Інокентій Ґізель (за життя його прізвище писалося у формі Ґизїєль або Ґізїєль) був одним з найвидатніших церковних діячів України XVII ст. Довідкові видання та інші друковані джерела наводять різні відомості про рік народження та походження Ґізеля. У переважній більшості з них дату народження визначають приблизно першими роками XVII ст. (1600 або 1605 рр). Так, в «Енциклопедії історії України» зазначено, що народився І. Ґізель бл. 1605 р.; про 1600 р. йдеться у «Довіднику з історії України» та інших джерелах. Проте у статті Г. Полюшка «Інокентій Ґізель – архимандрит Києво-Печерський. Сторінка некрополя Успенського собору» вказується інша можлива дата – серпень 1610 р. Таке припущення автор публікації робить, посилаючись на відповідну знахідку 1971 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, де було поховано І. Ґізеля (Див.: Полюшко Г. Інокентій Гізель – архимандрит Києво-Печерський. Сторінка Некрополя Успенського собору / Г. Полюшко // Пам’ятки України : історія та культура. – 2008. – № 1. – С. 68).
Більшість дослідників вважає, що Ґізель був вихідцем з Пруссії. Прусської версії походження Інокентія Ґізеля зокрема дотримуються Сумцов, Лоський і Грушевський (Див.: Грушевський М. С. З історії релігійної думки на Україні / М. С. Грушевський. – К., 1992. – С. 105). Натомість Домет Олянчин вважає, що Ґізель народився у Вільні у православній родині (Олянчин Д. Невзгляднені дані до життя Архімандрита Інокентія і Євстафія Ґізелів / Д. Олянчин // Наша культура. – Варшава, 1935. – Кн. 9. – С. 570–571). Висувається також припущення, що І. Ґізель міг бути родичем ректора антитринітаріанської школи у Кисилині (нині село Локачинського р-ну Волинської області), вченого-еллініста Євстафія Ґізеля (псевдонім – Геласій Діпліц). У вищезгаданому дослідженні Г. Полюшко – завідуючий відділом Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника – також піддає сумніву інформацію про те, що Ґізель народився у німецькій протестантській родині у Пруссії. Зокрема, зазначає: «Відомості про походження І. Ґізеля з протестантської родини в Пруссії можна оцінювати по-різному, однак запис у старовинному лаврському синодику спростовує його німецьке коріння. Перелічені там імена членів роду вказують на те, що це була слов’янська сім’я. Ще в 1670 році, за вказівкою архимандрита, синодик лаврської церкви Різдва Пресвятої Богородиці переписали. Згодом, уже після І. Ґізеля, до нового синодика внесли й «Родъ всечестнаго господина отца Інокентїа Гизїєля, архымандрыта пєчерскаго». Запис містить прохання до Бога пом’янути архимандрита Інокентія, Феодора, Григорія, Даниїла, Даміана, Марину, Анастасію, Юліану, Тетяну, Павла, Йоана, Йоана, Мойсея, Феофана, єромонаха Симеона «… и прочихъ сродниковъ єго». Можна припустити, що батьками Інокентія були Федір і Марина, бо ці імена зазначені першими у списку по чоловічій і жіночій лініях» (Полюшко Г. Інокентій Гізель... – С. 68–69).
Інші історики дотримуються думки, що прізвище «Ґізель» було латинізованим варіантом слова «Кисіль», а тому в даному випадку мало місце не переселення, а повернення Ґізелів на Батьківщину (Див.: Києво-Могилянська академія в іменах. XVII–XVIII століття : енциклопедичне видання / за ред. В. С. Брюховецького. – К. : КМ Академія, 2001. – С. 168).
З кінця 20-х – початку 30-х років XVII ст. життя І. Ґізеля пов’язано з Києвом. Поступив на навчання у Києво-Лаврську школу, згодом – у Києво-Могилянський колегіум. Став учнем Й. Кононовича-Горбацького, входив до гуртка Л. Барановича (Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. – К. : Наук. думка, 2005. – Т. 2. – С. 269). Прийняв чернечий постриг під іменем Інокентій, викладав у Києво-Могилянському колегіумі. Належав до оточення київського митрополита Петра Могили, за ініціативи якого продовжив освіту за кордоном. Достеменно невідомо, де саме навчався Ґізель, проте є незаперечним фактом, що він здобув блискучу, як на той час, освіту, вирізнявся серед своїх сучасників енциклопедичними знаннями. Дослідники з цього приводу наводять різні відомості. Так, єпископ Є. Болховитінов вважає, що Ґізель навчався в єзуїтській колегії у Львові (Див.: Исторический словарь религиозных писателей России. – Петербург, 1827. – Т. 1. – С. 197). Такої ж думки дотримується Аскоченський (Див.: Аскоченский В. С. Киев и его Академия / В. С. Аскоченский. – Киев, 1856. – С. 102). Сумцов вважає, що Ґізель навчався в Англії (Див.: Сумцов Н. К истории южнорусской литературы XVII века / Н. Сумцов. – К., 1885. – С. 3). Ігор Лоський, посилаючись на німецького дослідника Гофмейстера, який знайшов ім’я Інокентія Ґізеля у матрикулах Ростоцького університету (Hofmeister (Hrsg). Matrikeln der Universitat Rostock. Rostock, 1895. B. 3. S. 98) стверджує, що Ґізель закінчив студії Ростоцького університету. Pozen, 1935. H. 29. S. 153) (Див.: Потульницький В. А. Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та української історії XVII–XX століть / В. А. Потульницький. – К. : Либідь, 2002. – С. 191). На початку 1640-х років Ґізель бере участь у відкритому науково-теологічно-філософському диспуті. Його опонентом був один із найвідоміших католицьких теологів Микола Чіховський. Диспут тривав три дні й завершився перемогою Ґізеля. Ця перемога принесла вченому славу одного з найстійкіших оборонців православної віри (Див.: Потульницький В. А. Україна і всесвітня історія. – С. 191).
Після повернення до Києва викладав філософію у Києво-Могилянському колегіумі. За дорученням П. Могили керував Києво-Печерською друкарнею. Після смерті П. Могили Ґізель обійняв у 1646 р. посаду ректора Київського колегіуму, заснованого митрополитом, і упродовж кількох років очолював його. Пізніше був ігуменом Києво-Братського (Богоявленського) монастиря. Підтримав національно-визвольну війну 1648–1658 рр. Згодом був ігуменом київських Кирилівського (1650–1652 рр.) і Пустинно-Миколаївського (1652–1656 рр.) монастирів. У зв’язку з укладенням російсько-українського договору 1654 року з благословення київського митрополита С. Косова очолив делегацію православного духовенства, яка мала укласти договір з московським патріархом Никоном щодо статусу української православної церкви після підписання російсько-українського договору (1654 р). Послідовно відстоюючи традиційну підпорядкованість Київської митрополії Константинопольському патріархату, протидіяв втручанню російських церковних ієрархів у внутрішнє судочинство Київської митрополії. Успішна дипломатична діяльність забезпечила Ґізелю подальше просування по щаблях церковної ієрархії: у 1656 році він став архімандритом Києво-Печерської лаври й на цій посаді був до самої смерті; відіграв велику роль у розбудові лаври, зростанні її авторитету як церковного і культурного центру православ’я. По смерті С. Косова був кандидатом на митрополичий престол, але не обраний, ймовірно, через прохолодні відносини з гетьманом І. Виговським. Пізніше виступив проти Гадяцького договору 1658 р., вбачаючи у ньому загрозу для православної церкви в Україні. З цих же причин був рішучим противником протурецької орієнтації гетьмана П. Дорошенка. Помер у Києві. Похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.
І. Ґізель залишив по собі ряд праць. Як письменник і старший управитель бібліотеки й друкарні Печерського монастиря, Ґізель брав найактивнішу участь у духовно-культурному житті України. Ґізель – автор курсу філософії, який читав у колегіумі, богословсько-етичного трактату, де велику увагу приділив морально-етичній проблематиці. Всупереч поширеній думці, Ґізель не був автором знаменитого “Синопсиса” 1674, 1678 і 1680 рр., а лише його редактором. У цьому творі вперше було зроблено спробу систематизувати історію Східної Європи, і, насамперед, України. “Синопсис” – суто теологічний полемічний твір. За ініціативи Ґізеля видано Патерик Києво-Печерський (1661 р., 2-ге вид. – 1678 р.), він також активно сприяв науково-літературній творчості Л. Барановича, Іоаникія Ґалятовського, А. Радивиловського, святителя Димитрія Ростовського та ін.
Економічні погляди І. Ґізеля найповніше викладені у творі «Мир з Богом людині» (1669 р). У ньому І. Ґізель основну увагу приділяє проблемі людини, її моральності, яку трактує з позицій ідеї громадянського гуманізму. Він звеличує людину, закликає її не до споглядання, а до активного громадського життя, боротьби зі злочинами та негараздами. Автор проголошує ідеї патріотизму, свободи волі, природного прагнення людини до земного щастя. Реалізація цих ідей передбачає вироблення моральних принципів та дотримання їх. Саме таке завдання ставить І. Ґізель – виробити моральні принципи для тогочасного суспільства, звернути увагу правителів на необхідність подолання зла.
Свій твір І. Ґізель присвятив цареві Олексію Михайловичу. Він сподівався допомогти цареві виправити мораль тогочасного суспільства, викоренити моральне зло. Проте автор фактично піднімає більш глибокі і складні питання. Філософ таврує не лише мораль тогочасного суспільства, а й викриває несправедливість, пригноблення простого народу.
Зважаючи на це, а також на те, що твір був написаний з позицій, які часом суперечили чистоті православного вчення, він був засуджений як єретичний.
У творі «Мир з Богом людині» І. Ґізель коментує десять християнських заповідей і висловлює свої міркування про людські гріхи й провини. Ці міркування сповнені гуманізму, поваги до людини.
У першій частині праці, розглянувши питання про гріх, він поділяє гріхи на
і
(смертні і простимі) (Гізель І. Вибрані твори : у 3 т. / Інокентій Гізель ; [упоряд. Л. Довга] ; Ін-т філософії ім. Г. Сковороди, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Т-во дослідників Центрально-Східної Європи. – Львів : Свічадо, 2009. – Т. 1, кн. 2 : Мир з Богом чоловіку : фотокопія оригіналу. – С. 34; Гізель І. Вибрані твори : у 3 т. / Інокентій Гізель ; [упоряд. Л. Довга] ; Ін-т філософії ім. Г. Сковороди, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Т-во дослідників Центрально-Східної Європи. – Львів : Свічадо, 2012. – Т. 1, кн. 1. – С. 93) та виділяє невелику главу
(як гріх іноді може гріхом не бути) (Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 2. – С. 37; Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 1. – C. 97). Він називає обставини, за яких навіть провини не можуть вважатися гріхом. Таких обставин,
(причин), І. Ґізель називає шість:
(неспроможність, незнання, неосмисленність, слушна причина, дозвіл і необхідність) (Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 2. – С. 37; Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 1. – C. 97). Керуючись такими засадами, він пояснює чому, в яких випадках не може вважатись гріхом привласнення чужого майна, не дотримування посту тощо. І. Ґізель пише:
(неспроможність звільнення від гріха таких хто не вертає чужої речі, коли не має статків, хто не читає звичайного правила в часі великої хвороби, хто не постить, коли нездужає) (Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 2. – С. 37–38; Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 1. – C. 97). Автор підкреслює:
(необхідність звільняє від гріха в учинках смертних таких: у несправедливому взятий утриманні чужих речей, що буває в крайньому убозтві, через яке хтось би не міг навіт життя зберегти, якби не мав у себе чужого і тим себе не живив) (Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 2. – С. 38; Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 1. – C. 97).
Визначає І. Ґізель і гріхи проти церковних чеснот, проти десяти заповідей Божих і проти церковних заповідей. Але і тут підкреслює, що не завжди, проте, порушення церковних правил є гріхом. Він чітко окреслює обставини, які звільняють людину від гріха. Це і вік людини, і стан її здоров’я, й убогість тощо. Розмірковуючи про піст, І. Ґізель вимагає, щоб особи, котрі мають слуг і рабів, давали їм під час посту 
(харчем бажаним і відповідним), аби вони могли себе укріпити 
(і піст витривати) (Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 2. – С. 65; Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 1. – C. 127). Гуманне ставлення до людини взагалі і до людини бідної зокрема пронизує весь твір.
У другій частині праці автор перелічує гріхи різних станів і професій: панів, селян, купців, ремісників, лікарів, вчителів та ін. І. Ґізель засуджував духівництво за порушення моральних правил, втручання у світські справи. Автор таврує гріхи архієреїв, священиків, звинувачує їх у користолюбстві, честолюбстві, у привласненні церковного майна. Грішать духовні особи, пише І. Ґізель, коли церковне майно розтринькують, використовуючи його 
(на ласощі й надмір у їжі й одежі) (Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 2. – С. 215; Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 1. – C. 305).
Не проминув І. Ґізель і гріхів влади за те, що обкладає народ великими податками і повинностями, обтяжує повинностями по утриманню війська, привласнює церковне майно тощо (Див.: Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 2. – С. 223; Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 1. – C. 315).
Гостро критикує видатний просвітник 
(гріхи чину купецького) (Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 2. – С. 231; Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 1. – C. 325). Він засуджував дії купців на встановлення надмірно високих цін на товари, грошові спекуляції 
(Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 2. – С. 231; Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 1. – C. 325). І. Ґізель визначає такі гріхи купців, як продаж зброї, єретичних книг тощо. Він обстоює 
(Гізель І. Вибрані твори : у 3 т. / Інокентій Гізель ; [упоряд. Л. Довга] ; Ін-т філософії ім. Г. Сковороди, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Т-во дослідників Центрально-Східної Європи. – Львів : Свічадо, 2009. – Т. 1, кн. 2 : Мир з Богом чоловіку : фотокопія оригіналу. – С. 231), правдиву міру й вагу в торгівлі. Категорія «справедливої ціни» у творі І. Ґізеля, очевидно, не випадкова. У бібліотеці Академії широко була представлена світова наукова спадщина, зокрема з філософії. Вивчались тут, поряд з іншими, твори Фоми Аквінського, який був активним учасником дискусії про «справедливу ціну», що точилася в схоластичній літературі ХІІІ ст.
Нещадно критикував І. Ґізель лихварство, за яке радив не прощати гріхів. Його він називав злом, яке всякий закон забороняє 
(Гізель І. Вибрані твори. – Т. 1, кн. 2. – С. 289; ).
Висока повага до людини, віра у людський розум, звеличення простої людини не завадили І. Ґізелю докладно проаналізувати і гріхи підданих. Він критикує їх за лінивство, недбальство у виконанні своїх обов’язків, повинностей, зокрема церкві та духовенству, коли не дають парахіальним священикам «рочных доходов» (Гізель І. Вибрані твори : у 3 т. / Інокентій Гізель ; [упоряд. Л. Довга] ; Ін-т філософії ім. Г. Сковороди, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Т-во дослідників Центрально-Східної Європи. – Львів : Свічадо, 2009. – Т. 1, кн. 2 : Мир з Богом чоловіку : фотокопія оригіналу. – С. 66). Проте більше уваги приділяє І. Ґізель звинуваченню світських і духовних ієрархів за посилення соціального гноблення і визискування народу. Він критикує лицемірство й хабарництво чиновників, несправедливість суддів тощо.
Усі ці вади тогочасного суспільства І. Ґізель виніс на суд царя в надії на те, що він силою своєї влади ліквідує зло. Такі утопічні сподівання поєднувались у філософа з чітко проголошеною думкою про людину як творця своєї долі, свого щастя.
18 листопада 1683 року архімандрит Інокентій помер. Самійло Величко цю скорботну подію описав так: «Того-таки літа загас через смертне нашестя визначний і знаменитий києво-печерський архімандрит, премудрий муж, стовп непорушний святого благочестя, світило церковне Інокентій Ґізель. Його віддано тоді ж земним надрам» (Величко С. Літопис : в 2 т. / Самійло Величко ; переклав з книж. укр. мови Валерій Шевчук. – К. : Дніпро, 1991. – Т. 2. – С. 291). Поховали І. Ґізеля в усипальні Успенського собору, під лівим криласом. Наступного року відправлено панахиду по небіжчикові. На ній присутні були представники найвищого духовенства, київський воєвода й козацька старшина. Ігумен Дмитро Туптало виголосив на вшанування пам’яті архімандрита похвальне слово, або «Піраміду». Він сказав: «… отцеві й пастиреві нашому річну нині відправляємо пам’ять, якого пам’ять не відійде, а ім’я його і в наступні століття жити буде, якого мудрість і стороннім відома, а за добрі свої справи в устах усіх має хвалу» (Цит. за: Полюшко Г. Інокентій Гізель – архимандрит Києво-Печерський. Сторінка Некрополя Успенського собору / Г. Полюшко // Пам’ятки України: історія та культура. – 2008. – № 1. – С. 66–67). Дуже високо цінував І. Ґізеля гетьман Іван Самойлович, називав його світилом і навчителем церковним, будівничим печерської архімандрії. Наступник І. Ґізеля на ректорстві у колегіумі Л. Баранович так характеризував його: «Без лести скажу, милостивый благодетель мой, писал он Гизелю, что кроме пречестности твоей нет у нас другого для этого дела (т. е. борьбы с католиками) Аристотеля» (Сумцов Н. Ф. К истории южнорусской литературы XVII века / Н. Ф. Сумцов. – К., 1885. – Вып. 3 : Иннокентий Гизель. – С. 18).
