Богдан-Зиновій Хмельницький народився 27 грудня 1595 р. ймовірно на хуторі Суботів поблизу Чигирина у родині українського шляхтича Михайла Хмельницького. Освіту здобував спочатку в школі при одному з київських монастирів, згодом – у Львівському єзуїтському колегіумі. Добре знав кілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу. Служив у козацькому реєстровому війську. Брав участь у битві під Цецорою 1620 р. (між польською армією і турецько-татарським військом поблизу Ясс, тепер Румунія), в якій загинув його батько, а сам Б. Хмельницький потрапив у полон. Після звільнення з неволі у 1620 р. (можливо був викуплений матір’ю або козаками) служив у Чигиринському полку. Подробиці його життя впродовж 1622–1637 рр. майже не відомі.
У 1630-х рр. брав участь у козацьких повстаннях проти Польщі (1630 р., 1637 р.). Був військовим писарем, у грудні 1638 р. його було обрано сотником Чигиринського полку. У складі козацького посольства неодноразово вів переговори з польським урядом, королем Владиславом IV щодо становища українського козацтва, його прав і вольностей, збільшення козацького реєстру.
У січні 1648 р. Хмельницький очолив повстання на Запорізькій Січі, яке поклало початок Національно-визвольній війні українського народу. Тоді ж був обраний гетьманом України. Під час Національно-визвольної війни (1648–1654 рр.) здобув перемоги під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями (1648 р.), Збаражем і Зборовим (1649 р.), Батогом і Кам’янцем (1652 р.), у походах на Львів і Замостя (1648 р.), Молдову (1650 р., 1652 р.). Під проводом Б. Хмельницького було утворено українську державу – Гетьманщину. Було налагоджено дипломатичні відносини з іноземними державами. В умовах ускладнення міжнародної ситуації уклав союзницьку угоду з російським царем. Переяславська рада об’єднала Україну з Росією, що знайшло відображення у Березневих статтях 1654 р. Останні роки життя Б. Хмельницький намагався зміцнити українську козацьку державу.
Уперше в історії політичної думки України Б. Хмельницький на початку 1649 р. сформулював ідею створення української незалежної держави. Наступні роки він присвятив створенню управлінського апарату, боєздатного козацького війська, судочинства, власних фінансів, налагодженню міжнародних стосунків. Він проводив гнучку соціальну політику, запобігаючи загостренню соціально-економічних відносин у суспільстві. Універсали і листи гетьмана свідчать про те, що економічна політика Хмельницького була спрямована на створення ринкового середовища, розвиток міських ремесел та мануфактурного виробництва і містила елементи меркантилізму. Це знайшло відображення у втручанні державної влади у господарське життя, стимулюванні експорту товарів через систему пільг місцевим виробникам і торговцям, обмеженні вивезення коштовностей, встановлено захисне мито з метою нагромадження у країні дорогоцінних металів. Гетьманське управління намагалося всіляко сприяти розвитку внутрішньої торгівлі (навпаки, цінні метали й інші коштовності, що ввозилися у країну, митом не обкладалися). Для заохочення українського купецтва до торговельної діяльності видавалися універсали про охорону особи і майна купців, їм також надавалися привілеї при продажу товарів, зокрема звільнення від торговельного мита, пільги у користуванні міським торговельним інвентарем, будівлями і спорудами тощо. Іноземні купці сплачували обов’язковий митний збір і за їхньою діяльністю на українській території здійснювався контроль.
Принципи економічної політики, визначені гетьманським урядом за часів Богдана Хмельницького, намагалися продовжувати наступні українські гетьмани.
Богдан Хмельницький не був економістом, але як державний діяч і до того ж людина освічена, упритул займався економічними проблемами. Ці проблеми були досить різноманітними. Вони стосувались аграрних та фінансових питань, розвитку ремесла, торгівлі тощо. Але, безумовно, пріоритет серед цих питань належав аграрному питанню і відповідно аграрній політиці, що її проводив Богдан Хмельницький.
Форми землеволодіння і господарювання в Україні на той час не були однаковими. Основна кількість землі зосереджувалася у руках магнатів, шляхти, церкви. Утвердилась фільварково-панщинна система господарювання, яка означала, по суті, закріпачення селян. До того ж селяни не мали права спадкового користування землею. Важким тягарем для селянства була широко застосовувана така форма землекористування, як оренда і відкуп. Орендарі та відкупщики експлуатували селян. У Центральній і Лівобережній Україні, де відбувався процес захоплення шляхтою земель, фільварки створювались повільніше. Землі тут були малозаселені, і шляхта заохочувала селян до поселення у фільварках, звільняючи їх від сплати повинностей та оброків терміном на 15–30 років.
Разом з тим у структурі землеволодіння помітну частку становило і козацьке господарство, основною формою якого був хутір. «При хуторах бували всякі «пожитки» – луки, сіножаті, ниви, стави, пасіки, гаї, ліси, і хутір часто переростав у велике господарство» (Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький / І. П. Крип’якевич. – 2-ге вид., переробл. та доповн. – Львів : Світ, 1990. – С. 32).
Поряд з районами, де були поширені козацькі господарства (Білоцерківське, Богуславське, Корсунське, Канівське, Черкаське та інші староства), формуються вони і на південно-східних землях. Ці козацькі господарства, як зазначають дослідники, становили типово фермерські господарства, що застосовували найману робочу силу, тобто ставали носіями буржуазних відносин (Смолка А. О. Аграрна політика та земельні відносини в Україні у період Хмельниччини / А. О. Смолка // Історія народного господарства та економічної думки Української РСР : республік. міжвід. збірник / НАН України, Ін-т економіки ; відп. ред. Т. І. Дерев’янкін, В. С. Жученко. – Київ : Наук. думка, 1997. – Вип. 29. – С. 138).
Посилення феодально-кріпосницького і національного гноблення зумовило загострення аграрних відносин, наростання націо¬нально-визвольної боротьби, яка переросла в Українську революцію.
Початок революції поклало повстання на українських землях Речі Посполитої, у Запорізькій Січі, яке вибухнуло на початку 1648 р. Рушійною силою революції було козацтво, покріпачене селянство й міщанство. А одну з її особливостей становило масове покозачення закріпаченого селянства. Як писав про селянство літописець Самовидець, воно масово «поднялося в козацтво» (Літопис Самовидця / Ін-т історії Акад. наук УРСР ; вид. підгот. Я. І. Дзира. – Київ : Наук. думка, 1971. – С. 57. – (Джерела з історії України)).
Перший рік боротьби був досить успішним для українського народу. Від польського панування була визволена значна частина українських земель. Основна частина земель польських магнатів перейшла у власність Війська Запорізького як держави. З її фонду гетьманське управління наділяло землею за службу та інші заслуги козацьких старшин, українських дрібних шляхтичів і православні монастирі. Частина земель перепадала рядовим козакам і селянству. За українською шляхтою, яка перейшла на бік визвольної армії, закріплювались її колишні земельні володіння (Див.: Нариси з історії економічної думки на Україні / АН УРСР, Ін-т економіки ; [відп. ред. Д. Ф. Вірник]. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1956. – С. 91).
Економічні погляди та економічна політика Богдана Хмельницького знайшли яскравий прояв у виданих ним численних універсалах. Вони свідчать про гнучкість і навіть суперечливість політики гетьмана у сфері аграрних відносин. З одного боку, він дбав про збереження світських і церковних маєтностей. З іншого – проводив політику, яка всіляко сприяла розвитку козацького й селянського господарства. Підтримка світських і духовних феодалів зумовлювалась як становими інтересами, так і тактичними міркуваннями, обставинами визвольної боротьби. На першому етапі Визвольної війни Богдан Хмельницький намагався скористатися опозиційними настроями литовських феодалів і тому брав під захист їхні маєтки. Універсалом від 17 липня 1648 р. він заборонив Запорізькому війську чинити шкоди в маєтностях литовських панів, щоб «козаки нікому не заподіяли кривди» (Документи Богдана Хмельницького (1648–1657) / упоряд. І. Крип’якевич, І. Бутич. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1961. – С. 59).
Проявляв гетьман лояльність і до православної української шляхти, яка підтримувала новий лад. Богдан Хмельницький видав універсал на підтвердження права власності шляхти на маєтки і пожалування нових володінь. Всіляко підтримував церковне і монастирське землеволодіння. З усіх соціальних груп українських феодалів духовні феодали одержали найбільше гетьманських універсалів, якими гетьман підтверджував права православних монастирів на маєтки, які їм належали раніше, і наділяв їх новими маєтностями. Видавав він і стверджувальні грамоти на володіння православної церкви. Таку політику щодо церкви й монастирів Б. Хмельницький пояснював роллю, яку вони відігравали у боротьбі з католицизмом і ополяченням. Крім того, монастирі давали товарну продукцію. Саме тому він не лише піклувався про збереження їхніх маєтностей, а й видавав універсали, якими зобов’язував селян відбувати всі повинності на користь церкви й монастирів і погрожував карами тим, хто не буде коритись і навіть виявляти зневагу до духовенства (Див.: Документи Богдана Хмельницького (1648–1657) / упоряд. І. Крип’якевич, І. Бутич. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1961. – С. 89–90, 107–108). При цьому духовна влада була повністю підпорядкована гетьманському управлінню.
Б. Хмельницький змушений був маневрувати. Після невдалих виступів, поразок у боротьбі з польською шляхтою гетьман повинен був виконувати умови несприятливих договорів. Так, умовами Зборівського договору (8 серпня 1649 р.), після його затвердження сеймом (січень 1650 р.) передбачалось відновлення феодального землеволодіння, повернення магнатів до своїх володінь, а також повернення десятків тисяч козаків у підданство шляхти.
В умовах наростання антифеодального руху Б. Хмельницький видає універсали, якими зобов’язує селян і міщан виявляти «всіляке шанування і послушенство панам» (Див.: Історія України в документах і матеріалах / уклад. М. Н. Петровський, В. К. Путілов. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1941. – Т. 3. – С. 148). І разом з тим він намагається не допустити повернення колишніх форм експлуатації селянства.
Але на особливу увагу безумовно заслуговує політика гетьмана щодо козацького і селянського землеволодіння. Саме вона стала могутньою підвалиною радикальних змін в поземельних відносинах, забезпечила формування і розвиток вільного дрібного та середнього землеволодіння, формування козацьких та селянських господарств фермерського типу.
Суть її полягала в тому, що Б. Хмельницький уже в перших універсалах-зверненнях до українського народу (1648 р.) із закликом до повстання висунув вимогу про скасування панщини, введеної польськими панами (Див.: Тисяча років української суспільно-політичної думки : у 9 т. / редкол.: Т. Гунчак (голова) та ін. – Київ : Дніпро, 2001. – Т. 3, кн. 1. – С. 177).
У ході Національно-визвольної війни на козацьких землях була ліквідована велика феодальна власність на землю (крім монастирської). Основна маса селян одержувала особисту свободу і землю. Головним типом господарства стало вільне дрібне та середнє козацько-селянське господарство. Б. Хмельницький визнав спадкове володіння землею селян та право їх вступу до козацтва. А масове покозачення селян розхитувало феодальні відносини. Цьому сприяло також реформування і вдосконалення рентних відносин. Б. Хмельницький вимагав заміни відробіткової ренти натуральною і навіть грошовою, що було безумовно прогресивним і сприяло розвитку продуктивних сил. Надзвичайно важливими для ефективного розвитку селянського господарства були вжиті Б. Хмельницьким заходи, спрямовані на ліквідацію феодальної оренди, яка через існування численного паразитичного прошарку посередників важким тягарем лягала на плечі селянства.
Дослідники проводять аналогію між заходами, які запроваджував Б. Хмельницький в аграрному питанні та відповідними актами англійського законодавства часів Англійської буржуазної революції (Див.: Смолка А. О. Аграрна політика та земельні відносини в Україні у період Хмельниччини / А. О. Смолка // Історія народного господарства та економічної думки Української РСР : республік. міжвід. збірник / НАН України, Ін-т економіки ; відп. ред. Т. І. Дерев’янкін, В. С. Жученко. – Київ : Наук. думка, 1997. – Вип. 29. – С. 144). У літературі навіть зустрічаються твердження про те, що 1649 р. до Б. Хмельницького з привітанням звернувся вождь Англійської буржуазної революції О. Кромвель, який називав українського гетьмана «грозою і винищувачем аристократії Польщі», «винищувачем католицизму».
Новий етап у розвитку селянського питання пов’язаний з Переяславською радою (січень 1654 р.), на якій було проголошено возз’єднання України з Росією. У радянській літературі цей процес трактувався як певний результат волевиявлення українського народу. Разом з тим деякі українські історики та громадські діячі називали угоду помилкою Б. Хмельницького і навіть зрадою. Насправді ні про яке волевиявлення українського народу не йшлося. Неправомірно говорити й про помилки чи зраду Б. Хмельницького.
Курс Б. Хмельницького на об’єднання з Москвою був жорстко зумовлений політичними реаліями, що склалися на кінець 1653 р. Фактично в умовах безвихідності гетьман сподівався на підтримку єдиновірною православною Москвою православної України в її боротьбі з католицькою Польщею та іновірними турками. Після тривалих суперечок гетьман і його уряд пішли на угоду з Москвою. Проте це рішення не було одностайним. Не всі члени гетьманського уряду склали присягу «білому царю». Не визнали владу Москви чотири козацькі полки на чолі з Іваном Богуном, значна частина міщан і духовенства.
Однією з основних умов Переяславської угоди Богдан Хмельницький висунув вимогу збереження привілеїв і маєтностей козацької старшини й української шляхти. Цю вимогу він висловив царському послу В. Батуріну, а згодом – у проекті договору у формі петиції до царя, що був розроблений на нарадах гетьмана з козацькою старшиною у Корсуні і Чигирині. Цей проект був привезений до Москви спеціальними послами. Головними пунктами проекту були: підтвердження прав і вольностей військових, «как из веков бывало в войске Запорожском», невтручання царських представників до козацьких судів; формування 60-тисячного козацького реєстру; права української шляхти; виборність урядників у містах із місцевих мешканців; виборність гетьмана військом і лише повідомлення царя про вибір; щоб ніхто не відбирав козацьких маєтностей; встановлення платні козацьким урядовцям і взагалі всім козакам; а також на виготовлення військового спорядження; право гетьмана приймати чужоземних послів тощо (Документи Богдана Хмельницького (1648–1657) / упоряд. І. Крип’якевич, І. Бутич. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1961. – С. 323–325).
Що ж до селянського питання, то, як видно з проекту договору, йшлося насамперед про привілеї козацької старшини і шляхти. Селянство фактично лишилося покріпаченим. М. Драгоманов писав: «Так-то зроблені статті вдержували стару нерівність між людьми українськими і не дбали зовсім про пашенних людей, про бідних хліборобів» (Драгоманов М. П. Вибране : ...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні / М. П. Драгоманов. – Київ : Либідь, 1991. – С. 568. – (Пам’ятки історичної думки України)).
Щоправда, Богдан Хмельницький намагався якомога більше селян включити до стану козаків, не проводив розмежування козаків з покозаченими селянами. Він дав також наказ своїм послам у Москві (21 березня 1654 р.) домагатися не лише підтвердження існуючих прав і привілеїв, але й певних царських милостей для черні «чтоб напотом какое безправие поспольству не делалося, боятися надобно» (Документи Богдана Хмельницького (1648–1657) / упоряд. І. Крип’якевич, І. Бутич. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1961. – С. 333).
Така політика Богдана Хмельницького у селянському питанні ґрунтувалась на врахуванні реалій, породжених Визвольною війною. І хоч вона була часом суперечливою, проте характеризувалась цілісністю і прогресивністю. Б. Хмельницький виступив як реформатор. За його гетьманства в Україні були ліквідовані магнатсько-шляхетське землеволодіння та кріпосницькі відносини. Основною формою землеволодіння стало індивідуальне господарство, а саме козацьке. Козаки у зв’язку з масовим покозаченням селянства становили 60–80 % від загальної кількості населення. Така форма господарювання відкривала шлях розвитку товарних відносин, а отже й капіталістичного господарства.
Велику увагу приділяв гетьман й іншим сферам господарювання, зокрема ремеслу і торгівлі. Розвиток ремесла і торгівлі, що був зосереджений переважно у містах, значно пожвавився з ліквідацією магнатських латифундій, звільненням міст від влади великих феодалів і поверненням їм самоуправління.
Богдан Хмельницький сприяв розвитку рудного, гарматного, млинового, рибного, звіроловного промислів. Гарматний промисел був однією з перших форм державної мануфактури, на якій працювали наймані робітники, «роботні люди» (Див.: Нариси з історії економічної думки на Україні / АН УРСР, Ін-т економіки ; [відп. ред. Д. Ф. Вірник]. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1956. – С. 95–96). Зростали підприємства з виробництва селітри, пороху тощо. Галузям військової промисловості гетьман приділяв особливу увагу. Він навіть домагався фінансової підтримки гарматного промислу в царя – щорічної дотації в 400 злотих: «На поделку снаряду войскового и на пушкарей и на всех слуг, что у снаряду…» (Документи Богдана Хмельницького (1648–1657) / упоряд. І. Крип’якевич, І. Бутич. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1961. – С. 324). Гетьман вживав також заходи на захист міського ремесла і його цехової організації. Ремісників у ряді випадків гетьманське управління захищало від конкуренції з боку козацької старшини і монастирів, звільняло їх від сплати внутрішнього мита тощо. Так, зокрема, універсалом від 18 листопада 1656 р. шевському цеху м. Козелець передбачалась заборона продажу в Козельці (крім ярмарків) «без відома цехових старост» привізних шевських товарів.
Великого значення надавав Богдан Хмельницький розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Гетьманське управління в наказах і універсалах проголошувало охорону купецьких прав, особи, товарів і майна купців. Вони одержували цілий ряд привілеїв для продажу товарів. Їм надавали пільги щодо користування міським торговельним інвентарем, спорудами, дозволяли будувати нові приміщення, звільняли купців і міщан від сплати внутрішніх торговельних мит. Універсалом від 15 березня 1657 р. київським купцям і міщанам або їх факторам дозволялося торгувати вверх по Дніпру: «Пилно теди жадаєм і приказуєм, жеби без вшелякого задержання і гамовання всюди пропусчано так самих, яко і факторов їх, мит жадних торгових і подачок аби у них не витягано» (Документи Богдана Хмельницького (1648–1657) / упоряд. І. Крип’якевич, І. Бутич. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1961. – С. 572). Така політика сприяла всебічному розвитку торгівлі, відокремленню її в окрему галузь, формуванню внутрішнього ринку.
Опікувався Б. Хмельницький і питаннями зовнішньої торгівлі. Домагаючись її зростання, він усіляко заохочував іноземних купців, яким дозволяв після сплати 2 % ввізного мита вільно торгувати у містах України. Проте цю політику він переглянув після закінчення воєнних дій. Незабаром після Переяславської ради він видав універсал (від 28 квітня 1654 р.), яким зобов’язував стягувати з іноземних купців мито і віддавати зібрані кошти «до скарбу нашого військового» (Документи Богдана Хмельницького (1648–1657) / упоряд. І. Крип’якевич, І. Бутич. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1961. – С. 343). Високим митом обкладався вивіз дорогоцінних металів і коштовних каменів. Анулювавши колишні послаблення іноземним купцям «оби і найменший ущербок скарбові нашому войсковому не бил», гетьман разом з тим надавав їм інші пільги, зокрема в судовій справі тощо (Документи Богдана Хмельницького (1648–1657) / упоряд. І. Крип’якевич, І. Бутич. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1961. – С. 588).
Така економічна політика Богдана Хмельницького свідчила про глибоке розуміння ним економічних проблем і досить кваліфіковане їх вирішення. Підтримка Б. Хмельницьким розвитку ремесла, торгівлі, заохочення експорту товарів і обмеження експорту дорогоцінних металів дають підстави говорити про наявність елементів меркантилізму в економічній політиці гетьмана.
На особливу увагу заслуговує фінансова політика Богдана Хмельницького, яка була поставлена на службу Визвольній війні. У складних умовах ведення війни чи її підготовки, що вимагало значних витрат, Б. Хмельницький зумів створити дійовий фінансовий апарат і забезпечити належні фінансові надходження до бюджету. Щоправда, бюджет заздалегідь не складався і не затверджувався. Його прибуткові і видаткові статті визначалися потребами та можливостями даного часу (Див.: Нариси з історії економічної думки на Україні / АН УРСР, Ін-т економіки ; [відп. ред. Д. Ф. Вірник]. – Київ : Вид-во АН УРСР, 1956. – С. 99). Основні надходження формувались за рахунок податних станів, до яких належали селяни, ремісники, купці і частково рядове козацтво. Види податків і способи їх стягнення не були чітко визначені. В основному збереглися податки, що існували раніше. Це, зокрема, «подимний» податок, або «побор», що призначався заздалегідь від двору, дому, землі. Міщани платили внутрішнє торговельне мито. Поповнювали казну митні збори, штрафи тощо. Істотним джерелом фінансових надходжень були: земельний фонд гетьманського управління, частина якого йшла на продаж, а також різні промисли, винокурні, шинки, млини, що їх здавали в оренду.
Існує також свідчення про те, що загальна сума доходів військового скарбу перевищувала два мільйони польських злотих, а це майже повністю покривало державні видатки (Див.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – Санкт-Петербург, 1861. – Т. 3. – С. 507–508). В обігу в Україні переважала польська монета, управління карбувало власні гроші. Так, зокрема, про це повідомляв свій уряд російський дипломат Г. Кунаков: «А в Чигирине де учинил Богдан Хмельницкий мынзу и деньги делают, а на тех новых деньгах на одной стороне меч, а на другой стороне ево, Богданово, имя» (Воссоединение Украины с Россией : документы и материалы : в 3 т. / АН СССР, Ин-т истории ; АН УССР, Ин-т истории. – Москва : Изд-во АН СССР, 1953. – Т. 2. – С. 316).
Фінансова, як і в цілому вся економічна політика Богдана Хмельницького, носила прогресивний характер. Вона відображала національні інтереси і забезпечувала створення економічних основ української козацької держави.
Економічна політика наступників Богдана Хмельницького, хоч і позначалась деякою своєрідністю, проте, в основному, будувалась на засадах, закладених гетьманом. Щоправда, наступники Хмельницького ще менше, ніж сам гетьман мали змогу проводити самостійну економічну політику. Так, гетьман Іван Виговський – одна з найдовіреніших осіб Б. Хмельницького, намагаючись звільнитися від московської опіки, зробив спробу укласти політичний союз з Польщею, об’єднатися з нею на федеративних засадах. До думки про державний союз з Польщею схилялась більшість козацької старшини і навіть вище духовенство. 16 вересня 1658 р. в м. Гадяч було укладено знаменитий «Гадяцький договір», згідно з яким передбачалось об’єднання України як самостійної держави під назвою «Великого князівства Руського», з Польщею. Верховна виконавча влада повинна була перебувати в руках гетьмана. Україна мала мати верховний трибунал, своїх державних сановників, свою скарбницю, свою монету, своє військо з 30,000 козаків і 10,000 регулярних, дві академії з університетськими правами, училища без кількісного обмеження, вільне друкарство та ін. (Див.: Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей / Н. И. Костомаров. – Репринтное воспроизведение изд. 1873-1888 гг. – Москва : Книга, 1991. – Кн. 2, Вып. 4, 5. – С. 292–293). Цей договір, як відомо, не був реалізований, проте він дає уявлення про ті суспільно-економічні проблеми, які турбували гетьманів. Економічні погляди наступних гетьманів особливою оригінальністю не відрізнялись. Між ними весь час точилася боротьба за гетьманство. Щоправда, Петро Дорошенко ставив за мету об’єднати всю Україну, щоб Москва прийняла її під свою владу на умовах договору Богдана Хмельницького. Інакше він погрожував прийня¬ти підданство Туреччини.
| Л. Я. Корнійчук | , Т. В. Куриленко |
