Народився близько 1670 р. на Полтавщині. Освіту здобув, очевидно, у Києво-Могилянському колегіумі. Був, як на той час, високоосвіченою людиною, володів латинською, німецькою та польською мовами. Від 1690 р. служив у канцелярії генерального військового писаря, згодом – генерального судді В. Кочубея. Протягом 1705-1708 рр. служив у Генеральній канцелярії у Батурині, де, за його ж словами, «був не останній у справах писарських». Після поразки І. Мазепи, під час політичних репресій Петра I в Україні, С. Величка наприкінці 1708 р. було усунено з посади і кинуто у в’язницю, де він перебував, ймовірно, до 1715 р. Після звільнення спочатку деякий час жив у маєтку Кочубеїв у с. Диканька. Пізніше оселився у с. Жуки біля Диканьки поблизу Полтави, де вчителював і займався літературною працею. Відомий насамперед як автор Літопису Самійла Величка – фундаментального історичного трактату, присвяченого подіям української історії з середини XVII ст. до початку XVIII ст. Цей твір є важливим джерелом для вивчення історії української державності. Величко продиктував працю, будучи вже сліпим.
Літопис складається з 4 томів. Перший – «Сказаніе о войнђ козацкой з поляками, чрезъ Зђновія Богдана Хмелницкого, гетмана войск запорожских, в лђтехъ точившойся …» («Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зіновія Богдана Хмельницького, гетьмана військ запорозьких, вісім літ точилася») змальовує події 1648–1659 рр., окремими епізодами сягаючи у 1620 р. Другий та третій томи, які охоплюють 1660–1686 рр. та 1687–1700 рр. й названі «Повђствованія лђтописная о малоросійских и иних отчасти поведеніях собранная и зде описання» («Повість літописна про малоросійські та частково інші події, зібрані і тут описані»), містять значну кількість власних спостережень Величка і ґрунтуються на документах гетьманської канцелярії. У четвертому томі зібрано додатки з різних документів XVII ст. Рукопис містить ілюстрації, зокрема портрети дев’ятьох українських гетьманів. Повний текст твору не зберігся. Вперше літопис опублікований Київською тимчасовою комісією для розгляду давніх актів у 1848–1864 рр. під назвою «Летопись событий в Юго-Западной России в XVII-м веке» (Т. I–IV). С. Величко є також автором перекладу з німецької на українську мову зб. «Космографія» та передмови до нього.
Дослідники творчості С. Величка вважають, що його працю можна назвати літописом лише умовно (Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.) / М. І. Марченко. – К., 1959. – С. 72).
Це – літературно оброблений твір, що ґрунтується на великому джерельному матеріалі. Автор Літопису цитує багато праць, включає у дослідження уривки з праць істориків, про що, зокрема, пише у «передмові до читальника». Саме тут викладена його авторська й громадська позиція як автора Літопису. Він з обуренням пише про вітчизняних літописців та істориків, які мало або взагалі нічого не написали про минулі події, ратні подвиги своїх предків. «...Гідні похвали подвиги наших козако-руських предків, – пише автор, – описали не наші ледачі історики, а чужоземні: грецькі, латинські, німецькі та польські» (Величко С. В. Літопис / С. В. Величко. – К. : Дніпро, 1991. – Т. 1. – С. 26). Саме на їхні праці часто посилається С. Величко. Він цитує польського історика М. Титлевського, польського поета С. Твардовського, посилається на хроніки польських хроністів С. Окольського, О. Гвагніна, М. Кромера, працю німецького юриста та історика С. Пуфендорфа. Відоме йому «Звільнення Єрусалима» Т. Тассо, поеми О. Яскольда-Бучинського та ін.
Використовуючи різні джерела (козацькі хроніки, документи Генеральної військової канцелярії, мемуари та ін.), автор створив цільну, монументальну розповідь про тогочасні події. При цьому він сам зазначає, що не застрахований від помилок. Тому «...ласкавий читальнику, – пише С. Величко, – коли що здасться тобі в цій моїй праці непевне й неправильне, то, може, воно так і є» (Величко С. В. Літопис / С. В. Величко. – К. : Дніпро, 1991. – Т. 1. – С. 29). Адже йдеться, продовжує він, про події, яким минуло 70 років, козацьких літописів мало, а іноземні дослідники не завжди правильно викладають події. Як би скромно не оцінював автор свою працю, це безумовно видатний твір, який має величезну історичну цінність. Головна ідея твору, як зазначено в “Енциклопедії історії України,” – доведення правомірності визвольної війни (1648–1676 рр.), виправдання добровільного підданства гетьмана Б. Хмельницького російському цареві, засудження внутрішніх чвар і міжусобиць в українському суспільстві, обґрунтування ідей історичної, соціальної і політичної винятковості козацтва та ідеї козацького політичного автономізму. Величко вважав державу Б. Хмельницького правонаступницею частини давньоруської історичної спадщини. Козацтву одводилася націєтворча роль.
Висвітлюючи історичні події від повстання Б. Хмельницького до 1700 року, наводячи численні документальні свідчення тогочасних подій і включаючи у Літопис навіть художні твори, автор здебільшого виступає як неупереджений дослідник. Він не коментує події, а викладає їх. Його світоглядна позиція найбільш чітко проявляється лише коли С. Величко, як «істинний Малої Росії син», пише про нужду й біль України. Літописець виступає виразником інтересів козацтва як стану, котрий намагався відгородитися від селян, «черні» і предстати як шляхта. Проте він не жалує гетьманів, крім хіба Б. Хмельницького, полковників з притаманним їм «себелюбством і владолюбством», які не хотіли «про людське добро дбати» (Величко С. В. Літопис / С. В. Величко. – К. : Дніпро, 1991. – Т. 1. – С. 43).
С. Величко пише про корумпованість старшини, про її прагнення станового обмеження і збереження своїх майнових привілеїв. Разом з тим він негативно ставиться до посполитих, які хотіли до козацтва примазатися. С. Величко, який палко любив свій народ і рідний край, гнівно засуджує владолюбство і корисливість гетьманської влади, яка, не рахуючись з інтересами народу, розв’язувала міжусобну боротьбу, що вело до кровопролиття. Засуджує автор дії І. Виговського й М. Пушкаря, боротьба між якими мала гегемоністський характер.
Ще не згас вогонь багатокровної і багатоплачевної війни Хмельницького, пише С. Величко, а «...з причини двох людей, нового тоді гетьмана Виговського і полтавського полковника Мартина Пушкаря, запалав і набрав своєї сили до людського розору новий великий вогонь внутрішніх чвар та кровопролиття...» (Величко С. В. Літопис / С. В. Величко. – К. : Дніпро, 1991. – Т. 1. – С. 229). Він розкриває корисливість і владолюбство запорожців І. Брюховецького та П. Суховія, які, дбаючи про власні інтереси, розв’язали кровопролитну війну, поставивши «Україну на крайнє її бідство й розорення» (Величко С. В. Літопис / С. В. Величко. – К. : Дніпро, 1991. – Т. 2. – С. 82).
Нещадно таврує С. Величко загарбницьку політику польської шляхти. Посилаючись на працю анонімного автора «Нужда з Бідою з Польщі йде», видану близько 1624 р. польською мовою, він пише, що ці сестри – Нужда з Бідою – примандрували на Україну. «Вони, – пише літописець-учений, – споїли пагубними лікерами наш козако-руський народ, справжній, простодушний і добросердний, який, проте, мало роздумує про минулі, теперішні й майбутні речі та події. Він завжди схильний і до внутрішньої незгоди поміж себе, але найбільше, як народ мужній та лицарський, схильний він, подібно до своїх давніх скіфо-слов’янських предків, воювати і кров лити за стародавні свої вольності» (Величко С. В. Літопис / С. В. Величко. – К. : Дніпро, 1991. – Т. 2. – С. 7). Наголошуючи на волелюбності українського народу, автор разом з тим підкреслює, що Мала Росія витерпіла «численні зусібіч навали ворогів». (Величко С. В. Літопис / С. В. Величко. – К. : Дніпро, 1991. – Т. 2. – С. 7). Протиставляючи свідчення з козацьких літописів про війну Б. Хмельницького з поляками твердженням польського поета С. Твардовського, С. Величко пише, що не злість козаків і Хмельницького сама по собі була причиною початку війни. «...Початком і виною того кількарічного зла й різанини, – читаємо в Літописі, – була їхня (поляків. – укл.) високоумна гординя, злість, гнівна озлоба до православних русів та козаків, їхнє прагнення панувати, невситима хіть до накопичення багатства і їхня заздрість на людське добро — вони-бо хочуть бачити розумним і добрим лише те, що вклалося і встановилося в їхніх мізківнях» (Величко С. В. Літопис / С. В. Величко. – К. : Дніпро, 1991. – Т. 1. – С. 91). С. Величко пише про пограбування «панами-поляками» українського народу, жорстоке, тиранське ставлення до нього. «Вони, – наголошує автор, – через непогамовану завзятість і ненависть свою до козаків не тільки довели до остаточної руїни малоросійську Україну, але й розруйнували ... й свою Польську державу» (Величко С. В. Літопис / С. В. Величко.– К. : Дніпро, 1991. – Т. 1. – С. 92).
Дослідники праці С. Величка відзначають, що у нього, за всієї його великої любові до рідного краю та свого народу, немає антагонізму до інших народів, до кожного з яких він ставиться з шляхетною толеранцією. Це є свідченням гуманізму С. Величка. Відзначають дослідники і його «пошанівне ставлення до всіх монархів: чи то є польський король, чи російський цар, чи турецький султан...», пояснюючи це тогочасною етикою (Величко С. В. Літопис / С. В. Величко. – К. : Дніпро, 1991. – Т. 1. – С. 15). З цим можна погодитись. Але при цьому слід підкреслити, що поряд з такою «толеранцією» ми простежуємо у С. Величка його справжні позиції щодо монархів. Він хоч і критикує Брюховецького, проте прихильно ставиться до планів гетьмана та їх реалізації: «...як то спровадити з Малої Росії воєвод і разом із ними безпошанівних ратних їхніх радників» (Величко С. В. Літопис / С. В. Величко. – К. : Дніпро, 1991. – Т. 2. – С. 79). Літописець із жалем пише про те, що «лишилася без помсти» (Величко С. В. Літопис / С. В. Величко. – К. : Дніпро, 1991. – Т. 2. – С. 178) українська земля після турецької навали 1674 р. Проголошуючи ідеї свободи і рівності, С. Величко ідеалом суспільної організації вважає Запорізьку Січ і в ній вбачає зразок Козацької держави.
Палкий патріот своєї вітчизни, який сам називав себе її «істинним сином» та «слугою», він здійснив подвиг, створивши пам’ятку, якій немає рівних у тогочасній нашій культурі.
Козацьке літописання – важливе джерело нашої історії, культури, суспільно-економічної думки. У Літописі Самійла Величка економічним питанням не приділено значної уваги. Проте він дає уявлення про суспільне життя того часу.
