Більшість дослідників датує рукопис кінцем XVII – початком XVIII ст. і до цього періоду відносить творчий період життя поета. Відомостей про автора рукописної книги “Вірші. Приповісті посполиті” дуже мало, тільки те, що він сам про себе пише у книжці. Написав її Климентій, син Зіновія, ієромонах, тобто чернець, який мав право правити церковну службу, інакше кажучи, чернець-священик. Життя його складалося нелегко. Незважаючи на те, що згадки досить невиразні, вони дають певну інформацію. Народився на Правобережжі. У літературі існує припущення, що народився автор “Віршів” приблизно в 1633–1634 рр., а помер між 1701 і 1712 рр. Був Климентій сиротою, його батько, можливо, – козак, який чи загинув у війні, чи рано помер. Дітям, що залишилися без батьків, поет присвятив вірш “Про малих дітей, що лишаються без родичів своїх”. У ті часи сироти, як правило, виховувалися по школах біля церков. Певно у такій школі виховувався і Климентій. До вірша “Про школярів, що дрова крадуть, і про школу” він, виявляючи добре знання школярського життя, робить приписку: “Бо один школяр-бідак прозивався Трясця, де б не жив чи буде жить, не зазнає щастя” (Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV-XVI століття) та в епоху Бароко (кінець XVI-XVIII століття) : в 4 кн. / кер. проекту Василь Яременко ; упоряд. Валерій Шевчук, Василь Яременко. – К. : Аконіт, 2006. – Кн. 3. – С. 162). Отже, він, напевне, був одним із тих сиріт-школярів. Більш того, ще у школі він хворів на епілепсію, через що його й прозивали Трясця. Після докладного дослідження текстів “Віршів” автор монографії “Климентій Зіновієв” В. П. Колосова та автор дослідження з історії української літератури XVI – XVIII століть “Муза Роксоланська” В. О. Шевчук припускають, що Климентій Зіновіїв міг навчатися у Києво-Могилянській колегії. Закінчити весь курс сироті було важко, отож знаходить собі писарську службу, про що пише у вірші “Про писарів”: “Сам також писарював, знає те труждання” (Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV-XVI століття) та в епоху Бароко (кінець XVI-XVIII століття) : в 4 кн. / кер. проекту Василь Яременко ; упоряд. Валерій Шевчук, Василь Яременко. – К. : Аконіт, 2006. – Кн. 3. – С. 251). Ще П. Куліш висловив думку, що Климентій був білим священиком і лише після смерті своєї жінки постригся у ченці, ставши ієромонахом. В. Шевчук припускає, що поет після навчання став духовним писарем, вже тоді і прийнявши чернецтво. Цю думку підтримує й В. П. Колосова: “Очевидно, Климентій постригся в монахи давно – ще замолоду – і мандрував як монах” (Колосова В. П. Климентій Зиновієв. Життя і творчість / В. П. Колосова. – К. : Наук. думка, 1964. – С. 26). Він багато блукав Україною, був у Росії, Литві та Польщі, збираючи милостиню для монастиря.
П. Куліш писав про поета так: “Уявляю собі постать віршотворця-анахорета часів Мазепи, яка мандрує по багатьох селах і містах, багатих на пироги, під гнітом «чотиричисельної печалі», а саме: гріх, неміч, убогість і озлоблення. Я уявляю, як він обходить довільними вулицями двори із псами, яких щиродушно не терпить уже через те одне, що при їхньому посередництві неможливо робити моральні настанови і такій жоні, яка «чекає, аби чоловік ліг спати»; як він удень читає в корчемних домах ту чи іншу частину своєї книги, дивлячись якого сорту люди його слухають” (Цит. за: Шевчук В. О. Муза Роксоланська : Українська література ХVI-XVIII століть : у 2 кн. / Валерій Шевчук ; ред. С. Головко. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 2. – С. 185).
“Ось який приблизно образ поета XVII ст., – підкреслює В. Шевчук, – складається перед нами після уважного прочитання його книги, адже вона з усіх відомих тогочасних книг особлива: Климентій не тільки прожив странницьке і страдницьке життя, але й піднявся на творчий подвиг, поклавши собі за мету дати образ свого віку, створивши … універсальну картину тогочасного світу” (Біографічні відомості подано за: Шевчук В. Муза Роксоланська : Українська література ХVI-XVIII століть : у 2 кн. / Валерій Шевчук ; ред. С. Головко. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 2. – С. 185).
Рукописну книжку “Вірші. Приповісті посполиті” складають враження від побаченного і пережитого автором в мандрах. Книжка Климентія Зіновіїва містить його власні твори й народні приповідки та прислів’я, які становлять самостійний розділ з таким заголовком: “Приповісті, або Теж прислів’я посполиті, азбукою заради скорішого якогось слова шукання наново зібрані й спорядженні і тут подані для різних потреб, яких заживають у речах слушних православні”. Непроста доля цієї книжки. Майже півтора століття вона пролежала у безсвіті, її не копіювали й не згадували. Лише у 50-х рр. XIX ст. рукопис знайшов збирач українських пам’яток, етнограф і поет Олександр Васильович Шишацький-Ілліч. У 1859 р. О. Куліш надрукував у журналі “Русская беседа” велику статтю про життя і творчість Климентія Зіновіїва з частиною його творів. Після пожежі на хуторі Куліша Мотронівка довгий час вважалося, що рукопис збірки Зіновіїва згорів. Проте у 1909 р. у фондах бібліотеки Київського університету св. Володимира його знайшов відомий дослідник давньої української літератури С. І. Маслов. У 1971 р. у серії “Пам’ятки української мови XVII-XVIII ст.” вийшло видання “Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті”.
“Замислюючи написати універсальну книгу буття свого народу, – пише В. О. Шевчук, – Климентій укладає її … за розділами і вибудовує в такий спосіб світоглядну схему …
Завершивши … моральну науку про різні людські недоліки й вади, Климентій стає ніби спостерігачем світу і створює унікальний в українській літературі цикл про різних ремісників, тим самим подаючи простору панораму суспільного життя в Україні. Про сильних світу цього він пише вельми мало, не пише нічого ні про царів, ні про королів, про гетьманів згадує лише абстраговано, байдужий він і до духовних владик, хоч тодішня поезія ці теми не обходила: його цікавлять найбільше люди трудящі: ремісники, ратаї, люди службові” (Шевчук В. О. Муза Роксоланська : Українська література ХVI-XVIII століть : у 2 кн. / Валерій Шевчук ; ред. С. Головко. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 2. – С. 186, 190).
“Український соціум і його тогочасні життєві цінності відображають “Вірші” Климентія Зіновіїва, спрямовані на звеличення мирного життя і праці”, – підкреслюється в нарисах “Історія українського козацтва” (Історія українського козацтва : нариси : у 2 т. / ред. В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. – К. : КМ Академiя, 2007. – Т. 2. – С. 119). І. Франко писав про Климентія Зіновіїва як про людину, обдаровану «доброю обсервацією життя і увагою на його буденні, але характерні явища» (Франко І. Я. Історія української літератури / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. – К. : Наук. думка, 1983. – Т. 40. – С. 370).
“Вірші” Климентія Зіновіїва є цінним джерелом для вивчення соціально-економічної думки народу України кінця XVII – початку XVIII ст. “Вірші. Приповісті посполиті” – своєрідна енциклопедія життя українського народу, в якій автор прославляв ремісників і селян, підкреслював необхідність народної освіти. Климентій Зіновіїв піднімав такі важливі питання того часу, як висока рухливість трудового населення – “мужиков”, які шукали кращого життя і йшли на слободи, погіршення якості монет, що знаходилися в обігу, “справедливий” розрахунок з найманими робітниками. В його книжці показано відношення рядового міщанства до системи кабальних оренд, що поширювалися в Лівобережній Україні у другій половині XVII ст. Він давав позитивну оцінку соціальної ролі козацтва та селянства, а також частині духовенства в українському суспільстві.
Климентій Зіновіїв значну увагу приділяв демографічним проблемам українського народу. Він рішуче засуджував насильницьке примушення батьками своїх дітей до занадто ранніх або пізніх шлюбів, а також різновікові шлюби, виступав за підвищення народжуваності, схвалював приїзд в Україну з інших країн потрібних їй людей, яких він алегорично називав «бджолами».
У вірші “Про зменшення грошей у ці часи” йдеться про введення до обігу за гетьмана Івана Самойловича у 80-х роках XVII ст. чехів. Автор вказує, що люди не хотіли їх брати. Зрозуміло, що йдеться про часи перед 1687 р., оскільки саме цього року з’явилися так звані Коломацькі статті (під час виборів гетьмана Івана Мазепи) і саме в цих статтях була спеціальна постанова, аби чехи, які випускалися на прохання І. Самойловича у Севську, вводилися під страхом смертної кари до обігу.
У вірші “Про орендарів” йдеться про оренди, які встановив гетьман Самойлович у 1684 р., що до них літопис Самійла Величка подає спеціальний гетьманський універсал, датований 1685 р. З прихильністю ставиться Климентій до кожного ремесла, він похвалює тих, хто працює, заявляє, що “доброго не встид вчитись і старому ” й молодому, однак пропонує досконало навчитися одного ремесла, а не хапатись за ремесла численні. Він пише вірші “Про ситників і про решетників”, “Про стрільників”, “Про соляників”, “Про винників”, “Про муровщиків” та ін. І нарешті він створює віршоване слово загальне “Вірш про різних усяких ремісників” з широким переліком усіх ремесел, які він знає. Вірш про косарів уводить читача в довгу низку віршів про ремісників, що існували за часів автора. Окремі вірші, як звичайно, нікчемні під поетичним оглядом і сухі шкільні описи з моральними повчаннями, присвятив Климентій: гончарам, ратаям, ткачам, бондарям, шаповалам і коновалам, теслям, музикам, шевцям, мельникам, іконописцям або малярам, рибалкам і різникам, гутникам і шклярам, дзвоникам і комисарям (що роблять до церков посудини і ліхтарі), інтролігаторам, друкарям, виноградарям, винникам і винокурам, ситникам і решетникам, муровщикам, тим, котрі копали глибокі криниці, олійникам, воскобійникам, перевізникам, сніцарям і слюсарям, дударям, токарям, пастухам, кравцям, кушнірам, ковалям, гафтярам, шабельникам, стрільникам, салітранникам, порохівникам, сідлярам, кухмістрам, гребенникам, солодівникам, пивоварам, соляникам, сагайдачникам, линникам, рудникам, римарям, рогівникам, гребцям сіна, женцям, молотникам, котлярам, гонтарям, мильникам, папірникам, бердникам, колісникам, стадникам, довбушам, дігтярам і смолярам, цегельникам, вапенникам, кожем’якам, неводничим, садівничим, каменосічцям і іншим. Крім цього, згадав про стельмахів, гармашів, вівчарів, трубачів, гісарів, скрипників, тютюнників, золотарів, цимбалістих, коробочників, хресторізів і інших (Див.: Возняк М. С. Історія української літератури : у 2 кн. / М. С. Возняк. – 2-ге вид., виправл. – Л. : Свiт, 1994. – Кн. 2. – С. 36–37). Шанобливо ставиться Климентій і до представників сільськогосподарських професій. Хліборобство для нього – “над усі ремесла”, адже “без насушного живим годі пробувати”. Потрібні у світі й косарі, і гребці сіна, і женці, і молотники (Климентій професіоналізовує їх, очевидно, йдеться про найманих сільських робітників), і пастухи, і вівчарі, і стадники, виноградарі й садівники. “Всім плодящим, Боже шли, – роздумує поет, – користь оглядати”. До людей службових ставлення в нього неоднакове, хоч він і визнає, що й люди “нечесного ремесла” (кати) також у світі потрібні, співчуває перевізникам, славить козаків, які “виставляють у бою груди предвзято за вітчизну і добро”, визнає урядових людей (“всяка влада-бо в руках Божих”), зате ключарам дає цілу науку, як їм чесно вестися, розуміє, скільки клопотів має шаврар (управитель), пише про промислових людей, церковних проповідників, а тих, хто приховують таланти, осуджує, посилаючись на Євангеліє.
Займає Климентія Зіновіїва і тема бідності й багатства. У книзі є окремий розділ “Про багатства, і про злидні, про убогість, і про скорботи, і про печалі, і про неспокій”. Климентієві ці теми були вельми близькі. Він належав фактично до нижчих верств суспільства, віддавав свої симпатії убогим і навіть звертався до Бога з певними претензіями: “О наш Господи, чому вбогих оминаєш, на печаль, на сльози їх ока не здіймаєш?”. У вбогих і печаль тримається “більш надійно”, та й приходить вона тоді, коли “трудність налягає”, зрештою “радість із жалем теж життя не має”. Поет сам належить до битих печалями, але його турбота – немарно жити на землі і “добрий плід у небеса” з’явити; у цьому ж світі, хоч він увесь себе у “працю покладає”, а все-таки “небагато має”; багаті ставляться до бідних несправедливо, через що бідні не раз мимовільно по світу волочаться, відтак туга й посилає “тричисленну річ”: злидні, неміч і гріхи. Правда, печаль побиває, бува, й багатих, але їхньої туги поет просто-таки не розуміє; вона в нього – наслідок важкого життя. Підцикл віршів про старців, школярів злидарів, прошаків церковних доповнює розділ “Про багатих і бідних”. Автор сам побував у шкурі прошака, тож і пише про них із співчуттям, але без ідеалізації. Зрештою, констатує автор, увесь світ побудовано на нерівностях (“Про нерівності людські”), і це теж одна з неперехідних умов життя. “І нема чого про те більше говорити”, – завершує він, навіть і в думці не кладучи, що цей світ можна якось змінити (Шевчук В. О. Муза Роксоланська : Українська література ХVI-XVIII століть: у 2 кн. / Валерій Шевчук ; ред. С. Головко. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 2. – С. 188).
В. О. Шевчук у своїй “Музі Роксоланській” пише про Климентія Зіновіїва: “… те, що стало віршем і до нас дійшло, по-справжньому вражає: як глибоко знав життя цей мандрівний, нікому не відомий у свій час чоловік, з якою глибокою любов’ю до нього ставився” (Шевчук В. О. Муза Роксоланська : Українська література ХVI-XVIII століть: у 2 кн. / Валерій Шевчук ; ред. С. Головко. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 2. – С. 190).
