Борис Мартос народився на Полтавщині, у родині, що походила зі стародавнього козацького роду. 1897 р. закінчив класичну гімназію у м. Лубни і вступив на математичний факультет Харківського університету. В університеті бере активну участь у громадському житті, зокрема, стає членом таємної Української студентської громади. Цю громаду, як згадує Мартос, неодноразово відвідував М. Левитський, який зацікавив його ідеєю кооперативного руху.
За політичну діяльність Мартоса двічі заарештовували, тому університет він закінчив лише у 1908 р. Після закінчення університету Мартос працював старшим контролером оціночно-статистичних робіт у статистичному відділі Волинської губернської земської управи. Згодом він працює керівником фінансового відділу в управлінні Чорноморсько-Кубанської залізниці. Повернувшись до Полтави працює аж до революції 1917 р. у Полтавському земстві губернським інспектором кооперації. Він був обраний до складу Першого Генерального Секретаріату Української Центральної Ради.
Велику увагу Мартос приділяв кооперативній роботі. Він виступив одним із головних організаторів Всеукраїнських Кооперативних з’їздів, був «членом редакційної колегії журналу «Українська кооперація», викладав у кооперативній школі «Дніпро-союзу», був запрошений на лектора Київського комерційного інституту і разом з професором М. Туган-Барановським організує першу в світі високу кооперативну школу в Києві – Кооперативний інститут. Це були роки найбільшого росту української кооперації в Україні і найбільшої кооперативної активності Б. Мартоса» (Качор А. Борис Мартос. Коротка розвідка його науково-економічної, політичної і загальногромадської праці / Андрій Качор. – Вінніпег, 1977. – С. 18). У 1919–1920 рр. він – міністр фінансів і голова Ради Міністрів УНР, провів закон про самостійність Української валюти, 1920 р. Мартос разом з урядом УНР виїхав за кордон. 1921 р. у Празі він стає директором Кооперативного Бюро при Українському громадському комітеті, організовує при ньому кооперативні курси, які 1922 р. стали основою створення Української господарської академії в Подебрадах, в Чехословаччині. 1924 р. він захищає докторську дисертацію «Теорія кооперації». У 1945 р. Мартос переїхав до Мюнхена, взяв участь в організації Української економічної високої школи і був її ректором у 1945–1949 рр. 1958 р. переїхав до США, де продовжував свою наукову працю. 1959–1963 рр. викладав теорію кон’юнктурних коливань та історію соціально-економічних доктрин і керував бібліотекою Українського технічного інституту в Нью-Йорку. Весь час він виступав з науковими доповідями. Мартос залишив досить значну наукову спадщину. Його праці присвячені головним чином проблемам кооперації.
На перший план у людському житті Б. Мартос ставить працю: «Праця утворила всі ті цінності, котрими володіє людина; праця осушила болота, праця прочистила ліси; розкопала гори, вона ж примусила землю родити те, що найбільш потрібно людині...» (Мартос Б. Теорія кооперації / Б. Мартос. – Подєбради, 1924. – Ч. 1. – С. 3–4). Високо оцінивши роль праці в житті людини, Мартос зразу ж наголошує на необхідності об’єднання людей в їх діяльності і розкриває ті вигоди, які дає таке об’єднання. Разом з тим він робить застереження щодо добровільності об’єднання. Він пише про вигоди розподілу праці, спеціалізації, які зумовлюють підвищення її продуктивності.
Один із розділів праці «Теорія кооперації» Мартос називає «Економічні підстави кооперації». Такими підставами у автора є: обмін, зиск, лихварство, визиск, «нерівний розподіл виробів». З’ясувавши економічні підстави кооперації, автор аналізує існуючу на той час організацію виробництва і одночасно дає визначення відповідних економічних категорій. Щодо організації виробництва, то Мартос звертає увагу на існуючий розподіл праці, на необхідність використання сировини й машин у виробництві. Факторами господарського процесу він називає: а) підприємця, б) капіталіста, в) виробника, г) посередника, д) споживача. Ця градація так званих факторів господарського процесу у Мартоса досить важлива, вона відіграє значну, якщо не основоположну роль в його теорії кооперації.
Підприємець – це організатор виробництва. Він може бути власником підприємства, а може бути й найнятим фаховим керівником. Капіталіст надає матеріальні засоби для господарського процесу, тобто капітал. У нього це фактично банкір. «Але не треба забувати й того, – пише автор, – що не всякий господарський процес потребує значних капіталів, а головне – що капітал сам по собі, який би великий він не був, не в силах утворити нічого, поки їх не оживить праця людини» (Мартос Б. Теорія кооперації. – Ч. 1. – С. 12).
Робітник своєю працею створює необхідні для людей речі. Він є «найнеобхіднішим чинником в господарському житті» (Мартос Б. Теорія кооперації. – Ч. 1. – С. 12).
Щодо посередника, то він хоч і виконує певні корисні функції, проте його «не можна визнати необхідним чинником в економічному житті». Споживачам Мартос надає великого значення, наголошуючи взагалі на пріоритеті споживання, посилаючись при цьому на Ш. Жіда. Загальний висновок Мартоса – саме робітники і споживачі є найголовнішими «факторами» господарського процесу. Проте їхні інтереси найменше враховуються. Відносячи до споживачів всі верстви населення, Мартос разом з тим підкреслює, що понад 90 % їх становлять працюючі верстви, які нещадно експлуатуються всіма іншими учасниками виробничого процесу. Панівні верстви одержують зиск, експлуатуючи робітників і як працівників, і як споживачів. Зиск у Мартоса – це недоплата робітникові, або переплата споживача.
Саме ці відносини, відносини експлуатації і визиску, пише Мартос, «утворюють всі ті протиріччя, соціальні і економічні, од яких терпить наше суспільство, які гальмують людський поступ» (Мартос Б. Теорія кооперації. – Ч. 1. – С. 18).
Виявивши причини негараздів, Мартос не робить радикальних висновків, він пропонує так звані корективи нерівного розподілу, посилаючись при цьому на відомого кооператора професора Валенті. Мартос наводить такі паліативні заходи: а) доброчинність, б) участь робітників у прибутках підприємця, в) організація профспілок, г) утворення товариств взаємодопомоги; пенсійних кас тощо. Він пише, що Валенті до таких корективів відносить і кооперацію. Проте Мартос з цим не погоджується. Він уважає це свідченням недооцінки ролі кооперації, яка ставить собі більш важливі завдання, як-от «організувати господарство на нових підставах» (Мартос Б. Теорія кооперації. – Ч. 1. – С. 19).
Саме з цих позицій підходить Мартос до визначення сутності і ролі кооперації. Він спирається на попередній досвід, аналізуючи роль Оуена і діяльність його послідовників в Англії, виникнення общин в Німеччині, Америці, Росії, Україні. Цей аналіз дав можливість Мартосу зробити висновки щодо причин розпаду різних кооперативних об’єднань. Такими причинами автор уважає наявність помилок в самій організації об’єднань, а також у поспішності постановки і вирішення складних питань. Цей досвід, пише він, застерігає від захоплення ідеєю. І це дійсно так. Але сам Мартос не уник цих помилок. Він, як і інші кооператори, «захопився ідеєю» і намагався втілити її в життя, не розуміючи утопічності як завдань, так і шляхів їх вирішення.
Значний інтерес становить розуміння Мартосом кооперації. Перш за все він наголошує, що «кооперація не ставить своїм завданням перебудувати сучасний лад в суспільстві, замінити його новим» (Мартос Б. Теорія кооперації. – Ч. 1. – С. 30).
Ця заява є досить важливою в характеристиці світогляду Мартоса. Але вона скоріше свідчить про прихильність Мартоса до еволюційного шляху розвитку суспільства і про надання в цьому розвиткові великої ролі кооперації. Зробивши навіть заяву про те, що кооперативною думкою не передбачаються зміни в суспільстві, а йдеться лише про деякі доповнення (мається на увазі, безумовно, кооперація. – Л. К.), Мартос разом з тим фактично ставить питання про можливість усунення «зайвих факторів» із суспільства. На думку Мартоса можна обійтись без підприємців, посередників, згадує він і землевласників. Але без капіталістів на даний час обійтись не можна. Саме вони надають капітал, який автор ототожнює з засобами виробництва. Кооперація не в змозі «організувати виробництво без співробітництва з капіталістичними підприємствами». Саме тому вона «не стремить до раптового знищення зиску на капітал; вона мириться з ним, як з необхідним злом, і лише ставить своїм ближчим завданням планомірну боротьбу з ним, послідовне зменшення його аж до нуля» (Мартос Б. Теорія кооперації. – Ч. 1. – С. 30).
При цьому автор фактично посилається на резолюцію восьмого інтернаціонального кооперативного конгресу в Гамбурзі 1910 р., якою передбачався «захист інтересів праці в народному господарстві» фактично через удосконалення розподілу. Зокрема в резолюції йшлося про можливості кооперації вплинути на розподіл прибутку в «інтересах працюючих класів», збільшивши прибутки, «що походять з праці», і «зменшити прибутки нетрудові... (зиск підприємця, відсоток і ренту)» (Мартос Б. Теорія кооперації. – Ч. 1. – С. 31).
Погляди Мартоса на розподіл збігалися з цими рішеннями конгресу. Він був прихильником розподілу за працею і критично ставився, як він писав, до «комуністичного принципу» – «системи рівного розподілу виробів».
Як же тлумачить Мартос кооперацію? Виходячи з того, пише автор, що кооперація є одним із засобів покращення становища нижчих верств суспільства, її можна визначити як «спільну діяльність певної групи людей, що має завданням поліпшити їхній матеріальний і духовний добробут шляхом організації кооперативів». Давши таке пояснення кооперації, автор наголошує на необхідності чіткого визначення і такого поняття, як кооператив. Це можливо, за словами автора, лише на основі ґрунтовного аналізу його ознак. Здійснений автором перелік ознак і їх характеристика дають чітке уявлення про розуміння Мартосом суті кооперації.
Отже, Мартос виділяє ряд ознак. Насамперед кооператив – це об’єднання, причому об’єднання людей, а не капіталів. Об’єднання здійснюється для поліпшення добробуту. «Кооператив, – пише він, – належить до розділу організацій економічного характеру» (Мартос Б. Теорія кооперації. – Ч. 1. – С. 37). Не є кооператив філантропічною організацією. Це – добровільне об’єднання. В основу його організації покладені добровільні засади, рівноправність членів. Ідеться не лише про рівні права й рівні обов’язки. Важливою ознакою кооперативу Мартос вважає принцип самодопомоги, тобто мається на увазі самодостатність кооперативу.
Посилаючись на кооперативні авторитети, зокрема на Ш. Жіда, Мартос пише про необхідність організації виробничих кооперативів тощо. Визначивши такі ознаки кооперативу, автор пише, що деякі теоретики-кооператори наводять й інші його ознаки, з погляду Мартоса другорядні. До таких ознак він відносить: намагання усунути посередників, послабити конкуренцію, ліквідувати зиск, що породжується монополією (цю ознаку висував Ш. Жід. – Л. К.), поліпшити умови праці робітників і сприяти соціальній трансформації.
Щодо цих так званих другорядних ознак, то слід підкреслити, що вони, певною мірою, повторюють ознаки, висунуті Мартосом. А те головне, що їх відрізняє – це більша увага саме соціальному елементу.
Б. Мартос, аналізуючи ці ознаки, пише, що поліпшення умов праці логічно випливає із поліпшення добробуту робітників, а щодо соціальної трансформації, то саме «кооперація висовує уже нові цілі економічної діяльності, а це, розуміється, має відбитися і на соціальних відносинах» (Мартос Б. Теорія кооперації. – Ч. 1. – С. 46). Керуючись цими ознаками, Мартос дає таке визначення кооперативу: «Кооператив є добровільне, на принципі рівноправності і самодопомоги засноване об’єднання людей з метою поліпшити свій добробут шляхом ведення на спільний рахунок підприємства, яке має збільшувати трудовий заробіток учасників, або зменшувати їхні видатки на споживання, відповідно використанню ними цього підприємства, а не по кількості вложеного капіталу» (Мартос Б. Теорія кооперації. – Ч. 1. – С. 46).
З наведеного аналізу можна зробити висновок, що Мартос у визначенні ролі кооперації надає переваги економічному чиннику. «Кооператив, – писав він, – належить до розділу організацій економічного характеру» (Мартос Б. Теорія кооперації. – Ч. 1. – С. 37).
Щоправда Мартос зважає й на моральний фактор. У визначенні кооперації він пише про поліпшення не лише матеріального, а й «духовного добробуту». Але ця сторона відходить у нього на другий план, вона скоріше є наслідком основної, тобто економічної, діяльності.
Проте така характеристика світогляду Мартоса і зокрема розуміння ним ролі кооперації, була б неповною без урахування оцінки ним місця кооперативного руху в суспільстві. Він пише, що мета, ідеал всякого руху – і кооперативного, і політичного, і професійного, і національного одна: «визволення од визиску, од всякого гніту; утворення умов, найбільше сприяючих для розвинення особи, для матеріального і духовного поступу людства» (Мартос Б. Теорія кооперації. – Ч. 1. – С. 10). Кожен рух відіграє свою роль, але жоден з них не може бути панацеєю щодо позбавлення людства від усяких бід. «Лише взаємно доповнюючи один другого, – пише він, – всі разом, кожен в своїй галузі, вони прокладають дорогу людству до світлої будучини. Кооперативному рухові належить, головним чином, галузь економічного життя» (Мартос Б. Теорія кооперації. – Ч. 1. – С. 10).
Якщо у визначенні кооперації Мартосом моральний елемент фактично відсутній, то в характеристиці умов її формування, діяльності, керівництва він є переважаючим. Мартос наголошує на «чистоті засобів» діяльності кооперації, підкреслює, що керівник кооперативної установи «повинен бути людиною порядною ... непідкупною» (Мартос Б. Теорія кооперації. – Ч. 1. – С. 244).
Б. Мартос розробив чітку класифікацію кооперативів, сформулював їх організаційні принципи. Спеціальну увагу він присвятив і питанню контролю за діяльністю кооперативів. Розуміючи необхідність такого контролю і відчуваючи відсутність необхідних кадрів, він ставить питання про необхідність їх підготовки і створює фактично підручник з цього питання (Мартос Б. Кооперативна ревізія / Б. Мартос. – Львів, 1928. – С. 1). У ньому автор дає визначення поняттю «ревізія», розкриває її завдання, мету, значення, з’ясовує об’єкт ревізії, її план, спрямованість, виявлення перспектив і можливостей розвитку кооперації, оформлення акта ревізії та звіту.
Б. Мартос був не просто прихильником кооперації, він жив її ідеями, вболівав за її долю. В цьому плані цікавими є його висловлювання про кооперацію після революції. В брошурі «Хліборобські спілки» він піднімає два питання «Революція і земельне питання» і «Хліборобські спілки».
Б. Мартос пише, що революція принесла селянину надію розв’язання земельного питання в інтересах трудового народу. Але він застерігає селян щодо їхніх сподівань. Мартос малює безрадісну картину стану селянського господарства і робить висновок, що лише утворення товариств може зарадити справі. Він висловлює розуміння, «що наші люди не звикли до товариського господарювання, це діло для них нове, вони будуть боятись його» (Мартос Б. Хліборобські спілки / Б. Мартос, О. Синявський. – Київ, 1918. – С. 12).
Намагаючись переконати селян у корисності хліборобських товариств, Мартос чітко і досить переконливо викладає переваги великого виробництва і звертає увагу селян на те, що деякі форми спільної праці селян, як, наприклад, толока, здавна відомі в Україні.
Аналогічні думки він висловлює в листі до земляків-кооператорів. Очевидно, йдеться про якесь полтавське споживче товариство. Лист датований 10 грудня 1918 р. Мартос пише, що працює в Центральному українському кооперативному комітеті. Він переконує кооператорів у необхідності підтримати діяльність товариств. Саме вони сприятимуть стабілізації, а згодом розвитку господарства. На конкретних прикладах він показує вигоди споживчих товариств і, зокрема, звертає увагу кооператорів на те, що вони звільняють споживачів від «ярма купців» (Мартос Б. Лист до земляків кооператорів / Б. Мартос. – Київ, 1918. – С. 18).
Все своє свідоме життя Мартос присвятив кооперативній справі, розробляючи теорію кооперації, популяризуючи її та займаючись організацією відповідних навчальних закладів, щоправда, на жаль, за кордоном.
