законов общественности в деятельности людей»…так что читателю остаётся только предположить, что сам автор не уяснил себе, существуют ли экономические законы и какие именно – переменчивые и развивающиеся или «неизменные и постоянные»» (Венгеров С. А. Критико-биографический словарь русских писателей и учёных (от начала русской образованности до наших дней) : в 6 т. / С. А. Венгеров. – СПб., 1889. – Т. 1, вып. 1–21. – С. 651–652).
Визначивши, на його думку, єдино правильну трактовку предмету політичної економії, суспільних законів та методів пізнання економічних явищ, подальше дослідження Антонович будує за логічною схемою, запропонованою Сеєм, яка стала стандартною для багатьох офіційних підручників політичної економії того часу. Політична економія, пише він, вивчає окремі закони суспільності у сферах виробництва, розподілу та споживання. Відповідно до цієї схеми процес виробництва базується на трьох факторах: природі, праці та капіталі. Визнавши природу за фактор виробництва, Антонович критично оцінює твори економістів, які заперечували участь сил природи у створенні цінності. Праця же, на його думку, є не лише фактором виробництва, а й «…нравственным долгом каждого, доставляющим нравственное довольство производителю» (Антонович А. Я. Основания политической экономии / А. Я. Антонович. – Варшава, 1879. – Вып. 1. – С. 46). На цьому суспільному аспекті праці Антонович зупиняється досить докладно. Він наголошує на тому, що моральна сторона праці є основою людського життя, підкреслює важливу роль морального елемента в економічній діяльності, зазначаючи: «…развитие нравственного элемента в труде обусловливается личными выгодами производителей. Личный интерес производителей требует надлежащей охраны их деятельности деятельностью законодателя, судьи, полиции и т. п. Только на низших ступенях общежития обман в торговле может быть до известной степени выгоден; с экономическим развитием он становится убыточным для торговца» (Антонович А. Я. Основания политической экономии / А. Я. Антонович. – Варшава, 1879. – Вып. 1. – С. 58–59).
Капіталом Антонович називає «…всякое вообще имущество, которое каким бы то ни было образом приносит доход» (Антонович А. Я. Основания политической экономии / А. Я. Антонович. – Варшава, 1879. – Вып. 1. – С. 60).
Спеціальне дослідження Антонович присвячує теорії цінності. Питання цінності він називає основним у політичній економії, від розв’язання якого залежить розуміння інших складових цієї науки. Для Росії правильне розуміння цієї теорії важливе ще й тому, що «…под влиянием великих реформ последнего времени, начинает зарождаться у нас самостоятельная политико-экономическая литература» (Антонович А. Я. Теория ценности. Критико-экономическое исследование / А. Я. Антонович. – Варшава, 1877. – С. 5).
Вчений докладно розглядає концепції деяких економістів щодо джерел виникнення цінності та відзначає, що їх не можна взяти за основу, бо вони не точні як за змістом, так і за методом дослідження. Помилки цих авторів, на його думку, зумовлені тим, що сутність цінності як економічної категорії ними звужується. Вона визначається або безпосередньо при споживанні певного продукту, або при його розподілі чи виробництві, або лише на ринку у процесі ціноутворення.
До першої групи економістів Антонович відносить Шторха, до другої – Мальтуса, Маклеода і Бастіа, до третьої – Рікардо, Кері, К. Маркса, до четвертої – Ж. Б. Сея і Дж. С. Мілля. Більш близькими до істини, на думку Антоновича, є автори, які до визначення цінності підходять з позицій виробництва. Проте він вважає основним недоліком прихильників теорій цього напряму той факт, що, взявши за основу цінності працю, витрачену на виробництво, вони ігнорують продуктивність таких факторів, як природа і капітал.
На основі критичного аналізу різних теорій цінності Анто¬нович намагається дати їй своє визначення, враховуючи особливості процесу виробництва, розподілу та споживання. «В итоге А. Антонович формулирует три закона ценности: закон потребительной, меновой и производственной ценности…» (Шухов Н. С. Ценность и стоимость (опыт системного анализа) : [монография] / Н. С. Шухов. – М. : Изд-во стандартов, 1994. – Вып. 1, ч. 2. – С. 76). Вчений відзначає: «Если законы потребительной и меновой ценности представляют собой законы экономического движения, то закон производственной ценности является законом производственной статики…» (Антонович А. Я. Теория ценности : критико-экономическое исследование / А. Я. Антонович. – Варшава, 1877. – С. 3).
Теорію трьох факторів виробництва Антонович намагається поєднати і з елементами теорії Маркса. Визначення вартості, як уречевленої в товарі абстрактної суспільно необхід¬ної праці, він пристосовує до свого трактування цінності. Антонович визначає цінність як уречевлений суспільно необхідний час дії трьох факторів: природи, праці і капіталу. Він досить детально пояснює сутність суспільно необхідного часу, його вплив на цінність та відмінність від часу індиві¬дуального.
Автор виділяє виробничу і мінову цінність, на зразок природної та ринкової у Сміта. Виробнича цінність, на думку Антоновича, – це «природний центр», до якого постійно тяжіє мінова цінність. Він відзначає, що «…центр этот – закон производственной ценности – общественно необходимое время производства» (Антонович А. Я. Теория ценности : критико-экономическое исследование / А. Я. Антонович. – Варшава, 1877. – С. 164). При цьому коливання мінової цінності відбуваються під впливом попиту і пропозиції навколо виробничої цінності.
Проти такого визначення цінності висловили критичні зауваження більшість економістів-сучасників Антоновича. Л. З. Слонімський писав: «…его «Теория ценности», вышедшая в 1877 году, имеет мало ценности, даже как компиляция. Автор придаёт «высоконаучное значение» поверхностным взглядам. … Общий взгляд автора – неопределённый и туманный, иногда двусмысленный и непонятный, но уже проникнутый весьма практичным оптимизмом» (Венгеров С. А. Критико-биографический словарь русских писателей и учёных (от начала русской образованности до наших дней) : в 6 т. / С.А. Венгеров. – СПб., 1889. – Т. 1, вып. 1–21. – С. 652–653). Д. І. Піхно зауважував, що сприйнявши за істину теорію продуктивності трьох факторів виробництва в інтерпретації Антоновича, на практиці неможливо віднайти одиницю вимірювання цієї продуктивності.
Антонович був прихильником марксистської економічної теорії, але не завжди переконливо і аргументовано її критикував. Хоча без сприйняття деяких її положень вченому не вдавалося логічно пояснити і свою власну концепцію.
Натомість, намагаючись довести алогічність трудової теорії цінності автора «Капіталу», він чомусь «забував», що у творах Маркса економічна категорія «цінність» зовсім відсутня. А от категорія «прибуткова вартість» – «наріжний камінь» всієї економічної побудови німецького вченого. «Если ценность равна труду, необходимому для производства, то ценность труда равна труду, необходимому для производства труда…» (Антонович А. Я. Теория ценности : критико-экономическое исследование / А. Я. Антонович. – Варшава, 1877. – С. 182). Саме на цьому, підкреслював він, основана теорія цінності Маркса. При цьому Антонович, не розрізняючи категорій «праця» і «робоча сила», робить висновок: «По этому учению, ценность труда имеет свои естественные законы, на основании которых не всё производимое трудом должно принадлежать труду, но только то, что необходимо для производства рабочей силы, и это на том основании, что в противном случае ценность не будет овеществленным трудом производства» (Антонович А. Я. Теория ценности. Критико-экономическое исследование / А. Я. Антонович. – Варшава, 1877. – С. 183).
Для підтвердження теорії цінності як уречевленої праці, продовжує автор, необхідно, щоб робітник із продукту своєї праці одержував лише ту частину, яка необхідна для його утримання, решту він повинен віддавати комусь іншому, інакше теорія цінності виявиться хибною. Антонович не лише критикує теорію цінності Маркса, називаючи її «чудернацькою», а й висловлює здивування з приводу її оцінки як «високонаукової» М. Зібером.
В еклектичних блуканнях розглядалася Антоновичем і категорія розподілу. Визнаючи природу, працю і капітал факторами виробництва і одночасно самостійними джерелами цінності (Див.: Антонович А. Я. Основания политической экономии / А. Я. Антонович. – Варшава, 1879. – Вып. 1. – С. 68), носіями цих факторів він проголошує землевласників, робітників і капіталістів, які одержують свою частку. «Объективность в распределении результатов производства состоит в том, что каждый из участников предприятия получает то, что он произвёл, или равноценность этого» (Антонович А. Я. Основания политической экономии / А. Я. Антонович. – Варшава, 1879. – Вып. 2. – С. 144). Поділяючи погляди Кері й Бастіа, вчений зображує буржуазне суспільство як «гармонійне співробітництво» різних класів – учасників виробництва. Як свідок зростання класових суперечностей, посилення експлуатації робітничого класу Антонович твердив, що в міру розвитку продуктивних сил дедалі більшою мірою досягатиметься рівність учасників виробництва, тобто робітників, землевласників і капіталістів, яка забезпечить кожному одержання його частки суспільного продукту. «Это же постепенно развивающееся равенство производит и к установлению правильного вознаграждения за труд» (Антонович А. Я. Основания политической экономии / А. Я. Антонович. – Варшава, 1879. – Вып. 2. – С. 144–145).
Виходячи з концепції трисекторності політичної економії та спираючись на теорію цінності у своєму власному розумінні, Антонович далі переходить до розгляду теорії обігу паперових грошей. Цій теорії він приділяє багато уваги у своїх творах, вважаючи, що правильне її теоретичне обґрунтування принесе велику практичну користь при реформуванні кредитно-грошової системи Росії. Свої погляди з цієї проблематики вчений відстоював, перебуваючи на посаді товариша міністра фінансів, наживаючи чимало ворогів. Вона також була темою його докторської дисертації «Теория бумажно-денежного обращения и государственные кредитные билеты».
Досліджуючи теорію обігу, Антонович робить екскурс в історію виникнення грошей, намагається розкрити їх сутність та функції. Висловлюючи свою думку, він зіставляє її з позицією західних та вітчизняних економістів і в багатьох випадках погоджується з ідеями А. Сміта, особливо стосовно критики останнім меркантилістського розуміння сутності грошей.
Майже по Марксу Антонович описує простий натуральний обмін на зорі історії людства, поступове виділення якогось одного товару як засобу платежу та обміну, і, зрештою, розкриває суть золота і срібла як «менового посредника». Він докладно аналізує причини, що зумовили людей використовувати золото і срібло в якості «материала для денег». При цьому зазначає, що «…деньги представляют собою своеобразный товар, решительно отличный от других товаров» (Антонович А. Я. Теория бумажно-денежного обращения и государственные кредитные билеты / А. Я. Антонович. – К., 1883. – С. 8). Виходячи з цього, золото і срібло мають двояку цінність: індивідуальну і суспільну. Індивідуальна цінність – це цінність золота і срібла як дорогоцінних металів, матеріалу для прикрас. Суспільна цінність – це цінність золота і срібла як грошей.
Своєрідність грошей як товару, на думку автора, – це взаємозалежність між цінністю і корисністю. Якщо решта товарів, втрачаючи цінність, не втрачає корисності, то гроші – втрачають. Взаємозв’язок, «…взаимная обусловливаемость в монете годности и ценности её должна быть признана краеугольным камнем всей научной системы о меновом посреднике вообще, из какого материала он не изготавливался бы в стране» (Антонович А. Я. Теория бумажно-денежного обращения и государственные кредитные билеты / А. Я. Антонович. – К., 1883. – С. 9). Розуміння і чітке усвідомлення цього взаємозв’язку «…представляет собою необходимое условие, без которого не мыслимо правильное понятие об отношении между деньгами, денежными знаками и кредитными билетами» (Антонович А. Я. Теория бумажно-денежного обращения и государственные кредитные билеты / А. Я. Антонович. – К., 1883. – С. 9).
Антонович розрізняє ці категорії і критикує авторів, які не бачили різниці між грішми і «бумажными меновыми посредниками», заперечували самостійну цінність грошей. «Не может бать мерилом ценности то, что не имеет само никакой ценности, как не может быть например мерилом длины пуд, мерилом веса аршин» (Антонович А. Я. Теория бумажно-денежного обращения и государственные кредитные билеты / А. Я. Антонович. – К., 1883. – С. 11). Сама ж цінність грошей, на його думку, нерозривно пов’язана з їх суспільною цінністю, з їх кількістю та швидкістю обігу, з попитом на гроші та розвитком виробництва, його продуктивністю.
Розкриває Антонович і функції грошей, такі як міра цінності, засіб обігу, засіб платежу, засіб нагромадження, критично сприймаючи ідеї Вагнера, Кері, Рошера та ін. Особливу увагу автор приділяє суспільно-господарському призначенню грошей (по суті функції грошей як капіталу), пов’язуючи його зі швидкістю обертання грошей, а також з тим, що «…деньги в производстве имеют значение орудия соединяющего производительные силы и приводящего капитала из состояния недеятельного в живое и деятельное…» (Антонович А. Я. Теория бумажно-денежного обращения и государственные кредитные билеты / А. Я. Антонович. – К., 1883. – С. 36).
Вчений намагається розкрити й економічну суть паперових грошей, які поряд з кредитними білетами відносить до «денежных суррогатов». Він висловлює дум¬ку про те, що коли за сурогатними грошима буде визнана суспільна цінність, вони виконуватимуть функції грошей. У російській літературі, пише він, ця думка була висловлена ще на початку ХVІІІ століття І. Посошковим, а указом Катерини ІІ від 29 грудня 1768 р. паперові гроші були введені до обігу.
Антонович вважає, що стосовно паперових грошей мають діяти ті ж закони, що й до повноцінних грошей. Їх кількість, а отже й цінність мають залежати від попиту й пропозиції. Він заперечує можливість застосування кількісної теорії грошей Рікардо і його послідовників, мотивуючи це особливостями економіки Росії. Помилка ж «друкарського верстата», прорахунки і, як наслідок, – додаткова емісія паперових грошей, на його думку, вкрай небажані як для економіки в цілому, так і безпосередньо для споживання. Економічні явища, економічний розвиток «…могут быть или ускоряемы или замедляемы самыми выпусками денежных знаков, как и значительными приливами денег» (Антонович А. Я. Теория бумажно-денежного обращения и государственные кредитные билеты / А. Я. Антонович. – К., 1883. – С. 49). Якщо паперові гроші випускаються для обслуговування споживання, обігу, то їх надмірний випуск становитиме «…действительное зло, парализующее правильный рост общественного благосостояния» (Антонович А. Я. Теория бумажно-денежного обращения и государственные кредитные билеты / А. Я. Антонович. – К., 1883. – С. 51).
Звертає увагу автор і на роль кредитних (банківських) білетів та паперових грошей в економічному житті. Він чітко розмежовує банківські білети і паперові гроші, відстежує їх рух і, відповідно, вплив на економічний розвиток. Зробивши екскурс в історію грошового обігу Росії починаючи з реформи 1839–1843 років та Маніфесту від 1 липня 1839 року «Об устройстве денежной системы», Антонович висуває ряд пропозицій, що мають, як він вважає, оптимізувати грошовий баланс. Саме впровадження заходів на основі цих пропозицій, на його думку, допоможе підготувати та провести реформу грошового обігу. Він наголошує на необхідності переходу від паперових грошей до повноцінних. «Страна с бумажно-денежным обращением должна употреблять все усилия для перехода к нормальной денежной единице» (Антонович А. Я. Теория бумажно-денежного обращения и государственные кредитные билеты / А. Я. Антонович. – К., 1883. – С. 90).
Теоретичні розробки Антоновича, що ґрунтувалися на ідеях представників металістичної теорії, та його висновки щодо переходу до металевого грошового обігу мали для економіки Росії певне прогресивне значення напередодні підготовки та безпосередньо при проведенні грошової реформи 1895–1897 років. Дієвим учасником цієї реформи був і київський вчений.
Фундаментальний твір Антоновича «Основания политической экономии» (1914 р.) нагадує класичний підручник політичної економії викладений у формі філософського трактату на кшталт «Ескізу історичної картини прогресу людського розуму» Жана Кондорсе. При цьому автор зазначає: «Самый перечень категорий явлений, изучаемых политической экономией, свидетельствует о жизненном значении её» (Антонович А. Я. Основания политической экономии. Т. 1. Введение и основные силы, действующие в национальном хозяйстве / А. Я. Антонович. – К., 1914. – С. 31). Він поділяє «категории явлений» і, відповідно, свій твір, на три відділи:
«А) Прежде всего необходимо изучить основные силы, действующие в экономической сфере…
В нашем курсе учение о политико-экономических силах состоит из следующих частей: а) законы сходства, различий и числа; б) законы эволюции, конъюнкции и прогресса; в) законы влияния таланта (личности), правительства и общества; г) законы сил, проявляющихся в потребностях, эмоциях и идеях; д) влияние стихий, искусства и труда.
Б)Изучив основные факторы, мы обращаемся к изучению их деятельности. Второй отдел политической экономии, поэтому, состоит в изучении политико-экономической работы. Это своего рода физиологическая часть экономической науки.
В)Последний отдел – экономическая биология или теория политико-экономической жизни… Сюда входят: а) бедность, роскошь и богатство: б) состояние свободы, равенства и братства; в) проприэтатизм, социализм и коммунизм; г) аристократизм, буржуазия и демократия; д) рост социальной культуры, смерть ее и борьба с падением и смертностью» (Антонович А. Я. Основания политической экономии. Т. 1. Введение и основные силы, действующие в национальном хозяйстве / А. Я. Антонович. – К., 1914. – С. 30–31).
Підкреслюючи суспільний характер політичної економії, вчений дає дещо іншу трактовку предмету цієї науки: «Политическая экономия есть наука о социальных законах борьбы с эфемеридностью индивидуального существования, т. е. о законах восполнения личности социэтарностью, о законах социализации личности» (Антонович А. Я. Основания политической экономии. Т. 1. Введение и основные силы, действующие в национальном хозяйстве / А. Я. Антонович. – К., 1914. – С. 1). Далі він відзначає: «Она представляет собою науку о законах развития человеческой цивилизации, так как в развитии общественности и состоит развитие цивилизации, как материальной, так и духовной» (Антонович А. Я. Основания политической экономии. Т. 1. Введение и основные силы, действующие в национальном хозяйстве / А. Я. Антонович. – К., 1914. – С. 21). Піднявши таким чином «планку» політичної економії вище виробничих відносин, Антонович зауважує: «Считая предметом политической экономии законы общественности в деятельности, необходимо признать, что эта наука не может ограничивать своих пределов одним материальным трудом, подобно тому, как она не может ограничиться изучением одной стороны общественности, игнорируя другую. Для полного представления законов явлений общественности в деятельности, направленной к удовлетворению потребностей, политическая экономия должна уяснить законы разнообразных сношений между людьми, возникающих по поводу удовлетворения потребностей как материальных, так и духовных» (Антонович А. Я. Основания политической экономии. Т. 1. Введение и основные силы, действующие в национальном хозяйстве / А. Я. Антонович. – К., 1914. – С. 21).
Підкреслюючи об’єктивність дії економічних законів, вчений відзначає: «Предметом науки, в строгом смысле этого слова, могут быть только всеобщие и неизменные законы, которым подчинены те или иные явления… Законы, констатируемые наукою, не зависят от воли людей, мы их не можем изменять и уничтожать, между тем, как средства и условия достижения определённых результатов, констатируемые прикладными знаниями, вечно изменяются» (Антонович А. Я. Основания политической экономии. Т. 1. Введение и основные силы, действующие в национальном хозяйстве / А. Я. Антонович. – К., 1914. – С. 21–22). А тому: «Из постоянства и неизменности естественных законов нельзя заключать о постоянстве и неизменности экономических фактов и учреждений. Естественные законы не только не исключают идеи изменения, но всегда и везде её предполагают. Можно спорить с социалистами о замене наёмного труда кооперацией, но нельзя утверждать, что такое изменение противоречит естественным законам, ибо по тем же законам семя сменяется цветком, а цветок – плодом» (Антонович А. Я. Основания политической экономии. Т. 1. Введение и основные силы, действующие в национальном хозяйстве / А. Я. Антонович. – К., 1914. – С. 250).
Суспільний свідомий прогрес людства, на думку Антоновича, в першу чергу «…состоит в разумном сбережении времени и таком накоплении его, которое даёт возможность человеку-эфемериду пользоваться миллионами и миллиардами лет рабочего времени» (Антонович А. Я. Основания политической экономии. Т. 1. Введение и основные силы, действующие в национальном хозяйстве / А. Я. Антонович. – К., 1914. – С. 523). Він неминуче обумовлює те, що на певному етапі розвитку людства пролетаріат перетворюється у «…социальный атавизм. Происхождение его заключается в конъюнкции, давящей развитие личной энергии и ослабляющей психику вообще» (Антонович А. Я. Основания политической экономии. Т. 1. Введение и основные силы, действующие в национальном хозяйстве / А. Я. Антонович. – К., 1914. – С. 525). А це означає, що нелогічно безглузда «…жалоба на тесноту чумака, разложившего в степи костёр и поставившего на нем котелок с кашей, но, по неосторожности, перевернувшего котелок и оставшегося голодным. Но неужели «армия безработных» не напоминает нам жалоб этого чумака? Кругом нужда, кругом поиски за самыми необходимыми продуктами удовлетворения потребностей, а люди остаются без работы. Это настоящая теснота в степи, на которую жалуется наш легендарный чумак, сам по своей неловкости уничтожающий заготовленный ужин. И эти поиски за работодателем, которого сам же рабочий обвиняет в эксплуататорстве, неужели не психология дикаря, не логика ребенка, не привыкшего думать и действовать без няньки? Наконец, это стремление грабить нажитое другими, особенно эта проповедь «эксплуатации эксплуататоров» неужели хотя на волосок лучше стремления дикаря срубить дерево, чтобы воспользоваться его плодами? Пред нами действительный атавизм, который тем более опасен, что никакими паллиативами побороть его нельзя. Тут необходимы радикальные меры, восстановляющие в человеке волевую энергию и разум» (Антонович А. Я. Основания политической экономии. Т. 1. Введение и основные силы, действующие в национальном хозяйстве / А. Я. Антонович. – К., 1914. – С. 527).
Прогрес людства, на думку Антоновича, неможливий без духовного прогресу кожної окремої людини, яка стає найважливішим елементом розвитку суспільного виробництва поряд з такими факторами, як природа, капітал і труд. Вчений зазначає, що з матеріальної точки зору «…силы природы проявляются в сумме полезностей, годных посредственно или непосредственно для человека» (Антонович А. Я. Основания политической экономии. Т. 1. Введение и основные силы, действующие в национальном хозяйстве / А. Я. Антонович. – К., 1914. – С. 536). В свою чергу: «Капитал – это искусство, а искусство – это природа, создаваемая творческими силами и служащая или непосредственно для удовлетворения потребностей или для создания произведений, необходимых для достижения той же цели… Какое бы определение капитала мы не взяли, всё таки окажется, что кроме материального капитала, существующего в виде зданий, машин и денег или кредитных знаков, существует другой капитал, сливающийся с организмом работника, и что этот капитал, который можно назвать нравственным, гораздо важнее материального. Этот важнейший национальный капитал есть запас нравственных сил и умственной развитости в народе» (Антонович А. Я. Основания политической экономии. Т. 1. Введение и основные силы, действующие в национальном хозяйстве / А. Я. Антонович. – К, 1914. – С. 544, 546). Далі розглядаючи просту та складну, індивідуальну та середню або суспільно-необхідну працю, економічну сутність розподілу праці, працю як необхідну умову створення цінності і національного багатства, Антонович відзначає: «Труд есть особый вид капитала, как фактора производства» (Антонович А. Я. Основания политической экономии. Т. 1. Введение и основные силы, действующие в национальном хозяйстве / А. Я. Антонович. – К., 1914. – С. 590). Виходячи з цього, «каждый гражданин имеет право на заботы государства о его безопасности и благосостоянии. Стало быть имеет право на труд, так как последнее есть лишь выражение забот государства о благоустройстве» (Антонович А. Я. Основания политической экономии. Т. 1. Введение и основные силы, действующие в национальном хозяйстве / А. Я. Антонович. – К., 1914. – С. 661).
