Микола Данилович Руденко народився 1920 р. у с. Юр’ївка на Луганщині в шахтарській сім’ї. 1939 р. закінчив десятирічку і був призваний до армії. У роки війни воював у блокадному Ленінграді, де був тяжко поранений. 1946 р. в чині капітана, як інвалід, був демобілізований з армії. Працював у Києві у видавництві «Радянський письменник» і цілковито присвятив себе літературній творчості. Його перу належить багато високохудожніх творів.
М. Руденко також створив економіко-філософську систему, яка є важливим внеском у розвиток національної та світової економічної думки. Поштовхом до її розробки стало, як пише сам М. Руденко, критичне сприйняття радянської дійсності, що склалось у нього після Другої світової війни: «Почалися болісні шукання: де коріння помилок, що породили сталінщину?» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. Вибрані праці з економії, філософії і космології / Микола Руденко ; упоряд. Р. А. Руденко ; [передм. В. О. Шевчука]. – Київ : КЛІО, 2015. – С. 213). Шукаючи відповідь на поставлені питання, М. Руденко доскіпливо вивчає «Капітал» К. Маркса, праці класиків марксизму, а також праці західних економістів, філософів і доходить висновку про помилки в теоретичній концепції К. Маркса. Свої сумніви, роздуми він викладає в численних листах до керівних партійних органів. У результаті М. Руденко був виключений з лав КПРС і засуджений 1977 р. на 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання.
За час перебування М. Руденка в ув’язненні за кордоном були опубліковані українською, англійською, французькою, німецькою мовами його окремі художні твори та економічні праці, зокрема «Економічні монологи», «Шлях до хаосу» та ін.
Після звільнення М. Руденко багато і плідно працює. 1993 р. йому присвоєне звання лауреата Державної премії імені Т. Г. Шевченка, а 2000 р. – звання Героя України.
У чому ж суть теоретичної концепції М. Руденка? Вона викладена автором у праці «Енергія прогресу» (нариси з фізичної економії) (1998), що складалася з чотирьох нарисів: «Енергія прогресу», «Економічні монологи», «Не заглядаючи в святці», «Шлях до хаосу» та трьох статей.
У праці йдеться про формування нової парадигми економічного прогресу, яку М. Руденко розвиває як антитезу марксистської концепції суспільного розвитку. Важливо наголосити, що його критика марксизму й економічної системи колишнього СРСР побудована на науковій основі фізичної економії. Автор намагається знайти корені теоретичних помилок та фактичних негараздів як результату застосування хибних теорій. Тому не випадково автор підкреслює, що в книзі «розглядається енергетика суспільства, а не політичні аспекти суспільного життя як такі. Ми піддаємо критиці теорію Маркса, але робимо це з погляду законів природи як таких, а не з погляду політики» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 81).
Цей процес, як пише М. Руденко, колишній комуніст з 35-літнім стажем, був надзвичайно болісним. «Відриватися від правовірного марксизму було дуже боляче для мене, – зазначає він, – так боляче, ніби з тебе здирають шкіру» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 264).
Проте М. Руденко зумів дати відповідь не лише на питання «Хто винен», а й «Що робити». Автор обґрунтував необхідність у наш космічний вік вивчати «джерела життя», і в цьому пошуку не покладатись ні на які догми й авторитети. Економіко-філософська система М. Руденка будується на засадах синтезу філософії, економіки, космології, математики, фізики та інших наук.
Визначаючи позиції у методах пізнання, автор наголошує, що вони повинні базуватись на метафізичних (онтологічних) засадах. А тому пізнання слід починати з визначення Субстанції. У Маркса субстанцію вартості становить праця. Звідси, як пише М. Руденко, «походять всі логічні побудови: необхідність революції та диктатури пролетаріату, які зобов’язані визволити працю від влади капіталу» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 29). Те ж стосується і додаткової вартості як результату експлуатації праці у Маркса.
М. Руденко заперечує таке визначення субстанції вартості і додаткової вартості. Процес, рух не може бути субстанцією. «Праця, енергія, робота – це не сама субстанція, а її творчий прояв у речовинному світі» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 53). «Тому не існує і тієї «суспільної субстанції», що стоїть в основі вчення К. Маркса» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 55).
Автор підкреслює, що «у світі немає і не може бути кількох субстанцій. Якщо вони з’являються в якихось формулах, то знищується саме поняття субстанції як першооснови всього існуючого» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 53). Субстанцією, пише М. Руденко, є космічна енергія, «космічне світло, що створило життя на Землі…» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 55). В іншій праці він, посилаючись на такі авторитети, як Спіноза, Л. Фейєрбах, визначає Субстанцію, як «матерію, як сам простір» (Руденко М. Д. Гносис і сучасність / М. Д. Руденко // Енергія прогресу. Вибрані праці з економії, філософії і космології / Микола Руденко ; упоряд. Р. А. Руденко ; [передм. В. О. Шевчука]. – Київ : КЛІО, 2015. – С. 506). Частка простору – це Монада – структурна одиниця Всесвіту, енергетичне джерело – основа земного і космічного життя. «Монада, – пише автор, – субстанційна одиниця Світового Буття. Все народжується з неї – енергія, дія, розум» (Руденко М. Д. Гносис і сучасність. – С. 577).
Відповідно свою економіко-філософську концепцію автор будує на засадах метафізичної діалектики, а діалектику визначає як творчий метод метафізики. Учений доводить необхідність відновлення синтезу знання, зокрема формування єдності економічного аспекту суспільного та загальноцивілізаційного буття. «Філософським credo мислителя слід вважати єдність фізичного і духовного, творчо використовуючи яку, він вибудовує цілісну архітектуру Всесвіту та «вписує» в неї Людину. Особливо цінною є ідея їх спорідненості, яка дозволяє стверджувати, що подібно до Людини Всесвіт теж має власний Орган Синтезу. Поєднання фізичної та метафізичної методології дає змогу описувати його методами фізики» (Шевчук В. Український вимір загальнолюдського рятівного знання: подвижництво Миколи Руденка-мислителя / В, Шевчук // Енергія прогресу. Вибрані праці з економії, філософії і космології / Микола Руденко ; упоряд. Р. А. Руденко ; [передм. В. О. Шевчука]. – Київ : КЛІО, 2015. – С. 13–14).
М. Руденко формує парадигму фізичної економії, хоч скромно пише про її відродження. У працях ученого йдеться про єдність природничих та гуманітарних знань. Саме такий підхід може забезпечити вирішення питання джерела суспільного прогресу.
Ставлячи завдання віднайти це джерело, автор створює наукову систему, яка включає ряд економічних категорій, як таких, що були в науковому обігу, так і сформованих самим автором. У центрі цієї системи міститься категорія «енергія прогресу». Ця категорія (як пише М. Руденко – формула. – Л. К.) «синтезує науку, філософію, релігію» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 87).
Енергією прогресу М. Руденко називає абсолютну додаткову вартість. Але цю категорію він визначає з позицій енергетичної теорії. Як відомо, у К. Маркса додаткова вартість – це вартість, що створюється неоплаченою працею найманих робітників, понад вартість їх робочої сили, і безкоштовно привласнюється капіталістом.
М. Руденко пише: «Спробуємо побачити її (додаткову вартість. – Л. К.) так, як бачив С. А. Подолинський, – не в грошах, а у вигляді сонячної енергії» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 88). М. Руденко виділяє абсолютну і відносну додаткову вартість. Абсолютна додаткова вартість – це додаткова енергія сонця. «…під абсолютною додатковою вартістю, – пише автор, – слід розуміти ту енергію, котра є для земної кулі новою, додатковою, – тобто такою, якої вона раніше не мала» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 88). Учений наголошує, що це не може бути енергія вугілля або нафти – їх джерела виснажуються, але не збагачуються. Виснажується також земля. Це не може бути людська праця. Отже, робить висновок учений, аби цивілізація не загинула, люди повинні навчитись «виробляти абсолютну додаткову вартість», тобто здобувати додаткову енергію, яка прибуває з Космосу і засвоюється через фотосинтез. В іншій праці М. Руденко енергетичним джерелом, що лежить в основі фотосинтезу, називає Світову Монаду. Саме вона – «Мати Системи. І, зрештою, Мати Світу» (Руденко М. Д. Гносис і сучасність. – С. 582), цебто – Першотворець. Таким чином, автор доходить висновку, що першоджерело і рушійна сила прогресу це – Бог. Бог – це Всесвіт як ціле і Природа. «…Якщо Бог – це Всесвіт і Природа, то пошана до Бога – це ставлення до природи як до святині. Тож надзвичайно важливий аспект фізичної економії в інтерпретації Руденка полягає і в тому, що вона стає новітнім концептуальним ключем розв’язання екологічних проблем, які, загострюючись, ставлять на порядок денний питання вже не прогресу, а, щонайменше, виживання людства» (Шевчук В. Українська наукова школа фізичної економії: світовий вимір та цивілізаційна перспектива / Володимир Шевчук // Енергія прогресу / Микола Руденко ; [передм. Б. Юлійника]. – Київ : Журналiст України, 2008. – С. 697).
Виходячи з цих методологічних засад М. Руденко формулює об’єктивні закономірності цивілізаційного процесу. Загальною закономірністю є поділ енергії прогресу (абсолютної додаткової вартості в натуральній формі) на п’ять рівновеликих одиниць. Йдеться про сільськогосподарську продукцію, вирощену протягом року. Адже саме тут, у сільському господарстві, через фотосинтез, відбувається нагромадження енергії. Вона повинна бути розподілена на п’ять частин: а) сільське господарство – три частини; б) промисловість – одна частина; в) держава – одна частина.
Сільському господарству має залишатись три продуктивні одиниці. Дві – використовуються на годівлю худоби, поліпшення родючості землі, а третя – на відтворення засобів виробництва та споживання. Одна продуктивна одиниця використовується в промисловості і йде на харчування робітників. П’ята – на утримання держави. Лише за цих умов, підкреслює автор, відбуватиметься нормальний кругообіг сонячної енергії «в артеріях економічного організму». Наголошуючи на необхідності розвитку промисловості, автор підкреслює, що землеробство за всіх умов «лишається як генератор капіталу» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 154).
З позицій фізичної економії М. Руденко дає визначення капіталу: «Капітал є енергія прогресу мінус ентропія» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 455).
K = Е – F,
де K – капітал, Е – енергія прогресу, F – кількість ентропії.
Дає автор й інше тлумачення капіталу, наголошуючи, що виводить його «не з грошового обігу, а з космічної субстанції» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 456). «Капітал, – пише він, – є абсолютною додатковою вартістю після вирахування з неї відносної вартості та державних витрат» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 455).
Виникає питання про те, як визначає М. Руденко відносну додаткову вартість. Тут знову чітко простежується методологічна спрямованість щодо єдності знання. Він здійснює синтез енергетичної теорії і трудової теорії вартості. «Відносна додаткова вартість, – пише автор, – виникає з праці – за рахунок абсолютної» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 105).
Генератором енергії в економіці є хліборобство, якщо спростити схему і не включати в неї сонце. Промисловість не генерує біологічної енергії. Проте вона сприяє збільшенню абсолютної додаткової вартості за рахунок застосування в сільському господарстві досягнень науки і техніки. У М. Руденка «…єдиною матеріальною силою, котра стоїть в основі земної цивілізації» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 131), є додаткова речовина, яка прийшла з космосу у вигляді випромінювання. Саме вона матеріалізується у сільському господарстві через фотосинтез.
Отже, існує абсолютна додаткова вартість і відносна. Джерелом абсолютної додаткової вартості є Світова Монада, а не додаткова праця найманих робітників, як у К. Маркса. Цікавим є й те, що М. Руденко виявив суперечність у трактуванні додаткової вартості К. Марксом. Якщо у І томі «Капіталу» додаткова вартість – це додаткова праця робітника, то в IV томі її визначення близьке до фізіократичного. «Основою абсолютної додаткової вартості – тобто реальною умовою її існування, – пише Маркс, – є природна родючість землі, природи, тоді як відносна додаткова вартість ґрунтується на розвиткові суспільних продуктивних сил» (Маркс К. Теорії додаткової вартості : (IV том "Капіталу"), ч. 3 / К. Маркс // Твори : в 30 т. : пер. з 2-го рос. вид. / К. Маркс, Ф. Енгельс. – Київ : Держполітвидав УРСР, 1965. – Т. 26, ч. 3. – С. 441).
Тут, зауважує М. Руденко, зовсім по-новому визначається субстанція додаткової вартості. Її справжнє джерело міститься не у м’язах людини, а у гумусному шарі планети, зумовлюється її родючістю. А «родючість землі, яка стоїть в основі абсолютної додаткової вартості – це, зрештою, накопичена протягом мільярдів років сонячна енергія» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. Вибрані праці з економії, філософії і космології / Микола Руденко ; упоряд. Р. А. Руденко ; [передм. В. О. Шевчука]. – Київ : КЛІО, 2015. – С. 100).
У цьому питанні М. Руденко наслідує фізіократів, і не лише наслідує, а називає їх засновниками фізичної економії. Фізіократи, зазначає він, основою виробництва додаткової вартості вважали землю, маючи на увазі гумусний шар планети. Але вони не усвідомлювали, що родючість зумовлена сонцем. Сьогодні не можна аналізувати додаткову вартість, не усвідомлюючи виняткової ролі хліборобства і космічного походження всього живого на землі. М. Руденко цілком слушно посилається на В. І. Вернадського, який писав: «Завдяки космічному випромінюванню біосфера отримує у всій своїй будові нові, незвичайні й невідомі для земної речовини властивості... Жива речовина біосфери завдяки їм пронизана енергією; вона стає активною, збирає і розподіляє в біосфері отримані у формі випромінювання енергію, перетворює її зрештою в енергію у земному середовищі, вільну, здатну виконувати роботу...» (Див.: Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 67). Отже, робить висновок автор, теорія додаткової вартості, теорія біосфери, як трансформатора космічної енергії, зливаються в єдину теорію Життя.
Високо оцінюючи внесок фізіократів у розвиток економічної теорії, М. Руденко, разом з тим, визначає його однобічність. У фізіократів – додаткова вартість («чистий продукт») – дар природи. Вони заперечували продуктивну роль промисловості. М. Руденко пов’язує промисловість з продукуванням відносної додаткової вартості. Без промисловості, наголошує він, неможливий прогрес. Відповідно автор доходить висновку про необхідність синтезу теорії фізіократів і трудової теорії. Фізіократи мали рацію у визначенні абсолютної додаткової вартості, а К. Маркс – відносної. З синтезу цих двох теорій «повинна народитися єдина економічна теорія, де спершу мають розглядатися витоки абсолютної додаткової вартості, а відтак здобуває свої права відносна (трудова) вартість, бо остання народжується з надр абсолютної» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 459). Ця єдина економічна теорія є не що інше, як фізична економія. Саме її і розробляє вчений.
Як зазначалось, засновниками Фізичної економії М. Руденко називає фізіократів. Дійсно, Кене розглядав суспільство як частку світобудови, підпорядковану законам природи. Він проголосив ідею «природного порядку», котрий панує як у природі, так і в суспільстві. Закони природного порядку створено Богом і вони вигідні людству. «Физические законы, – писав він, – которые устанавливают естественный порядок, наиболее выгодный для человеческого рода, и с точностью определяют естественное право всех людей, являются вечными, неизменными и несомненно лучшими законами, какие только могут существовать» (Кенэ Ф. Китайский деспотизм / Ф. Кенэ // Избранные экономические произведения : пер. с фр. / Ф. Кенэ. – Москва : Соцэкгиз, 1960. – С. 512).
Людська влада повинна керуватись і дотримуватись законів, що «встановлені Творцем природи».
Керуючись такими філософськими засадами Кене сформулював економічну програму фізіократів. Її сутність полягає у своєрідному трактуванні виробництва. Виробництвом вони називали лише землеробство. Саме тут, твердили вони, створюється «чистий продукт» – надлишок продукції, одержаний у сільському господарстві, над витратами виробництва. Створюється він, на думку Кене, лише в сільському господарстві, оскільки тут діє природа, здатна збільшувати споживні вартості.
Промисловість є непродуктивною сферою, тут «чистый продукт» не створюється. А «богатства, созидаемые промышленным трудом, возникают при помощи доходов, даваемых землей, и являются сами по себе богатствами бесплодными, которые воспроизводятся только при помощи доходов от земельных угодий» (Кенэ Ф. Налоги / Ф. Кенэ // Избранные экономические произведения : пер. с фр. / Ф. Кенэ. – Москва : Соцэкгиз, 1960. – С. 225). Відповідно формуючи концепцію розподілу, зокрема оподаткування, Кене висловив ідею про оподаткування землевласників, які привласнюють «чистий продукт».
На відміну від меркантилістів, які єдиним видом багатства оголошували гроші, фізіократи давали їм інше тлумачення. «Деньги, – писав Кене, – сами по себе не удовлетворяют потребностей людей и не порождают денег. Без реальных богатств денежные богатства оставались бы богатствами бесплодными и бесполезными» (Кенэ Ф. Налоги. – С. 226).
Узагальненням вчення фізіократів стала «Економічна таблиця» Ф. Кене – перша спроба аналізу процесу відтворення суспільного капіталу, а отже й руху «чистого продукту». Все це свідчить про те, що фізіократи заклали оригінальну теоретичну концепцію і відповідно модель суспільного розвитку. Проте оцінка фізіократів в економічній літературі виявилась неоднозначною. Частина західних економістів саме їх називає засновниками класичної політичної економії. А. Сміт про систему фізіократів писав, що вона являє собою «...пожалуй, ближе всего подходит к стене, чем какая-либо другая теория политической экономии, до сих пор опубликованная» (Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов : [пер. с англ.] / Адам Смит ; [под науч. ред. П. Н. Клюкина]. – Москва : ЭКСМО, 2009. – С. 639). А К. Маркс назвав їх «справжніми батьками сучасної політичної економії» (Маркс К. Теорії додаткової вартості : (IV том "Капіталу"), ч. 1 / К. Маркс // Твори : в 30 т. : пер. з 2-го рос. вид. / К. Маркс, Ф. Енгельс. – Київ : Держполітвидав УРСР, 1965. – Т. 26, ч. 1. – С. 12). Натомість М. Руденко називає Кене «батьком не політичної, а фізичної економії» (Руденко М. Д. Енергія прогресу. – С. 355). Він висловлює цікаву ідею про те, що у розвитку економічної думки стався своєрідний розкол. Фізіократи заклали основи фізичної економії, а класики, зокрема А. Сміт і Д. Рікардо – політичної. І якщо політична економія успішно розвивалась, то фізична виявилась майже забутою.
Ідеї фізіократів розвивав Подолинський, який побудував енергетичну модель цивілізації, а також В. Вернадський з його вченням про ноосферу. М. Руденко сформулював концептуальну інтелектуальну вісь: фізіократи – Подолинський – Вернадський. А ми додамо – М. Руденко. Саме йому належить не лише ідея відродження концептуальних засад фізіократів, а й формування концепції фізичної економії та низки відповідних економічних категорій.
М. Руденко не заперечує права на існування політичної економії, але наголошує, що вона вражена кризою через свою відокремленість від фізичної економії, і робить висновок про необхідність розвитку саме фізичної економії. Адже людям притаманна не лише суспільно-духовна, а й фізична сутність. А політична економія усунулася від фізичних проблем. З часу виникнення вона вважається єдиною наукою, котра уособлює економічну науку. Такий підхід спрощує економічні знання, робить їх однобокими і тим самим неефективними у вирішенні народногосподарських питань. Отже, не політизація економічних знань, а їх визначення з позицій природних законів може стати основою ефективного економічного розвитку.
Слід підкреслити, що необхідність відродження і формування фізичної економії проголошує не лише М. Руденко. Як у свій час економісти різних країн, незалежно один від одного, заклали основи маржиналізму, так і тепер учені різних країн ставлять питання про відродження фізичної економії або розвивають її теоретичні засади.
Відомий французький економіст, лауреат Нобелівської премії Моріс Алле писав, що, «на жаль, економічна наука часто пов’язана з долею політичних доктрин», з інтересами і ідеологіями, а це не дає підстав вважати її дійсно наукою. Проте є підстави для перетворення її в дійсну науку. «Научный анализ экономических явлений, – пише Алле, – позволяет показать существование столь же поразительных закономерностей, что и в физических науках» (Алле М. Экономика как наука / М. Алле ; сост., пер. с фр., предисл. И. А. Егорова. – Москва : Российский гос. гуманитарный ун-т, 1995. – С. 30. – (Современная экономическая мысль)).
Існування цих закономірностей, продовжує Алле, «позволяет сделать вывод, что в ряде случаев экономическая наука подчиняется расчету точно так же, как и физические науки...» (Алле М. Экономика как наука. – С. 32). І, нарешті, автор підсумовує, що наука є лише там, де існують закономірності, які можна аналізувати і передбачати так, як, наприклад, в небесній механіці. В економічних явищах існують такі ж закономірності, що і в фізичних науках. Саме в цьому і полягають засади, в силу яких «предмет экономики является наукой и в силу которого данная наука подчиняется тем же принципам и тем же методам, что и физические науки» (Алле М. Экономика как наука. – С. 66). Ліндон Ларуш, про якого вже йшлося, розвиває концепцію «фізичної економіки».
Що ж до української школи фізичної економії, то слід визнати, що С. Подолинський започаткував, В. Вернадський зробив важливий крок у розвитку цієї школи, а М. Руденко розвинув їхні ідеї, окреслив теоретичні засади школи, дав їй визначення і відповідно сформулював фізичну економію Всесвіту. Створення української школи фізичної економії – вагомий внесок у розвиток світової економічної думки. Її теоретичні, світоглядні засади повинні стати умовою подолання кризи економічного знання.