Jaroslav Volodumurovu4

Ярослав Володимирович

(Ярослав Мудрий)
970 або 1-ша пол. 980-х рр. – 20 лютого 1054) –
видатний державний діяч і полководець Київської Русі, великий

київський князь (1019–1054).

Життя та діяльність

Ярослав (Георгій, Юрій, Юрій-Ярослав) Володимирович – син великого київського князя Володимира Святославовича і полоцької княжни Рогнеди Рогволодівни.

Рік народження Ярослава не зафіксований у літописних джерелах. Згідно з непрямими ознаками хрестоматійною стала вважатися дата – 978 рік. Проте у різні роки дослідники ставили під сумнів цей висновок, наводячи аргументи на користь інших можливих дат. У деяких дослідників (зокрема, М. Костомарова) виникали сумніви стосовно того, чи насправді матір’ю Ярослава була Рогнеда (Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей / Н. И. Костомаров. – Репр. воспроизведение изд. 1873-1888 гг. – М. : Книга, 1990. – Кн. 1, вып. 1, 2, 3. – С. 9–10). Відомий український вчений у галузі історії та археології П. П. Толочко, проаналізувавши документальні джерела та висновки з цього приводу найбільш відомих дослідників різних часів, вважає, по-перше, що Ярослав Мудрий народився у Києві між 983 і 986 роками і по-друге, що жодних підстав для перегляду свідчень «Повісті временних літ» про те, що Рогнеда була матір’ю Ярослава немає (Див.: Толочко П. Ярослав Мудрий / П. Толочко. – К. : Альтернативи, 2002. – С. 16–27).

Про дитячі роки Ярослава у писемних джерелах часів Київської Русі нічого не повідомляється. У деяких пізніх літописах, зокрема Густинському й Тверському, які датуються XVII ст., розповідається про хворобу Ярослава (за висновками антропологічних досліджень він мав уроджений підвивих тазостегнового суглобу і у дорослому віці мав фізичну ваду – кульгав на праву ногу), внаслідок якої він начебто був нерухомий. Зцілення сталося 988 року, коли Ярослав почув про рішення батька розлучитися з його матір’ю Рогнедою та одружитися з візантійською принцесою Анною.

Існують підстави вважати, що Ярослав отримав у Києві добру освіту, вчився в одній із тих шкіл, які відкрив його батько Володимир. Підстави для такого висновку, як вважає П. П. Толочко, дають пізніші літописні повідомлення, які вихваляють любов Ярослава до книжок, котрі він любив читати «і вдень і вночі» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак [та ін.]. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 265).

Після розлучення князя Володимира і Рогнеди Ярослав зростав з матір’ю. Після 988 р. Рогнеда з синами жила певний час у селі Предславине під Києвом у заміській князівській садибі. Із досягненням князівського повноліття Володимир Святославович відсилав синів на удільні столи. Політична кар’єра Ярослава розпочалася дуже рано. Дослідники вважають, що у віці 15–16 років він був поставлений батьком намісником у Ростово-Суздальській землі. У Ростові Ярослав правив щонайменше 10–12 років. Саме його заслугою стало заснування на Північно-Східній Русі міста Ярославля для захисту кордонів держави на Волзі. Після смерті старшого сина великого князя Володимира – Вишеслава (1010 р.) Ярослав почав княжити у Новгороді.

Під 1014 роком літописи повідомляють, що Ярослав жив у Новгороді і виплачував Києву щорічну данину – дві тисячі гривен. Усього він збирав з Новгородської землі три тисячі, але одну тисячу лишав для потреб новгородської дружини. «Повість временних літ» зауважує, що то був давній порядок, і таку данину виплачували всі новгородські посадники. Продовження статті 1014 року інформує, що Ярослав вирішив зламати цей усталений порядок і відмовився виплачувати щорічну данину Києву. Це викликало погрозу походу великого київського князя на Новгород. У свою чергу новгородський князь звернувся за допомогою до варягів. Але 15 липня 1015 р. Володимир Великий раптово помер, що спричинило початок кривавої боротьби його нащадків за київський престол.

Третій син князя Володимира – Святополк (за літописом – нерідний) після прийняття великокнязівського престолу організував убивство своїх братів Бориса та Гліба. Ярослав з новгородською дружиною восени 1016 р. розбив війська Святополка Окаянного і, відновивши справедливість, здобув великокнязівський престол. «Ярослав же сел в Києве, утер пот с дружиною своею, показав победу и труд велик», – констатував літописець (Повесть временных лет // Памятники литературы Древней Руси : Начало русской литературы XI - начало XII в. / сост. Л. А. Дмитриев, Д. С. Лихачев. – М. : Худож. лит., 1978. – С. 161).

Але вже 1018 р. Святополк Окаянний привів на Русь польські війська, які перемогли дружину Ярослава і захопили Київ. За допомогою Новгорода Ярославу вдалося вдруге зібрати сили і рушити на визволення Києва. Святополк залишив Київ і втік до печенігів. Навесні 1019 р., перемігши Святополка, Ярослав міцно утвердився на великокнязівському престолі. Почалася відбудова країни і стольного граду Києва, розорених походами польських військ, ордами печенігів і попередніми міжусобицями, та зміцнення кордонів Руської землі.

Ярослав Мудрий воював і з братом Мстиславом Володимировичем, який княжив у Тмутаракані. Військовий конфлікт, з якого Мстислав вийшов переможцем, завершився у 1026 р. підписанням миру у Городку поблизу Києва. За його умовами Київська Русь поділялася по Дніпру на дві частини – Правобережжя з центром у Києві отримав Ярослав, а Лівобережжя з центром у Чернігові – Мстислав. Брати спільно вирішували головні державні питання, що стосувалися всієї Русі, спільно здійснювали воєнні походи. У 1036 р., по смерті Мстислава, що не мав нащадків, Ярослав Мудрий приєднав до Києва його володіння і, ув’язнивши молодшого брата Судислава, що був князем псковським, став одноосібним правителем Русі. Період князювання Ярослава Мудрого позначився новим піднесенням Київської держави. Найважливішими своїми завданнями він вважав збереження цілісності держави, її безпеки. Цьому насамперед була підпорядкована його внутрішня і зовнішня політика. За Ярослава Мудрого для захисту кордонів від нападу кочівників була споруджена нова оборонна лінія вздовж річок Сули, Стугни, Росі, Трубежу. Йому вдалося повернути до складу держави майже всі землі, що були втрачені в міжусобиці після смерті батька – Володимира Великого. За часів правління Ярослава Мудрого Київська Русь стала однією з найбільших та наймогутніших середньовічних держав Європи і посідала одне з центральних місць у системі європейських політичних взаємовідносин. Правління Ярослава, за оцінкою М. Карамзіна, було «блестящим и счастливым» (Карамзин Н. М. История государства Российского : в 12 т. / Н. М. Карамзин. – Тула : Приок. кн. изд-во, 1990. – Т. 1-3. – С. 224). За піклування щодо поширення християнства та освіти на Русі, за будівельну діяльність Ярослав удостоївся від вдячних нащадків наймення «Мудрий». У 1036 р. у вирішальній битві з печенігами, що знову дійшли до Києва, Ярослав здобув перемогу, чим надовго забезпечив спокій на руському порубіжжі.

«Повість временних літ» під 1037 роком сповіщає: «Заложил Ярослав город великий, у того же града Золотые ворота; заложил и церковь святой Софии, митрополию, и затем церковь на Золотых воротах – святой Богородицы благовещения, затем монастырь святого Георгия и святой Ирины» (Памятники литературы Древней Руси : Начало русской литературы XI – начало XII в. / сост. Л. А. Дмитриев, Д. С. Лихачев. – М. : Худож. лит., 1978. – С. 165, 167). З ініціативи Ярослава Мудрого у Києві розпочалося грандіозне будівництво. Споруджено нову лінію міських укріплень з трьома воротами, яка захищала «місто Ярослава». Будівнича діяльність Ярослава була спрямована на реалізацію його мрії – уподібнення Києва Царгороду – столиці Візантії, багаторічного політичного суперника Київської Русі.

Правління Ярослава ознаменувалося небувалим розквітом давньоруської культури, насамперед книжності. З його іменем пов’язують початок створення «Руської Правди», заснування Києво-Печерського монастиря та першої бібліотеки. Нестор Літописець так розповідав про діяльність Ярослава, який особливу увагу приділяв тому, щоб збільшувати всюди число храмів, поширювати книги й освіту: «І це батько Володимир землю розорав і спушив, тобто хрещенням просвітив. А цей же Ярослав, син Володимирів, і засіяв книжними словами серця вірних людей» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак [та ін.]. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 266). Ярослав Мудрий був високоосвіченою людиною. Як зазначав літописець, «І до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав писців много, і перекладали вони із грецької на словенську і Письмо. І написали вони багато книг, … повчаються за їхніми книгами вірнії люди і насолоджуються, навчаючись божественного слова» (Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак [та ін.]. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 265–266). З цих книжок було створено першу на Русі бібліотеку, яка знаходилася у храмі святої Софії й налічувала понад 900 томів. Доля цієї скарбниці невідома, до наших днів дійшли лише чотири книжки: «Ізборник» (1073 р.), «Ізборник» (1076 р.), «Остромирове євангеліє» та «Реймське євангеліє». Остання потрапила до французького міста Реймса з Анною Ярославною і стала національною святинею: на ній присягали королі Франції.

Літературознавці встановили, що за Ярослава і, найвірогідніше, з його особистої ініціативи в Києві в 1037–1039 рр. було створено давньоруський літописний звід, який упродовж тривалого часу вважався першим і його було покладено в основу «Повісті врем’яних літ» (Українська педагогіка в персоналіях : навч. посібник / ред. О. В. Сухомлинська. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 1. – С. 13).

У період правління Ярослава Мудрого у Софії Київській було відкрито школу, яка продовжувала найкращі традиції Володимирової. Це був вищий навчальний заклад, створений на століття раніше від перших університетів у Західній Європі. Один з авторів давніх графіті на ім’я Піщан написав на стіні Софійського собору: «Піщан писав, ходивши до дяків учеником» – цей напис є цікавим свідченням наявності освітнього центру при соборі (Див.: Історія української культури : у 5 т. / Нац. акад. наук України ; голов. ред. Б. Є. Патон. – К. : Наук. думка, 2001. – Т. 1. – С. 725). Тут навчалися майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир, Ратибор, кодифікатори «Руської правди» Коснячко Перенег, Никифор Киянин, діти самого Ярослава, а також, за деякими джерелами, шляхетні іноземці: діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андраш, наступник данського престолу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші. За рівнем освіти цей навчальний заклад не поступався найкращим школам Візантії й наближався до Константинопольського університету, а серед викладачів були й освічені візантійці. Викладання велося в основному грецькою мовою. Там вивчали граматику, риторику, піїтику, географію, математику, юриспруденцію, богослов’я, музику, іноземні мови, філософію, космогонію тощо. З ім’ям Ярослава Мудрого М. Грушевський пов’язує появу вищої освіти на Русі.

Школи відкривалися не лише у Києві, а й в інших містах Русі. Так, у Новгороді Ярослав зібрав 300 юнаків з родин священиків і церковних старост і віддав їх навчатися (Українська педагогіка в персоналіях : навч. посібник / ред. О. В. Сухомлинська. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 1. – С. 14).

За правління Ярослава Мудрого християнство остаточно утвердилося у Київській державі. У 1039 р. було засновано Київську митрополію, яка підпорядковувалася Константинопольському патріарху. У 1051 р. Ярослав Мудрий, щоб звільнитися з-під опіки Візантії у церковних справах всупереч канону собором руських єпископів обрав митрополитом київського церковного діяча і письменника Іларіона (див. Іларіон).

За князювання Ярослава Мудрого значно розширилися і зміцнилися міжнародні зв’язки Київської держави. Русь підтримувала тісні відносини з Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією та скандинавськими країнами. Міжнародне становище держави Ярослав Мудрий закріпив родинними зв’язками з правлячими домами Європи – сам Ярослав Мудрий був одружений з донькою шведського короля Олафа Інгігердою (у павославії – Ірина); дочка Ярослава Мудрого Єлизавета вийшла заміж за норвезького короля Герольда Суворого, друга дочка – Анна – за французького короля Генріха I, третя дочка Анастасія була дружиною угорського короля Андрія I (Андраша I). Старший син Ярослава Мудрого Ізяслав був одружений з сестрою польського короля Казимира I Обновителя – Гертрудою-Олісавою. Дружиною Казимира I була сестра Ярослава Марія-Доброніга. Всеволод Ярославович був одружений з донькою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха Анастасією. Від цього шлюбу народився інший видатний державний діяч і полководець Київської Русі – Володимир Мономах. Руські та іноземні літописні джерела свідчать і про інші шлюбні союзи між членами князівської родини та представниками європейських монарших родин.

Турбуючись про майбутнє держави, небезпеку міжусобиць, Ярослав Мудрий склав заповіт щодо успадкування київського столу, розподілив князівські столи між синами. Головним мотивом заповіту є заклик до миру і злагоди, які потрібні не для власного благополуччя його дітей, а для блага землі Руської.

(Київ тепер і колись / упоряд. М. М. Захарченко ; [вид. підгот. Т. Артеменко, А. Морозов]. – Репринтне відтворення вид. 1888 р. – К. : Задруга, 2006. – С. 43).

М. Карамзін назвав заповіт Ярослава мудрим, але марним. Ярослав сподівався, що діти можуть бути розважливішими за батьків, на жаль, він помилився (Карамзин Н. М. История государства Российского : в 12 т. / Н. М. Карамзин. – Тула : Приок. кн. изд-во, 1990. – Т. 1-3. – С. 221).

Ярослав Мудрий помер 20 лютого 1054 р. у Вишгороді, похований у Софійському соборі у Києві.

«Важливі риси до портрета Ярослава Мудрого, – зазначає П. П. Толочко, – містяться у давній літературі західноєвропейської півночі, зокрема в ісландських сагах, де він виступає під іменем Ярицлейва. Сага про Еймунда змальовує київського князя розумним та енергійним володарем, не позбавленим дипломатичного хисту. Щоправда, він скупий і необов’язковий, не платить обумовленого жалування за службу варязьким воїнам. Але для ощадливого державця це, швидше, позитивна характеристика, ніж негативна. Зведення саг першої половини XIII ст. (“Morkinskinna”) зображує Ярослава як людину самолюбну, круту й сувору в хвилини гніву, але здатну сприймати розумні докази.

Уважне прочитання “Повісті минулих літ” підтверджує названі вище риси характеру Ярослава. Він не був одномірним. У першій половині своєї князівської кар’єри іноді відзначався імпульсивністю й навіть жорстокістю, що за умов неспокійного середньовіччя було звичайним явищем. Важливо, що ці спалахи гніву не перешкоджали йому бути спокійним і розважливим у розв’язанні доленосних проблем. На другому етапі, коли став самовладцем усієї Русі, цілком відповідав характеристиці літописця – був «мужем праведним і тихим».

На відміну від батька, Ярослав не полюбляв багатолюдних бенкетів ні в молодому, ні в похилому віці … Свою неабияку внутрішню енергію Ярослав спрямовував на справу об’єднання Русі, зміцнення її військової могутності, на будівництво міст, поширення християнської віри й освіти, встановлення й зміцнення міжнародних зв’язків. Тут він досяг справді вражаючих результатів» (Толочко П. Ярослав Мудрий / П. Толочко. – К. : Альтернативи, 2002. – С. 12–13).

Проте дослідники давно звернули увагу на невідповідність літописного образу Ярослава реальному. Літописці стримано і лаконічно описали його життя та державну діяльність. Винятком є «Слово про закон і благодать» Іларіона, який вважав Ярослава гідним продовжувачем справи Володимира і порівнював обох князів з біблійними царями – Давидом і Соломоном. Ярослав не зажив такої гучної слави як його батько – Володимир Великий і хоча б тієї, яку мали його брати Борис і Гліб, Мстислав та навіть Святополк (Див.: Толочко П. Ярослав Мудрий / П. Толочко. – К. : Альтернативи, 2002. – С. 7). С. Соловйов відзначав, що Ярослав «не заслужил такой приятной памяти в народе, как отец его; несмотря на то, и его деятельность имеет важное значение в нашей начальной истории» (Соловьев С. М. Сочинения : в 18 кн. / С. М. Соловьев. – М. : Мысль, 1988. – Кн. 1, т. 1-2. – С. 210). М. Грушевський пояснював це тим, що, очевидно, в Ярослава не було прикмет визначних і незвичайних, котрі б могли розбудити фантазію сучасників, надихнути на перекази, легенди, навіть анекдоти, як то було з Володимиром. Обережний політик, шанувальник книжок і чернечого життя, Ярослав не мав чим зацікавити сучасників, хоча був набагато позитивнішою фігурою, ніж його брат-авантюрист Мстислав, оспіваний Бояном ( Див.: Грушевський М. С. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. /М. С. Грушевський. – К. : Наук. думка, 1991 – Т. 2. – С. 43–44).

У сучасній Україні встановлено високу державну нагороду за заслуги перед країною – орден князя Ярослава Мудрого, його ім’я присвоєно Національній юридичній академії України у Харкові.

Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Були центри, де цей процес йшов швидше (наприклад, Київська, Галицька, Чернігівська землі), але були й такі центри, де цей процес тільки починався (землі вятичей, дреговичей, древлян та інших). Природно, що норми руського права у цих землях відрізнялися. Загальним ходом правового розвитку Київської Русі було поставлене питання про уніфікацію норм російського права на всій її території. Першу спробу уніфікації норм російського права було зроблено князем Володимиром. Другу спробу зробив його син Ярослав Володимирович. При Ярославі Мудрому створено перший збірник писаного руського права – «Правду Ярослава», що становить найдавнішу частину «Руської Правди», а також «Статут князя Ярослава Мудрого». У «Правді Ярослава», яку, як вважають дослідники, було складено у 30-х рр. XI ст., була визначена єдина система покарань за передбачені у Правді злочини та було введено нові склади злочину. Ярослав спочатку написав Правду для новгородців у 1019 р., коли, після вигнання Святополка, остаточно заволодів Києвом. У літопису говориться, що Ярослав «дал новгородцам Правду и Устав, списав грамоту, рече: посему ходите и держите, якоже списах вам» (Софійський список, 134) (Беляев И. Д. История русского законодательства / И. Д. Беляев. – СПб. : Лань, 1999. – С. 207). Таким чином, «Русскую Правду» спочатку отримали новгородці, а згодом з різними змінами вона перейшла у Київ та інші володіння Русі. Закони Ярославової правди поділяються на три відділи: перший вміщує узаконення про вбивство, другий – про особисті образи, третій – про справи про порушення прав власності. Першому питанню присвячена одна перша стаття. Другий відділ складається з 8 статей, в яких розбираються різні випадки нанесення тілесних пошкоджень. Статті третього відділу Ярославової правди (8 статей) можуть бути поділені на дві частини: про покарання злочинців та про порядок судочинства у справах про порушення прав власності.

Наступним етапом у розвитку норм «Руської Правди» було остаточне оформлення принципів феодального права. Відомий російський історик XIX ст., ординарний професор Московського університету І. Д. Бєляєв у дослідженні з історії російського законодавства зазначає: «Постепенное развитие русского общества имело своим неизбежным следствием сознание несоответствия Правды Ярослава с новыми потребностями общества. Это сознание несоответствия вызвало через 17 лет после смерти Ярослава пополнение Правды его сыновьями. С этой целью они собрались в Киеве в 1072 году с избранными мужами: Коснячком, Перенегом, Никифором, Чудином и Микулой и составили новую Правду для всей Руси» (Беляев И. Д. История русского законодательства / И. Д. Беляев. – СПб. : Лань, 1999. – С. 217). Була видана Правда Ярославовичів, яка обмежувалась також головними постановами, в якій зокрема забезпечувався захист від посягань на інше господарство та на життя представників княжої палацової адміністрації, покарання залежало від статусу потерпілого. «Можно полагать, что Ярославовичи или на других съездах или совершенно самостоятельно издавали постановления в развитие норм Правды Ярославовичей. Во всяком случае, до нас дошло сообщение о втором съезде Ярославовичей, на котором они «отложиша убиение за голову, но кунами ся выкупати», т.е. приняли весьма важное постановление в области уголовного права. Правда Ярослава вместе с новеллами Ярослава и Правда Ярославовичей с новеллами Ярославовичей существовали самостоятельно. Вероятно, наблюдались противоречия между их нормами или во всяком случае существовали различия в формулировках отдельных норм. Естественно, что в конце концов возникла настоятельная необходимость в объединении этих двух основных пластов норм Русской Правды. Это объединение и было произведено. Была составлена так называемая Краткая Правда (в конце XI в. или в самом начале XII в.)», – підкреслюється у передмові до книги «Памятники русского права» (Памятники русского права / под ред. С. В. Юшкова. – М. : Госюриздат, 1952. – Вып. 1. – С. VIII–IX).

Правду синів Ярослава можна поділити на три відділи. Перший, що складається з 11 статей, вміщує узаконення про злочини проти особи; другий складається з 13 статей і містить узаконення по справах про порушення прав власності; третій – з 2 статей – присвячений суду і судовому миту. У 1113 р. запрошений феодальною верхівкою на Київський великокняжий престол онук Ярослава Мудрого Володимир Мономах у с. Берестове скликав особливу нараду, на якій був складений Статут князя Володимира Мономаха. Статті Статуту були спрямовані на послаблення протиріч між представниками різних верств суспільства, давалась регламентація правовому положенню закупів і холопів, встановлювалися основні принципи спадкового та опікунського права та інше. «Устав Володимира Мономаха» доповнив «Суд Ярослава Владимировича», і обидва пам’ятника, на які з часом поширилася назва «Руська Правда», у сукупності являли собою збірку російського права (XII ст.). В умовах феодального розпаду законодавчий розвиток норм «Руської Правди» припинився. Подальший розвиток тексту «Руської Правди» йшов вже у складі юридичних, літописних та канонічних збірок. Текст змінювався укладачами, редакторами та переписувачами цих збірок.

Таким чином, «Руська Правда» – юридичний пам’ятник Київської держави XI-XIII ст. Цей юридичний збірник дійшов до нас у двох редакціях, що відносяться до різних часів. Коротка редакція складається з двох частин: найдавнішої, записаної при Ярославі Мудрому, тобто у першій половині XI ст., і другої частини короткої редакції, що відноситься до часів синів Ярослава – до другої половини XI ст. Розширена редакція «Руської Правди», в якій згадується Володимир Мономах, що княжив у Києві у першій чверті XII ст., може бути віднесена до XII-XIII ст. У «Правду» ввійшли княжі постанови, окремі судові рішення і норми звичаєвого права, що складалися століттями. Коротка і розширена редакція «Правди» відображають два етапи процесу феодалізації – ранній, коли феодальні відносини лише з’являлися, і наступний, коли вже сформувалися основні ознаки феодалізму. То були спроби підпорядкувати суспільні відносини певним правилам, які, зокрема, регламентували економічну і фінансову поведінку населення. Таким чином «Руська Правда» є пам’яткою, в якій відображено стан економічної думки.

Велику увагу в «Правді» приділено визначенню покарань за злочини. «Если кто-либо сядет на чужого коня без спросу, то (платить) 3 гривны». «Если у кого пропадет конь, оружие или одежда, и (потерпевший об этом) объявит на торгу, то потом, опознав (пропавшее) в своем городе, он может взять свою вещь, имеющую налицо, а штрафа заплатит он (т. е. виновный) 3 гривны» (Памятники русского права / под ред. С. В. Юшкова. – М. : Госюриздат, 1952. – Вып. 1. – С. 124). Отже, усі злочини карались однаково, очевидно тому, що мова йшла про повернення речей власнику. Зовсім іншу картину спостерігаємо, коли йдеться про конокрадство. Конокрада, зазначається в одній із статей, слід «выдать его князю на поток (т. е. для продажи в рабство? изгнания?)» (Памятники русского права / под ред. С. В. Юшкова. – М. : Госюриздат, 1952. – Вып. 1. – С. 124).

Чітко визначалася плата за крадіжку зерна, худоби. «Если обкрадут гумно или (украдут) зерно в яме, то сколько бы (воров) ни совершало кражу, каждый из них платит по 3 гривны и по 30 кун». За крадіжку худоби встановлювались конкретні платежі: «За лошадь 60 кун, а за вола гривну, а за корову 40 кун, … за свинью 5 кун …» (Памятники русского права / под ред. С. В. Юшкова. – М. : Госюриздат, 1952. – Вып. 1. – С. 126).

Така платня передбачалась у випадку, коли злодіями були вільні люди. «Если окажутся холопы ворами – княжеские, боярские или церковные, – то их князь штрафом не наказывает, поскольку они не свободны, но пусть их хозяин платит вдвойне вознаграждение потерпевшему истицу» (Памятники русского права / под ред. С. В. Юшкова. – М. : Госюриздат, 1952. – Вып. 1. – С. 126).

У майже половині статей Короткої Правди (20 з 43) мова йде про питання економічного характеру. «Руською Правдою» було унормовано податки (данину) і штрафи або грошові кари за злочини. До князівської скарбниці сплачувалася «вира», розміри якої у кожному конкретному випадку були різні. Ярослав Мудрий видав ще один збірник «Покон вірний». Ним визначався «обсяг данини з населення для утримання князівських дружинників, які приїздили в общину для стягування карних штрафів – вір» (Історія Києва : в 3 т., 4 кн. / редкол.: Ю . Ю. Кондуфор (голов. ред.) та ін. – К. : Наук. думка, 1986. – Т. 1. – С. 102).

З часом було запроваджено складнішу систему оподаткування, за якої контролювалася практично кожна вотчина князя. Як вважають автори дослідження «Фінанси давньоукраїнської держави» за князювання Ярослава Мудрого: «Узаконена «Руською Правдою» система штрафів не лише приносила чималі прибутки, а й відігравала певну роль у дотриманні порядку в державі, захищаючи життя та майно знаті, незаможних жителів країни. Отож, безперечно, стаття доходу була значною й до того ж надійною, оскільки на ті часи (як, до речі, й у будь-якому суспільстві) були охочі до порушення загальноприйнятих норм поведінки. Це, власне, перевірена часом, точніше, віками, аксіома.

У давньоукраїнській державі було прийнято жити на широку ногу. Завдяки прибуткам. «Надходили вони у столицю не тільки з їх домініальних володінь, а й у вигляді данини з удільних князівств … право Києва на долю доходів з удільних князівств практично не піддавалося сумніву» (Історія Києва : в 3 т., 4 кн. / редкол.: Ю . Ю. Кондуфор (голов. ред.) та ін. – К. : Наук. думка, 1986. – Т. 1. – С. 82). Скоріш за все, існувала чіткість і унормованість у їхньому перерозподілі, що й допомагало уникати браку коштів. Можна цілком припустити, що діяв відлагоджений механізм справляння данини з усього населення – як грошима, так і натуральними продуктами, полюддя – військового постою (вочевидь це був своєрідний внесок на утримання княжого війська), ростів (процентів), плати за судочинство. Загальноприйнятою одиницею оподаткування був «дим», себто плата від кожного хазяйського двору. В літописах, окрім данини, згадуються уроки та оброки. Постійними були й надходження від усталених заморських зв’язків і торговельної діяльності (торгове мито), інтенсивність якої вражала навіть іноземців – частих гостей міста над Дніпром (Василик О. Д. Фінанси давньоукраїнської держави за князювання Ярослава Мудрого / О. Д. Василик, Л. Д. Ларіонова // Фінанси України. – 2002. – № 8. – С. 142).

За твердженням історика Б. Д. Грекова, «територія, зайнята східним слов’янством, рано стала ареною діяльності торговельного капіталу країн як азіатського Сходу, так і скандинавської Півночі та грецького Півдня» (Греков Б. А. Київська Русь / Б. А. Греков. – К. : Рад. шк., 1951. – С. 131).

Одне з центральних місць у «Правді» посідали питання про власність і становище залежного населення. Ряд статей присвячено охороні земельної власності. У них, зокрема, йдеться про межі, порядок наслідування тощо. Особлива увага приділялась праву власності на залежне населення, інвентар, худобу. «Руською Правдою» передбачалася система покарань за крадіжки і приховування чужого майна, що свідчить про увагу до питань охорони власності.

Основним заняттям населення Київської Русі було землеробство, поряд з яким були розвинуті мисливство і торгівля. У «Руській Правді» йдеться про хліб як основну їжу, згадується велика рогата худоба, коні і дрібна худоба. У цей час стверджувався феодалізм, формувався правлячий клас феодалів-землевласників, зростала феодальна залежність трудящих.

У короткій редакції «Руської Правди» дається характеристика княжого «домену» – господського феодального господарства зі старостами у селах, з амбрами і стадами, з ремісниками-рабами і домашніми слугами. На чолі господарства у якості управляючих стояли княжі «огнищанины» (тіуни-вогнищні, що завідували князівським двором-вогнищем) і «конюшини» (конюші – забезпечували князівське військо кінським складом).

У «Руській Правді» є свідоцтва о рабах-домашніх слугах, проте не згадуються раби, зайняті у сільському господарстві. Вочевидь, основною виробничою силою тут були не раби, а залежні селяни. Основна трудова сила – селяни, або смерди, – у своїй значній частині не були вільними людьми, а вже знаходилися у феодальній залежності у великих землевласників. За вбивство смерда назначався той же штраф, що і за вбивство холопа, тобто раба. У випадку смерті смерда, що не мав синів, його майно переходило до князя як до сеньйора. За будь яке зазіхання на майно у короткій «Правді» встановлювався штраф у визначеному розмірі: наприклад, за «увод» раба передбачалися штрафні санкції у розмірі 12 гривен. (ст. 27 короткої «Руської Правди») (Памятники русского права / под ред. С. В. Юшкова. – М. : Госюриздат, 1952. – Вып. 1. – С. 83). Великий розділ «Правди» присвячено холопам. Знову-таки йдеться про умови, за яких вони стають рабами (повними холопами). Ряд статей захищає майнові інтереси панівних класів.

Так, у статті «О челяди» говорилось: «Если челядин скроется (у кого-либо), а (об его пропаже) объявят на торгу и в течение трех дней (после того) не вернут его (прежнему господину), то, опознав его на третий день, он (т. е. прежний господин) (может) взять своего челядина, а тому (т. е. укрывателю) платить 3 гривны штрафа» (Памятники русского права / под ред. С. В. Юшкова. – М. : Госюриздат, 1952. – Вып. 1. – С. 124). Якщо ж холопа вкрали, то за нього князю слід заплатити 12 гривень, а холопа повернути.

“В связи с институциональной теорией Русская Правда интересна прежде всего как документальный памятник, зафиксировавший первую попытку четкой формальной спецификации имущественных правомочий. В нем отражена происходившая трансформация отношений собственности, в рамках которой за ранними феодалами были закреплены ими общинные земли, а также было запрещено перепахивать межи и самолично устанавливать границы землевладения. Наряду с земельной собственностью Русская Правда охраняла собственность феодала на скот, птицу, ульи, ладьи, сено, дрова, холопов и т.д. За всякое посягательство на имущество устанавливался штраф в определенном размере …” (Иншаков О. В. Эволюция институционализма в российской экономической мысли (IX-XXI вв.) : [монография : в 4 т.] / О. В. Иншаков, Д. П. Фролов. – М. : Экономистъ, 2007. – Т. 1. – С. 85).

Цікаво, що у російсько-візантійських договорах норми феодального права позиціонуються, як «Закон руський» на відміну від візантійського права. «Руська Правда» у деяких статтях віддзеркалює впливи візантійського, скандинавського та польського права, але ґрунтується на суто народній системі гуманістичних цінностей: вона не знає смертної кари, кари через скалічення, навіть тілесних покарань, які застосовувалися в церковних судах. «Русская Правда … отличается чисто русским характером, выработанным русской жизнью; она свидетельствует о тех юридических верованиях, которыми жило русское общество того времени, хотя и в ней есть несколько статей нерусского происхождения (из Судного Закона), но они переделаны на русский лад» – звертає увагу відомий російський історик другої половини XIX ст. І. Д. Бєляєв (Беляев И. Д. История русского законодательства / И. Д. Беляев. – СПб. : Лань, 1999. – С. 204). Таким чином, у документі юридично закріплювалися суспільні норми, в яких знайшли відбиток громадянські цінності: визнання рівності людей, їхніх прав і свобод, обов’язків перед іншими людьми, народом та державою, ідеї гуманного громадянського співжиття, повага до закону.

Відомі вчені та авторитетні джерела про Ярослава Мудрого

Степан Миколайович Злупко (1931–2006) – видатний український
економіст, доктор економічних наук, професор

«Гідним продовжувачем економічної і культурної справи Володимира став його син – князь Ярослав Мудрий. Князь Ярос¬лав розширював межі Київської Русі завоюванням нових зе¬мель, закладав нові міста, збирав данину навіть з литвинів, укріпив західні кордони держави, примирившись з поляка¬ми, породичався з можновладцями Європи. Та найбільший слід у пам'яті людей він залишив своїми внутрідержавними справами. Народ називав Ярослава "хоромцем" за пристрасть до будівництва. Він створив у Києві знамениту бібліотеку, запо¬чаткував видатну пам'ятку "Правда Руська".

Коротка редакція "Правди Руської" складається з 42 ста¬тей, або частин, і виникла не пізніше XI ст.; розширена "Прав¬да" містить 121 статтю і належить до середини XII – початку XIII ст. Отже, "Правда Руська" в різних редакціях охоплює тривалий період розвитку Київської Русі і дає змогу оцінити як еволюцію закріплених в ній економічних відносин, так і то¬гочасний стан економічної думки».
     Злупко С. М. Історія економічної теорії : підручник / С. М. Злупко ; Львівський нац. ун-т ім. Івана Франка. – 2-ге вид., виправл. і доповн. – К. : Знання, 2005. – С. 93.

Микола Михайлович Карамзін (1766–1826) – письменник, історик

«Наконец, блестящее и счастливое правление Ярослава оставило в России памятник, достойный великого монарха. Сему князю приписывают древнейшее собрание наших гражданских уставов, известное под именем Русской Правды. Еще в Олегово время россияне имели законы; но Ярослав, может быть, отменил некоторые, исправил другие и первый издал законы письменные на языке славянском. Они, конечно, были государственными или общими, хотя древние списки их сохранились единственно в Новегороде и заключают в себе некоторые особенные или местные учреждения. Сей остаток древности, подобный двенадцати доскам Рима, есть верное зерцало тогдашнего гражданского состояния России и драгоценен для истории».
     Карамзин Н. М.История государства Российского : в 12 т. Т. 1-3 / Николай Михайлович Карамзин. – Тула : Приок. кн. изд-во, 1990. – С. 224.

Микола Іванович Костомаров (1817–1885) – відомий український і
російський історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч

     Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей / Н. И. Костомаров. – Репринтное воспроизведение изд. 1873 – 1888 гг. – М. : Книга, 1990. – Кн. 1, вып. 1, 2, 3. – С. 17, 20.

Твори

• Правда Руська// Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак [та ін.]. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 179–185.
  Шифр зберігання книги: 1Ф Т93
• Русская Правда // Памятники русского права / под ред. С. В. Юшкова. – М. : Госюриздат, 1952. – Вып. 1 : Памятники права Киевского государства X - XII вв. – С. 73–232.
  Шифр зберігання книги: 34(09) П15
• Статут великого князя Ярослава // Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак [та ін.]. – К. : Дніпро, 2001. – Т. 1. – С. 178–179.
  Шифр зберігання книги: 1Ф Т93
• Устав князя Ярослава Владимировича // Памятники русского права / под ред. С. В. Юшкова. – М. : Госюриздат, 1952. – Вып. 1 : Памятники права Киевского государства X - XII вв. – С. 255–285.
  Шифр зберігання книги: 34(09) П15
  

Література

• Энциклопедический словарь / под ред. К. К. Арсеньева, Ф. Ф. Петрушевского. – СПб. : Брокгауз и Ефрон, 1895. – Т. 41а (полутом 82). – С. 829–831. – Режим доступу: http://ru.wikisource.org/wiki/ЭСБЕ/Ярослав_I_Владимирович
  Шифр зберігання книги: 03 Э68
• Энциклопедический словарь. – Репр. воспр. изд. Ф. А. Брокгауз–И. А. Ефрон 1890 г. – [М.] : ТЕРРА, 1990. – Т. 82. – С. 829–831. Шифр зберігання книги: 03 Э68
• Енциклопедія історії України / НАН України, Ін-т історії України ; редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. – К. : Наук. думка, 2013. – Т. 10. – С. 760. – Режим доступу: http://history.org.ua/index.php?litera&id=9386
  Шифр зберігання книги: 9(С2) Е68
• Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – К. : Укр. енцикл., 2004. – Т. 6. – С. 516–517.
  Шифр зберігання книги: 34 Ю70
• Большая энциклопедия : в 62 т. / гл. ред. С. А. Кондратов. – М. : ТЕРРА, 2006. – Т. 61. – С. 477–478 : портр.
  Шифр зберігання книги: 03 Б79
• Экономическая история России с древнейших времен до 1917 г. : энциклопедия : в 2 т. / рук. проекта, отв. ред. Ю. А. Петров. – М. : РОССПЭН, 2009. – Т. 2. – С. 555–556.
  Шифр зберігання книги: 33С1 Э40
• Антологія української юридичної думки / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАНУ ; за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. – К. : Юридична книга, 2002. – Т. 2 : Історія держави і права України: Руська Правда. – 592 с.
  Шифр зберігання книги: 34(09) А72
• Брайчевський М. Ю. Твори. Т. 1. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. Історична думка в Київській Русі / М. Ю. Брайчевський ; упоряд. Ю. В. Кухарчук. – К. : Вид-во iм. Олени Телiги, 2004. – С. 195–236.
  Шифр зберігання книги: 9(С2) Б87
• Василик О. Д. Фінанси давньоукраїнської держави за князювання Ярослава Мудрого / О. Д. Василик, Л. Д. Ларіонова // Фінанси України. – 2002. – № 8. – С. 141–145.
• Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти : [монографія] / Леонтій Войтович ; Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Біла Церква : Олександр Пшонківський, 2006. – С. 256–270.
  Шифр зберігання книги: 9(С2) В65
• Демиденко Г. Г. Великий князь Руси Ярослав Мудрый : научно-популярный очерк / Г. Г. Демиденко. – Х. : Право, 2011. – 328 с. Шифр зберігання книги: 9(С2) Д30
• Демиденко Г. Ярослав Мудрий: факти і домисли його біографії / Г. Демиденко // Вісник Академії правових наук України. – 2010. – № 2. – С. 70–84.
• Злупко С. М. Економічна думка України (від давнини до сучасності) : навч. посібник / С. М. Злупко. – Л. : ЛНУ ім. Івана Франка, 2000. – С. 61–66.
  Шифр зберігання книги в НБУВ: ВА599227
• Історія України в особах. IX-XVIII ст. : монографія / авт. кол.: В. Замлинський (кер.) та ін. – К. : Україна, 1993. – С. 54–61. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?litera&kat=5&id=8167
  Шифр зберігання книги: 9(С2)1 I-90
• Карамзин Н. М. История государства Российского : в 12 т. Т. 1-3 / Николай Михайлович Карамзин. – Тула : Приок. кн. изд-во, 1990. – С. 212–235.
  Шифр зберігання книги: 9(С)1 К21
• Карпов А. Ю. Ярослав Мудрый / А. Ю. Карпов. – М. : Молодая Гвардия, 2001. – 584 с. – (Жизнь замечательных людей : ЖЗЛ : сер. биогр. : осн. В 1890 г. Ф. Павленковым и продолж. в 1933 г. М. Горьким ; вып. 1008 (808)).
  Шифр зберігання книги в НБУВ: В301469
• Ключевский В. О. Сочинения : в 9 т. / В. О. Ключевский ; ред. В. Л. Янин. – М. : Мысль, 1987–1990. – Т. 1 : Курс русской истории, ч. 1. – 1987. – С. 232–254 ; Т. 7 : Специальные курсы. – 1989. – С. 84–99.
  Шифр зберігання книги: 9(С)1 К52
• Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей / Н. И. Костомаров ; [науч. ред., предисл. А. Ф. Смирнова ; примеч. И. А. Смирнова]. – М. : ОЛМА-ПРЕСС Образование, 2004. – С. 72–76.
  Шифр зберігання книги: 9(С)1 К72
• Котляр М. Ф. Княжий двір Південної Русі X-XIII ст. / М. Ф. Котляр, В. М. Ричка ; координатор вид. В. А. Смолій ; Ін-т історії України НАН України. – К. : Наук. думка, 2008. – С. 95–126.</b>
  Шифр зберігання книги: 9(С2) К73
• Магочій П. Р. Історія України / Павло Роберт Магочій ; [ред. С. Саваневська, Р. Свято ; авториз. пер. з англ. Е. Гийдела, С. Грачової]. – К. : Часопис "Критика", 2007. – С. 78–82.
  Шифр зберігання книги: 9(С2) М12
• Микитенко Н. Мудрість Ярослава (якою вона була насправді) / Н. Микитенко // Віче. – 2000. – № 8. – С. 123–135.
• Народжені Україною : меморіальний альманах : у 2 т. – К. : Євроімідж, 2002. – Т. 2. – С. 810–811. – (Золоті імена України). – Текст укр., рос., англ. мовами.
  Шифр зберігання книги: 9(С2) Н30
• Паньків Є. Грошові покарання і відшкодування у Руській Правді / Є. Паньків // Історія грошей в Україні з давніх часів до сучасності (на нумізматичних і боністичних джерелах) : зб. наук. матеріалів Другої і Третьої Міжнар. наук.-практ. конф. ТАНГ (1999, 2000 рр.) / Мін-во освіти і науки України ; Терноп. акад. народ. госп-ва. – Тернопіль : Економічна думка, 2001. – С. 11–12.
  Шифр зберігання книги: 336.5/7 I-90
• Пелих Н. Конституційний акт часів Ярослава Мудрого / Н. Пелих // Підприємництво, госп-во і право. – 2005. – № 11. – С. 79–81.
• Правда Русская. Т. 2 : Комментарии / под ред. Б. Д. Грекова. – М. ; Ленинград : Изд-во АН СССР, 1947. – 862 с. Шифр зберігання книги: 34(09) П68
• Правова система України: історія, стан та перспективи : у 5 т. / Академія правових наук України ; [голова редкол.: В. Я. Тацій]. – Х. : Право, 2008. – Т. 1 : Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України / за заг. ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. – С. 222–232.
  Шифр зберігання книги: 34 П68
• Росовецкий С. К. Очерки истории отечественного менеджмента (Х-начало ХVІІ) / С. К. Росовецкий ; Межрегион. акад. упр. персоналом. – К. : МАУП, 2002. – С. 45–52. – (Библиотека журнала "Персонал").
  Шифр зберігання книги: 33С2 Р75
• Рубаник В. Е. Собственность в истории российской и украинской систем права: общее и особенное : (Отношения собственности в восточнославянской традиции правового регулирования: историко-правовое исследование) : монография / В. Е. Рубаник. – Х. : Консум, 2004. – Разд. 2, гл. 4, § 10 : Регулирование имущественных отношений в «Русской Правде». – С. 172–187.
  Шифр зберігання книги: 34(09) Р82
• Сагайдак М. А. Великий город Ярослава / М. А. Сагайдак. – К. : Наук. думка, 1982. – 96 с. : ил. – (Научно-популярная литература).
  Шифр зберігання книги: 9(С2) С13
• Сегеда С. П. Гетьманські могили / Сергій Сегеда. – К. : Наш час, 2009. – С. 24–42. – (Невідома Україна).
  Шифр зберігання книги: 9(С2) С28
• Сліпушко О. Таємниці володарів Русі : Від Олега до Володимира Мономаха / О. Сліпушко. – К. : Аконіт, 2003. – С. 141–167. – (Мій погляд).
  Шифр зберігання книги: 9(С2) С47
• Солонська Н. Бібліотека Ярослава Мудрого і початок розвитку науки в Київській Русі (XI століття) / Н. Солонська // Історія України. – 2004. – № 47 (груд.). – С. 1–4.
• Сушинський Б. І. Князі та полководці Стародавньої України / Б. І. Сушинський. – Одеса : ЯВФ, 2006. – С. 263–283.
  Шифр зберігання книги: 9(С2) С91
• Тихомиров М. Н. Пособие для изучения Русской Правды / М. Н. Тихомиров. – [М.] : Изд-во Моск. ун-та, 1953. – 192 с.
  Шифр зберігання книги: 9(С)1 Т46
• Толочко А. Краткая редакция Правды Руской: происхождение текста / Алексей Толочко. – К. : Ін-т історії України НАН України, 2009. – 135 с. – (Ruthenica. Supplementum 2).
  Шифр зберігання книги в НПБ України: Б331535
• Толочко П. П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий / П. П. Толочко. – К. : АртЕк, 1996. – С. 123–212.
  Шифр зберігання книги: 9(С2)1 Т52
• Толочко П. Ярослав Мудрий / П. Толочко. – К. : Альтернативи, 2002. – 272 с. – (Особистість і доба).
  Шифр зберігання книги: 9(С2) Т52
• Україна крізь віки : [в 15 т.] / [Ін-т археології НАН України, Ін-т історії України НАН України ; ред. В. А. Смолій]. – К. : Альтернативи, 1998. – Т. 4 : Київська Русь. – С. 126–172 : іл.
  Шифр зберігання книги: 9(С2) У45
• Українська педагогіка в персоналіях : навч. посібник / ред. О. В. Сухомлинська. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 1 : X - XIX століття. – С. 12–16. Шифр зберігання книги: 37 У45

Іконографія

• 

  Ілюстрована енциклопедія історії України : в 3 т. – Вид. переробл. і доповн. – К.: Спалах, 2004. – Т. 1. – С. 209.

• 

  Князьков С. А. Допетровская Русь / С. А. Князьков. – М. : Вече, 2005. – С. 161.

• 

  Режим доступу: http://rucollect.ru/slovar/view/item/id/15/catid/3. – 10.09.2010.

• 

  Українська педагогіка в персоналіях : навч. посібник / ред. О. В. Сухомлинська. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 1. – C. 12.

• 

  Сушинський Б. І. Князі та полководці Стародавньої України / Б. І. Сушинський. – Одеса : ЯВФ, 2006. – C. 282.

• 

  Сушинський Б. І. Князі та полководці Стародавньої України / Б. І. Сушинський. – Одеса : ЯВФ, 2006. – C. 283

• 

  Толочко П. Ярослав Мудрий / П. Толочко. – К. : Альтернативи, 2002. – С. 2. – (Особистість і доба).

• 

  Толочко П. Ярослав Мудрий / П. Толочко. – К. : Альтернативи, 2002. – С. 19. – (Особистість і доба).

• 

  Толочко П. Ярослав Мудрий / П. Толочко. – К. : Альтернативи, 2002. – Обкладинка.– (Особистість і доба).

• 

  Котляр М. Ф. Княжий двір Південної Русі X-XIII ст. / М. Ф. Котляр, В. М. Ричка ; координатор вид. В. А. Смолій ; Ін-т історії України НАН України. – К. : Наук. думка, 2008. – С. 106.

• 

  Котляр М. Ф. Княжий двір Південної Русі X-XIII ст. / М. Ф. Котляр, В. М. Ричка ; координатор вид. В. А. Смолій ; Ін-т історії України НАН України. – К. : Наук. думка, 2008. – С. 96.

• 

  Библиотечное дело. – 2009. – № 15. – С. 30.